1-й варіант

Іван Франко

Ой у вирій журавлі летіли,

Понад Відень ключем простяглися,

Закликали журавля одного:

«Годі, годі на гнізді сидіти,

Ходи з нами у вирій летіти!»

То не в вирій журавлі летіли,

То збирались вої-хрестоносці,

То збирались у похід далекий,

На гріб божий, до Єрусалима,

Щоб гріб божий вирвать з рук невірних.

Вже зібрались вої-хрестоносці,

Наче хмара, Відень обступили,

Тут спочинуть між хрещеним людом,

Поки рушать у погану землю.

Закликають із Відня лицарство:

«Годі, годі по дворах сидіти,

На турнірах копії ламати,

Величать в піснях красу жіночу,

В струни брязкать, мед-вино спивати!

Нуте, нуте до святого бою!

Виженімо турка зі Стамбула,

Мамелюка із Єрусалима!

Закріпімо славний хрест Христовий

На Софії в Константинополі!

Відберімо скарби незлічимі,

Що нагарбав турок по всім світі!»

Жив у Відні лицар у ту пору

Олександер, знатний і побожний,

Мав він вірну жінку Юліану,

Жили любо, як голуби в парі.

Аж одної ночі із півночі

Прокидаєсь зо сну Олександер,

Прокидаєсь, тяженько зітхає,

Далі так говорить до дружини:

«Юліано, вірная дружино,

Незвичайний сон мені приснився:

Мов лечу я в криницю безодну;

Поринаю в студеную воду,

Поринаю аж на дно глибоке,

Там знаходжу зерно золотеє,

Воно ж мене знов наверх виносить.

Тричі вночі я зо сну будився,

Тричі мені сон той самий снився.

Видко, горе він мені віщує,

Видко, чимсь ми бога прогнівили.

Слухай, люба, на що я наважив:

Почеплю я хрест святий на себе,

Пристаю до воїв-хрестоносців,

Піду з ними до Єрусалима,

Піду з ними бусурманів бити,

Най же буде за гріхи покута!»

Ізлякалась вірна Юліана,

Сльози ронить, тяженько зітхає

І до мужа теє слово мовить:

«Олександре, господарю любий,

Не ходи до Єрусалима!

Мож і дома господу молиться,

За гріхи покуту відбувати».

Олександер їй на се говорить:

«Люба жінко, не протився тому!

Серцем чую, що се божа воля,

Що бог судить, того не минути.

Ти живи спокійно у господі,

Бережися від усього злого,

Бережи свою жіночу славу,

А за мене не лякайся, люба!»

Юліана тихо сльози ронить,

Сльози ронить, голосно зітхає,

Поки сон їй не склепив повіки.

В сні їй ангел божий показався

І промовив ось якеє слово:

«Юліано, не протився мужу,

Тільки зший йому сорочку білу,

Хай усе її на собі носить.

Доки будеш вірною для нього,

Доти буде та сорочка біла».

Супокійна стала Юліана,

Прийнялася ту сорочку шити,

А пошивши, мужеві приносить

І словами любо промовляє:

«Олександре, господарю милий,

Їдь із богом, де бог тебе кличе,

Я тут буду за тебе молиться,

Буду вірно тебе дожидати.

А отсе тобі сорочка біла,

Щоб носив її ти у поході:

Поки буде біла ся сорочка,

Поти я для тебе буду вірна».

Тихо, тихо Дунай хвилі котить,

З міста Відня в бусурманські землі,

Як ті хвилі, поплило лицарство

До схід сонця в бусурманські землі,

Із лицарством лицар Олександер.

Проводжала його Юліана

До Дунаю штири милі шляху.

Проводжала, плачучи прощала.

І стояла довго на дорозі,

На шпилечку високого горба,

Поки видно було хрестоносців,

Поки зброї блискали до сонця,

Поки чути, як їх коні ржали.

А як щезли в вечоровій тіні,

Юліана додому вернула,

Цілу нічку молилася богу

І спокійно стала мужа ждати.

Ой рожево сонечко сходило,

Та запало за кроваву хмару.

Коло Варни вої-хрестоносці

Свій остатній табір таборили.

Обступила їх турецька сила,

Обступила, мов галеру море.

Гей, поліг там король молоденький,

Цвіт лицарства поліг обік нього.

Хто не згинув на кровавім полі,

Той кайдани двигав у неволі.

Олександер тож в полон попався.

Ой погнали його турки люті

У тяжких залізах до Стамбула.

А в Стамбулі цар Осман невірний

Не казав тих бранців напувати,

А велів їх у ярма впрягати,

Велів ними переліг орати.

Так минуло ціле боже літо,

Олександер у ярмі хилився,

Плуга тягав, важкі скиби краяв,

Та сорочка все на ньому біла,

Мовби тільки нині рано вбрана.

Здивувались погоничі-турки,

Розповіли султану се диво.

А султан ось так до них говорить:

«Нуте, турки, зараз відпрягайте

Олександра із ярма тяжкого,

Приведіте перед мої очі!»

Став перед султаном Олександер,

Той до нього сеє слово мовить:

«Олександре, бранче-христянине,

Що за диво: робиш ти все літо,

Плуга тягнеш, тяжкі скиби краєш,

Сам зчорнів ти, мов земля святая,

А сорочка в тебе сніжно-біла,

Хоч її ти не скидав ні разу?»

Відмовляє бранець Олександер:

«Ой султане, є тут справді диво.

Є у мене вірная дружина

Юліана в славнім місті Відні.

Як в дорогу мене виряджала,

То дала мені отсю сорочку

І сказала: «Господарю милий,

Ось тобі нова сорочка біла,

Щоб носив її ти у поході.

Поки буде біла ся сорочка,

Поти я для тебе вірна буду».

То султан, почувши теє диво,

Кличе свого бега Галанбега

І такі слова йому говорить:

«Галанбеже, витязю мій вірний,

Ізбирайся в далеку дорогу

Аж до міста Відня над Дунаєм.

Допитайся там до Юліани,

Що є жінка Олександра-бранця.

Не пожалуй золота ні срібла,

Не пожалуй дорогих дарунків,

А найпаче хитрої підмови,

Щоб та жінка шлюб свій ізламала,

Із тобою нічку ночувала.

Коли мудро сеє діло справиш,

Дам тобі я срібла, злота много,

Ще й свойого коня вороного».

Галанбег не гаявся ні хвилі,

Щоб сповнити волю султанову.

Він до Відня живо прибуває,

В Олександрів двір він заїжджає,

Юліану на розмову просить,

Юліана к гостю поспішає:

«Ой ти гостю з далекого краю,

Що за вісті маєш ти для мене,

Що до мого двору заїжджаєш?»

Відмовляє Галанбег на теє:

«Чи се ти є пані Юліана,

Вірна жінка Олександра того,

Що є бранцем у турецькім краю

І в ярмі там чорну землю оре?»

Защеміло в Юліани серце,

Закрутились у очицях сльози,

Та здержала біль вона у собі

І спокійна бега запитала:

«А скажи по правді, гостю любий,

Чи той бранець, муж мій Олександер,

Має там хоч білую сорочку?»

Відмовляє Галанбег на теє;

«Не зміняв сорочки він від року,

Та як сніг вона на ньому біла.

Ти послухай, пані Юліано,

Що тобі перекажу від нього:

Ізламай ти шлюбную присягу,

Перебудь зо мною сюю нічку,

То кленуся тобі Магометом,

Швидко вийде муж твій на свободу.

А не схочеш теє учинити,

То загине муж твій у неволі,

Не побачиш ти його довіку».

Защеміло в Юліани серце,

Закрутились у очицях сльози,

Та здержала біль вона у собі

І спокійно бегові сказала:

«Гостю любий, пережди сю днину,

Хай сю справу добре обміркую.

Завтра рано я скажу тобі рішучо,

Чи сповню, чи ні твоє бажання».

Юліана цілу ніч не спала,

Сльози ронить, ревне бога молить:

«Боже милий, дай мені пораду,

Що чинити в тім тяжкім припадку:

Шлюб зламати – мужа слобонити?

Мужа втратить – зберегти присягу?»

Аж над раном добре нагадала,

Галанбегу слово відповіла:

«Гостю любий, не дай того, боже,

Щоб твоє я сповнила бажання

І зламала те, що шлюбувала.

Як я вірно додержу присяги,

То сам бог на мене ласкав буде,

Мого мужа виведе з неволі.

А як нині присягу зламаю,

То сама піду в неволю, знаю».

З тим лишила бега Галанбега,

А сама убралася в дорогу:

Роздобула все чернече вбрання,

Взяла гуслі й скрипку жалібную,

Серед ночі з Відня подалася.

А дві милі за містом у гаю

Там стояла капличка малая,

Там зайшла раненько Юліана,

Скинула жіночі пишні вбори,

Надягла чернечу довгу рясу,

Обтяла жіночі пишні коси,

Почепила бороду старечу,

Через плечі гуслі почепила,

Під пахву взяла прегарну скрипку,

Свої вбори в землю закопала

І пішла на схід понад Дунаєм.

Вандрувала день, другий і третій,

Стала третя нічка западати,

Бучно їде Галанбег із Відня,

Вколо нього двадцять яничарів,

А прислуги ще й удвоє більше.

Заїжджають на ніч до господи,

Засідають до вечері живо.

Аж тут чути гуки на рундуці:

Плаче скрипка, мов мала дитина,

Не то плаче, не то промовляє,

Кождим тоном за серце хапає.

І гудуть ще гуслі їй до строю,

Розбивають тугу, наче хмару,

Піднімають веселість у серці.

Встали турки, кинули вечерю,

Їм музика слух заполонила.

Галанбег ось на рундук виходить

Поглядіти, хто так дивно грає.

Коли бачить – се чернець вандрівний.

То до нього чемно він підходить

І словами приязно говорить:

«Будь здоровий, черче подорожній!

А куди се бог тебе провадить?»

Відмовляє черчик подорожній:

«Будь здоровий, пане мій ласкавий!

Я мандрую з далекого краю

До святого місця Палестини

На поклони до божого гробу».

Врадувався Галанбег немало

І черцеві теє слово мовить:

«Чесний отче, їдь ураз зо мною!

Будеш ти нам у дорозі грати,

Наші душі грою звеселяти,

За се маєш три заплати в мене:

Першу плату – коня верхового,

Другу плату – страву у господі,

А ще третю – захист у дорозі».

Юліана радо се приймила,

З Галанбегом рушила в дорогу.

Вандрували чотири неділі,

Аж прибули в Іконію-місто.

Тут говорить чернець подорожній:

«Ой мій пане, беже Галанбеже,

Ось тут наші шляхи розійшлися:

Мені вправо, до божого гробу,

Тобі вліво, до султана твого».

Відмовляє Галанбег на теє:

«Чесний отче, вволи мою волю,

Їдь зо мною до султана мого,

Звесели ти грою його душу –

Певне, того не будеш жаліти».

Не перечить черчик подорожній,

Їде з бегом до його султана.

Як до міста доїжджали полем,

То побачив черчик подорожній

Бідних бранців при роботі в ярмах,

А між ними Олександра свого.

У ярмі він аж дугою гнеться,

Звисли руки від тяжкої муки,

Почорніло личенько рум’яне,

Лиш сорочка все на ньому біла,

Мовби тільки в сюю хвилю вбрана.

Прибуває Галанбег у місто,

То султан його до себе кличе

І вітає щирими словами:

«Ой мій вірний беже Галанбеже,

Як щастилося тобі в дорозі?

Як сповнив ти мою волю в Відні?»

Відмовляє Галанбег по правді:

«Ой султане, мій ласкавий пане!

Хоронив нас аллах у дорозі,

Та я в Відні не зробив нічого.

Непохитна Олександра жінка,

А розумна, що нема їй пари,

А що гарна, то й не розповісти».

«Галанбеже, – знов султан питає, –

А се що за чоловік з тобою?»

«Ой султане, мій ласкавий пане,

Се є чесний черчик подорожній,

Що мандрує до божого гробу.

Він музика, пане, пречудовий,

Всю дорогу веселив нам серце,

Розганяв своєю грою тугу,

То я, пане, взяв його з собою,

Щоб почув ти його тонів силу».

І велів султан черцеві грати.

Полилися чародійні тони,

Полонили серце у султана.

І не міг він від них відірваться.

День би слухав і цілую нічку,

Пив би їх, мов спраглий у пустині.

Так минули чотири неділі.

Промовляє черчик подорожній:

«Ой султане, мій ласкавий пане,

Час мені вже далі у дорогу,

У дорогу – до божого гробу».

Відмовляє тут султан черцеві:

«Жаль мені з тобою розставаться,

Та не можна й силою держати,

А за те, що тонів твоїх чаром

Чарував ти моє серце досі,

Розганяв мою тоску так часто,

Веселив мене в тяжких годинах,

Я даю тобі багаті дари:

Срібло, злото, дорогу одежу,

Та й ще гарні коні верховії

І сторожу ще для супроводу».

Відмовляє черчик подорожній:

«Ой султане, мій ласкавий пане!

Не даруй мені ти срібла-злота,

Бо я богу шлюбував на бідність.

Не для мене дорога одежа –

Сеї ряси задосить із мене.

Не даруй мені ти гарних коней,

Бо я богу шлюбував, що пішки

Аж до гробу його помандрую.

І не шли сторожі ти зо мною, –

Бог – моя сторожа найпевніша,

Що він схоче, те зо мною й буде.

А коли твоя султанська воля,

Чим слугу твойого вдарувати,

То даруй мені одного бранця

З тих, що там за містом в плузі орють».

Полюбились ті слова черцеві,

Полюбились султанові дуже,

І говорить він до Галанбега:

«Ой мій вірний беже Галанбеже,

Йди на поле з тим черцем у парі,

Дай йому там з бранців до вибору,

Кого схоче, той його най буде!»

І подався Галанбег у поле,

Там, де в ярмах бідні бранці ходять.

І говорить Галанбег черцеві:

«Чесний отче, ось тобі ті бранці,

Кого хочеш, щоб тобі пустити?»

Відмовляє тут чернець розумно:

«Ой мій пане, беже Галанбеже,

Не моє тут діло вибирати;

Кого хочеш, сам пусти зо мною!»

Відмовляє Галанбег черцеві:

«Відпущу з тобою Олександра,

Того бранця у сорочці білій.

Не для нього се зроблю, їй-богу,

А для жінки його Юліани.

Непохитна її вірність, отче,

Її розум, знать, не має пари,

А краса така, що й не сказати».

І зняли окови з Олександра,

І подався він з черцем в дорогу,

У дорогу до божого гробу.

Як при божім гробі помолились

І святим місцям всім поклонились,

Подалися до рідного краю.

А як стали близько Відня-міста,

Близько міста на дві милі шляху,

Коло тої каплиці в діброві,

То чернець до Олександра мовить:

«Друже любий, треба нам розстаться,

Бо тут наші шляхи розійшлися:

Ти наліво йди, до Відня-міста,

Я направо, в монастир свій мушу».

Гей заплакав Олександер ревно

І черцеві в ноги поклонився.

«Чесний отче, вічне вам спасибі,

Що мене ви з ярма слобонили.

Жити буду чи вмирати буду,

То навіки ваш невольник буду,

Все, що маю, вам готов віддати».

Усміхнувся черчик подорожній:

«Не обіцюй, брате Олександре,

Більше того, ніж здержати можеш.

Адже в тебе є сім’я лицарська,

Є дружина вірна, молодая!»

«Чесний отче, жаль мені на неї,

Що, почувши про мою неволю,

Не подбала мене слобонити.

Не хочу я більше жити з нею,

В монастир у черці пострижуся,

Щоб тобі по бозі буть слугою».

Усміхнувся черчик подорожній,

Усміхнувся, стиха промовляє:

«Не кажи так, Олександре-брате,

Коли вірна тобі твоя жінка,

Гріх би мав ти її покидати.

Я ж у тебе попрошу одного:

Дай мені своєї півсорочки,

Щоб я знак мав в монастирі своїм,

Що тебе я визволив з неволі».

Радо сеє вволив Олександер –

Півсорочки для нього відрізав,

І чернець її сховав до себе.

З Олександром щиро попрощався

І подався у свою дорогу,

Та, прийшовши до каплиці, зараз

Зняв із себе все чернече вбрання,

Видобув свої жіночі шати,

Вмив лице криничною водою,

І не стало тут черця старого,

Появилась Юліана-краля.

Помолилась у каплиці щиро

І живенько простими стежками

У свій двір у Відні поспішила.

Там її свекруха зустрічає,

Олександра старенькая мати,

Зустрічає і словами лає:

«Ей красуне, жінко віроломна,

Де се ти так довго пропадала?

Нема в тебе бога ні сумління,

Що таємно ти свій дім лишила,

Цілу зиму безвісті блукала,

Певно, любка іншого шукала».

Відмовляє втішно Юліана:

«Мамко люба, не турбуйся мною!

Вже я знаю, як себе правдати.

Ти послухай, що тобі скажу я.

Маю звістку певну, неохибну,

Що сьогодні верне Олександер,

Любий муж мій, а твій син коханий,

Із неволі з турецького краю».

Та свекруха гнівно їй говорить:

«Волів би він там і пропадати,

Ніж тут має на таке вертати!

Не на радість він тобі явиться

І не радість тут собі застане!»

Та ось чути гомін вулицями,

Здвиг народу валом напливає,

Олександрів двір весь обступає.

І лечуться крики попід небо:

«Олександер повернув з неволі!»

Вибігають його зустрічати

Юліана і старая мати.

Юліана з ним вітаться хоче,

Як подоба шлюбній жінці з мужем,

Та свекруха її відпихає

І словами гнівно промовляє:

«Стій, негідна, жінко віроломна!

Не посмій до нього доторкнуться,

Нема в тебе бога ні сумління.

Ти безстидно шлюб святий зламала,

Цілу зиму з дому пропадала,

Десь за іншим любасом ходила!»

Затремтіла, зблідла Юліана,

До свекрухи жалібно говорить:

«Най вам, мамко, бог не пам’ятає,

Що мене ви так позневажали

Перед домом, перед всім народом!

Олександре, любеє подружжя,

Не хочу вітатися з тобою,

Не промовлю до тебе ні слова

І не з’їм з тобою ложки страви,

Поки суд нас правий не розсудить.

Видай завтра пишную гостину,

Запроси всіх кровних і знайомих.

Перед ними я до ока стану

І поставлю своїх свідків радо,

А тоді вже най мене всі судять».

І сховалась у свої покої.

Олександер матір докоряє:

«Мамо, мамо, що ви наробили?

Любій стиду, а мені турботи!

Юліана чесна жінка, мамо,

Я на се найліпший доказ маю.

Ще як з дому у похід ішов я,

То дала мені сорочку білу,

Даючи, ось ті слова сказала:

«Доки буде ся сорочка біла,

Доти, любий, вірна тобі буду».

І я мав на собі ту сорочку

Рік, матусю, і ще три неділі,

І погляньте, вона й досі біла».

Відмовляє Олександра мати:

«Чари, синку, препогані чари!

Ти не вір їм, правди добивайся!»

Ніч минула, другий день зробився,

До полудня сонце вже доходить,

І зібрались в Олександра в домі

Пишні гості, графи та барони,

Свояки, і други, і знайомі.

Час уже би суд розпочинати,

Та немає пані Юліани,

Не виходить із своїх покоїв.

Та ось чути – на вулиці грає:

Плаче скрипка, як мала дитина,

Підтягають гуслі їй до ладу.

І говорить гостям Олександер:

«Гості любі, свояки кохані,

Підождіте хвилечку на мене!

Бо я добре знаю сю музику,

Бо се грає той чернець вандрівний,

Що мене він вивів із неволі.

Хочу його в дім свій запросити,

Хочу його чесно вчастувати».

Олександер із дому виходить

І черцеві кланяється в пояс,

Його руки вдячно він цілує

І до дому його запрошає,

Садовить за стіл праворуч себе,

Віддає йому найбільшу шану.

І говорить той чернець до нього:

«Олександре, пане мій коханий,

Де ж твоя є вірная дружина,

Чом вона при учті нам не служить?»

І говорить мамі Олександер:

«Ідіть, мамо, кличте Юліану,

Чом до гостей вона не виходить?»

Подалася мати у покої

І вертає за малую хвилю:

«Олександре, сину мій коханий,

Всі покої я перешукала,

Та немає в жаднім Юліани».

От тоді встає чернець вандрівний,

Півсорочки білої виймає,

І виймає Олександрів запис,

І султанів лист на обезпеку,

І говорить отакеє слово:

«Олександре, пане мій коханий,

Чи не є се півсорочки тої,

Що носив ти у тяжкій неволі?

Чи не є се те твоє писання,

Що мені на службу записався?

Чи не є се карта від султана,

Що була нам вірна обезпека

У дорозі по турецькім краю?

Ну, я сама, подивись на мене,

Чи не є я твоя вірна жінка?»

Теє мовить, бороду зриває

І кидає геть каптур чернечий,

Відкриває свої білі груди.

Олександер кинувся їй в ноги,

А з ним рядом його стара мати,

І всі гості, графи та барони,

Юліану величати стали.

І пішла по світі її слава,

І не згине, доки світу стане,

Доки в світі є живії люди,

Доки пісня серце їх чарує.

Примітки

У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (ф. 1, № 7444) зберігається недрукований варіант поеми, який відрізняється від опублікованого тексту. У ньому цілий ряд сцен має іншу редакцію, часто значно стислішу. Так, опис битви хрестоносців з турками і полонення Олександра займає всього 17 рядків, а в друкованому тексті – 57. Розповідь Галанбега про поїздку до Відня відповідно – 6 – 38. Є й інші відмінності: у рукописному варіанті виведено образ турецького султана, у друкованому тексті він відсутній, його заступає паша Осман.

Особливо суттєвою є різниця у тій частині поеми, де йдеться про повернення Юліани і Олександра до Відня, зокрема у сцені «суду» над Юліаною. У рукописному варіанті дія розгортається так: прощаючись із «вандрівним черцем» (Юліаною), Олександр на доказ вдячності за врятування з полону віддає йому половину своєї білої сорочки, яка не потемніла за весь час полону. Цей дарунок Юліана і пред’являє на бенкеті, коли свекруха звинуватила її у подружній невірності.

Зовсім по-іншому побудована ця сцена у друкованому тексті. Момент дарування половини сорочки «вандрівному черцеві» тут відсутній. Але сам конфлікт Юліани з свекрухою, її боротьба за своє чесне ім’я змальовується значно глибше і докладніше. Героїні доводиться спростовувати не тільки словесні (як у рукописному варіанті). а й «речові» звинувачення: біла сорочка Олександра, яка не втратила свого кольору за весь час перебування в полоні, на церковному престолі почорніла за одну ніч. Цей факт дає можливість свекрусі переконати сина в тому, що сорочка була зачарована, і тим самим ще більше підірвати його віру у подружню вірність Юліани

Даний рукопис, очевидно, є первісним начерком «Поеми про білу сорочку».

Подається за автографом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 335 – 349.