1. Стремління до світла
Іван Франко
Говорять учені-природознавці, що ті верстви води, котрі лежать на самому дні найглибших морських глибинів, – се справдішня «мертва вода». Величезний стовп горішніх верстов, що тяжить на кождій частині того низу, позбавляє її всякого руху, всякого життя. Світло сонця сюди не доходить, ніякі живі істоти тут не водяться, ніякі водяні протоки, ані бурі, ані землетрясіння тут навіть легенькою луною не озиваються. Одинокий рух, який тут можна запримітити, – се вічне і ненастанне спадування мільйонів трупів і скелетів живих істот, котрі колись, не раз таки давненько, жили і гуляли там, вгорі, пишались на сонці, купались у теплоті, гойдались на могучих морських хвилях.
Погибши, вони звільна-звільна спадують вниз – особливо ті манюсінькі форамініфери, діатомеї та другий дріб’язок, що становить головну масу морського життя, – звільна трупи їх продираються крізь щораз густіші і багатші в кислород та вуглевий квас верстви, розкладаються, неначе згоряють у них, і тільки з часом як мікроскопійні кульочки та дрібочки досягають дна і лягають на тім великім кладовищі, щоби колись, по тисячах літ, утворити крейдяну скалу.
Важко і сумно, мабуть, тим нижнім верствам годи бовваніти і дубіти вічно на мертвому дні, в страшенній пітьмі, під нечуваним тиском, серед самих трупів. Важко і сумно їм, особливо коли в них скрито відізветься та вічна, непропаща сила, без котрої нема ані одного атома в природі. Жива, непропаща сила внутрі, а кругом пітьма, тиск страшенний і безконечне кладовище! І коли в тих нещасних, на вічну смерть засуджених атомах заворушиться часом, раз на тисячу літ, легенький відтінок думки – ви думаєте, що се неможливе? адже ж і наш думаючий мозок, що ж він інше, як не зв’язок тих же атомів кислороду, вуглероду і других елементів? – то гірка, важка мусить бути ся мрія-дума!
– Мамо природо! Відки ж така на нас несправедливість! Невже ми гірші від тих, що там, угорі, над нами гуляють, гойдаються та в чудовому світлі пишаються? І чому б тобі не встановити черги, чому б не пустити нас хоч на часок туди, вгору?
Але мама природа не знає сентиментальності і не слухає мрій.
– Буду я з вами, дурнями, панькатись! – воркоче вона. – Чуєте в собі силу, то трібуйте вирватися самі наверх! Ще би я не мала роботи та вас підсаджувати!
Ба, трібуйте самі вирватись!
Вам не лучалось бачити подібні події в житті людському? Ой, лучалось, любі мої, кому б не лучалось таке бачити! І від кождого такого случаю щеміло ваше серце і донині щемить, коли стрібуєте перенестися думкою в положення тих бідних живих атомів людської суспільності, засуджених зависливою долею на вічну пітьму, на тупу недвижність, на смерть безвісну. Адже ж і всі ми – чи ж не така сама нижня верства поміж народами? Чи ж кождий крепкий, здоровий рух тих вольних і щасливих народів не відчуваємо як біль, як натиск, як штовхання на наш організм народний?
А кождий з вас, хто не раз коштом страшенного зусилля і коштом не одного існування найближчих нам людей, видобувся з того темного низу хоч трохи на вищий щабель, чи ж не почує не раз мимовільного жаху і болю на саму думку про той низ і про те, що, не будь сеї або тої щасливої обставини, він був би, може, й донині пропадав у ньому, темний, безпомочний, незвісний нікому, не чоловік, а частина маси людської? І чи не заболить наше серце на згадку про тисячі а тисячі таких, що так само, як ми, силувались вирватися з тої пітьми, тужили до світла, рвались до волі і теплоти – і все надарма?
І чи не пройме нас дрож перестраху, коли пригадаємо життя і кінець таких незвісних нікому, забутих, не раз затоптаних і опльованих одиниць, коли стане нам ясно перед очима, що не раз тільки найглупіша в світі обставина, сліпий случай, непорозуміння, жарт, нерозважне слово, пилинка одна зіпхнула їх з дороги і навіки вкинула назад у ту пітьму, з котрої вони вже от-от вибиралися на вольную волю?..
Оттакі думки вертіли мій мозок і прогонювали сон із моїх повік під час довгих-довгих ночей і днів, прожитих у тюрмі. Мої товариші недолі, у котрих і самих сверлувало та мулило внутрі, не могли найти для мене слова потіхи, – противно, я бачив, що самі вони не раз далеко більше потребували такого цілющого слова. Щоб не вдуріти серед тої сутолоки горя, ми розмовляли, оповідали одні одним – не про себе, а про других, далеких, і все-таки про горе.
Одно з таких оповідань, котре глибше, ніж другі, вразило мене, подаю оце читателям. Той, що мені оповідав його, був – не говорю про його «фах» – парубок ще молодий, повний сили й відваги, не позбавлений доброго, щиролюдського чуття, вихований по-міщанськи, кінчив людову школу, вчився ремесла, – одним словом, також чимало потратив сили і кошту, щоби видряпатись наверх, вийти в люди – ну, а вийшов… Та не про се річ!
Шостий раз уже сидів він під ключем і знав усю арештантську практику, трохи що не всю історію кождої казні: хто в ній сидів, за що, на кілько був засуджений, як обходилися з арештантами давніше, а як тепер і т. д. Була се правдива арештантська літопись. Дозорці вважали його за непосидющого галабурдника і давали се йому почути частими дисциплінарними карами. Але він не уймався і вибухав, мов порох, скоро тільки побачив, що що-небудь діється не так, як повинно, що в чім-небудь кривдять арештантів. Особливо часті мав він передирки з шільдвахом, що ходить попід вікнами в’язниці і має вважати на те, щоб арештанти не визирали у вікно і не говорили один з одним. Кілька разів вояк грозив йому, що буде стріляти, коли не вступиться з вікна, але він сидів спокійно, не кажучи нічого, і аж коли вояк починав кланцати курком, зіскакував з вікна і кричав:
– Ну, ну, адже ж я знаю, що ти не смієш стріляти!
– А відки ви се знаєте? – запитав я раз.
– Як то, відки знаю! Сам був свідком, сам бачив!
– Що бачили?
– Е, та се ціла історія, по котрій шільдвахам заказали стріляти! От ліпше я вам розкажу, нехай там бідний рекрут не бентежиться. Адже ж і він, бідолаха, що йому скажуть, те й мусить робити.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 99 – 101.