4. Йоська арештовують

Іван Франко

Йосько замовк на хвилю. Пан Журковський, що уважно слухав його оповідання, всміхнувся та й каже:

– Ну, ти казав, що глупа історія буде, а ось ти розказуєш, як би-сь із книжки читав.

– Е, пане, – відповів Йоська, – те, що досі, то не була глупа історія. Але тепер прийде дурниця. А що оповідаю гладко, то не дивуйтеся. В селі навчився я казки розказувати. Пам’ять маю добру, а як тілько раз яку казку вчую, то потім оповім її ще ліпше і цікавіше, ніж той, від кого я її чув. Тамтої зими так мене в селі всі за ті казки полюбили, що ні одні вечорниці без мене не обійшлися.

– Ге, як я бачу, то ти майстер до всього, – сказав пан.

– Ой, пане, – відповів, зітхаючи, Йосько, – не знаю, що то значить, але мені бачиться, що се власне моє нещастя. Коли чую, що маю що зробити, що можу чогось навчитися, то так мене щось усередині пече, так мене мулить і мучить, що не маю хвилі спокою, поки тото не зроблю, не пізнаю, не навчуся. Отже ж не що, тілько се мене до криміналу завело.

– Ну, ну, розказуй!

Та не міг сим разом Йосько скінчити свого оповідання, бо власне в тій хвилі отворилися двері нашої казні. Йоська закликали до протоколу.

– То незвичайний хлопець, – проворкотів пан і став, задумавшись, ходити по казні.

– А мені видиться, що він багато бреше, – кажу я. – Вивчився казки хлопам оповідати, то й нам казку каже.

– Думаєш, що так?

– Ну, а що ж, хіба то не може бути?

– Певне, що бути може, але лице його свідчить за ним. Зрештою, будемо ще мати час переконатися потрохи.

На протоколі сидів Йосько коротко, не довше як півгодини. Вернув далеко веселіший і спокійніший, ніж пішов.

– Ну, що ж, – питаю його, – не з’їв тебе судія?

– Е, що, судія добрий чоловік, – сказав Йосько. – Признатися, дуже я його зразу боявся. В селі казали мені, що ту б’ють до признання, що розпаленим залізом у підошви печуть.

– Ха, ха, ха! – засміявся я. – Тепер-то я знаю, чого ти по ночах так перевертався, та кричав, та йойкав! Тобі, певне, снилося, що тебе в підошви печуть!

– Ой, прошу не сміятися. Мені подумати страшно про ті сни, тілько я в них натерпівся. А все задурно. Судія такий добродушний, говорив зо мною по-людськи, не кричав, не фукався, не бив мене так, як шандар.

– А хіба ж тебе шандар бив? – спитав пан Журковський.

– Ой, пане, я гадав, що душу з мене вижене. Подивіться тілько на мої плечі!

І Йосько зняв сорочку. Ми аж ахнули! Цілі плечі хлопця вкриті були синцями та пругами засохлої крові.

– Ну, а о що ж тебе судія питав? – промовив перший Журковський.

– Та о той нещасливий рабунок, як то було.

– Ну, і що ж?

– Та що ж би? Оповів я йому все, як було, та й годі. Списав протокол і казав мене відвести.

– Ну, то тепер оповіж і нам, як то було.

– Та як було! Знаєте вже, яке було моє життя у Мошка. Не хотів я довше у нього оставатися, а ще до того боявся, що скоро йому ще раз спімну о паперах, то він возьме та й спалить їх. Отож я надумав сам їх украсти. Легше мені було дібратися до комірки, ніж посторонньому злодієві, бо й пси мене знають і сам я знаю всі входи і всі звичаї в хаті. Зразу хотів я викрасти у Мошка ключі, але він занюхав щось і носив їх завше при собі або ховав десь так, що я не міг найти. А мене гарячка жерла, скоро в моїй голові раз на тім стало, щоб добути свої папери. Ту вже ні про що не було гадки, тілько про се. І що зрештою мав я довго думати? Одної ночі, коли всі спали, швидко зістругав я фугу в однім стовпі комірки – вона була будована в стовпи, – виважив долотом дилину, вліз до комірки, взяв свої папери, а потім засунув дилину знов на місце. Та й тілько.

– Дрібниця! – буркнув пан.

– А скоро я дістав папери в свої руки, то, навіть не переглядаючи їх, не розв’язуючи шнурка, котрим були обв’язані, завив їх у шмату, сховав за пазуху і покинув Мошкову коршму. «Куди тепер іти?» – подумав я собі. Ще мене страх не зовсім покинув. Ану ж Мошко ошукав мене, показуючи які-будь глупі папери замість моїх! Ану ж напотемки взяв я який інший збиток? Треба було конечне з кимось порадитися, що в тім разі робити. Тож, переночувавши в першім-ліпшім стозі сіна, на другий день пішов я до знайомого коваля і оповів йому все. Він перший зілляв мене холодною водою.

– Зле, хлопче, зробив-єсь, – каже. – Іди зараз до війта, розповіж йому все і зложи у нього папери!

Замлоїло мене коло серця від тих слів. Але що ж робити? Бачу, що рада розумна, та й іду. Приходжу до війта і з подвір’я вже бачу крізь вікно, що коло стола на лаві сидить шандар. Відразу щось немовби шепнуло мені, що то смерть моя. Задеревів я і не міг кроку далі зробити. Блисла мені в голові думка: втікати! Але вже було запізно. Війт мене побачив і крикнув радісно:

– Ось і він сам! За вовка помовка, а він осьде! Ну, ходи ж, ходи ближче!

Бачу, що вже все вийшло наверх, що вже за мною питають. Тож, зібравши усю свою відвагу, йду до хати.

– Як ся називаєш? – питає мене шандар.

– Йосько Штерн.

– Відки родом!

– Не знаю.

– Ага, значить, волоцюга.

Закаменів я на місці. Не раз чув я се страшне слово, чув багато страшних історій про те, що то виробляють шандарі з волоцюгами, і завше того найгірше боявся. А ту маєш, від першої хвилі і сам у таке ж попався!

– Але ж я тутешній, – простогнав я. – Пан війт мене знають.

– Я? тебе? – каже мені війт. – Брешеш, любонько моя! Знаю тебе з видження, знаю, що називаєшся Йосько і що служиш у Мошка арендаря, але хто ти такий і відки взявся, того не знаю.

– Ага, значить, бреше в живі очі! – крикнув шандар і щось собі занотував у книжечці. – Ходи сюда, – сказав далі до мене. – Ближче! Дивися мені в очі!

І в тій хвилі, коли я підніс до нього очі, він тяжким своїм п’ястуком ударив мене в лице так, що я відразу впав на землю і кров’ю обіллявся.

– Встань зараз! – крикнув до мене шандар. – І не смій мені кричати, бо ще більше дістанеш! А тепер кажи правду, що тебе буду питати! Ти служиш у Мошка?

– Так.

– Ти обікрав його?

– Ні.

– Як то ні?

Знов я видивився на шандаря, стираючи рукавом кров з лиця, і знов здоровенний його удар повалив мене на землю.

– Пане шандар, – сказав на те війт, поки я коріцмався, щоби встати, – я яко начальник громади, не можу дивитися на таке трактування арештанта. Я тілько маю бути при списанні протоколу, а те, що діється перед протоколом, до мене не належить. Коли хочете вчити його, що має говорити, то виберіть собі інше місце. У мене того не можна.

Шандар прикусив губи, а далі, не кажучи й слова, встав з лави, добув зі своєї торби ланцюжки, закував мене і повів до коршми до Мошка. Що там зо мною робили, як мене вчили говорити, того не буду оповідати. Зімлів я пару разів під час тої науки. Та й не даремна ж була їх злість. Зробив я їм великі збитки. Мошко в першій хвилі сказав шандарові, що я вкрав йому великі гроші, завиті в папір. Гадав, що як мене шандар зловить і до коршми приведе, то він зараз папери від мене відбере і спалить, і я навіки стану його невільником. Скоро тілько я ввійшов до коршми, зараз перше питання було:

– Де гроші?

– Не знаю. Ніяких грошей я не брав.

– А де папери?

– Я сховав.

– Де сховав?

– Не скажу.

Стали мене наклонювати, насамперед биттям, потім добрим способом, а я все тілько одно повідаю:

– Папери я взяв, бо то мої. Не заглядав я навіть, що в них є. Сховав я їх і не покажу нікому, тілько війтові.

Мошко мало не сказився. Зі злості велів з мене поздирати чоботи й рубаття, що я мав на собі, а вбрати мене в оце лахміття. Нарешті, збитого і майже голого, повели мене до війта. Знов мене там стали за папери питати. Але я не дурний. Аж коли побачив, що в хаті багато свідків, пішов я до сіней і витяг папери зі шпари. У війта сіни були темні, обширні. Йдучи до хати і бачачи там шандаря, упхав я свій звиток до шпари, щоби його у мене не відобрали. Коли Мошко побачив звиток у руках шандаря, кинувся до нього, як ворон, кричучи, що то його гроші, щоби йому віддати.

– Го, го, пане Мошку, – відповів війт, – то так не йде. Ми то все мусимо відставити до суду. Зробимо ту протокул, а скоро той хлопець признається, що у вас той збиток украв, то вже річ суду робити з тим що далі. Запечатаємо все, як є, громадською печаткою, і пан шандар відставлять то разом з арештантом до Львова. А ви вже в суді будете собі правди доходити.

Мій Мошко так на те скривився, немовби кварту своєї оковити випив. Але ніхто на те не зважав. Шандар засів писати протокол. А коли все списано, війтиха дала мені трохи попоїсти, шандар закував мене знов, і ми рушили в дорогу до Львова. Гадав я, що згину з болю й морозу в тій дорозі, і досі не знаю, як я видержав. Ой пане, як же ви тепер гадаєте, що зо мною буде?

– Нічого не буде, – відповів пан Журковський. – Посидиш трохи та й вийдеш на волю. А хто знає навіть, чи ціла оця історія не вийде тобі на добре.

– А то як?

– Ну, побачимо. Ніколи чоловік не знає наперед, що його чекає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 109 – 114.