2. Йосько Штерн у тюрмі

Іван Франко

– Два роки тому буде, – почав він, – якраз отсе два роки. Сидів я тоді в отсій ямі в слідстві. Два нас тільки в казні було, я і якийсь панисько, Журковський називався. Що за один був і за що сюди попав, сього вже й не тямлю.

Аж ось раз якось увечір, уже по вечірній візиті, вже ми пороздягались і спати лягли – несподівано чуємо кроки ключника і голосний скрегіт ключів від колодок. Нарешті відімкнув і, впустивши до казні сніп жовтого світла зі своєї ліхтарні, вказав нам у тім світлі якусь скорчену, напівголу, марну фігурку. Потрутив її наперед і ввіпхнув до казні, бо, видно, сама не могла досить скоро поспіти.

– Осьде маєш коц і простирадло, – крикнув, кидаючи ті речі фігурці на голову і майже до землі її пригнітаючи. – Лягай та спи! Миски дістанеш завтра.

Сказавши се, ключник двері замкнув і пішов. У казні стало темно, як у пивниці, і тихо, як у гробі. Тільки вряди-годи чуємо, немовби хтось сікачами м’ясо на стільниці сік, – то наш товариш зубами дзвонить. Бачите, осінь уже була пізня, дві неділі по «всіх святих», холод такий, що не дай боже.

– Що ти за один? – питаю закостенілого товариша, не встаючи з ліжка. Вже чоловік був нагрівся і не хотілося мені вставати, а в казні було досить холодно, бо вікно мусило бути день і ніч отворене про задуху.

Товариш наш мовчить, тільки ще дужче зубами дзвонить, а крізь той лярум чути уриване хлипання. Жаль мені стало хлопця, бо я вже доміркувався, що то якийсь зовсім ще зелений «фраєр». Отже, встав я і постелив йому напомацки ліжко.

– Ну, ну, – кажу, – будь тихо, не плач! Роздягнись та йди спати!

– Не… не… мо… жу, – ледве пробубонів він.

– Чому?

– Бо… бо… я… дуже змерз.

Господи! Я до нього, а він увесь як кість змерзлий, ані рукою, ані ногою рушити не може. Яким дивом прийшов до казні – не розумію. Встав і панисько, познімали ми з нього лахміття і роздягли його цілком догола, натерли добре, обвили простирадлом і коцом і поклали на ліжко. За якої чверть години чую – зітхає, рушається.

– А що, ліпше тобі? – питаю.

– Ліпше.

– Відійшли руки, ноги?

– Ще не зовсім, але вже ліпше.

– А відки ти?

– Зо Смерекова.

– То тебе, певне, жандарм привів?

– Аякже. Гнав мене сьогодні від рана, майже голого й босого, морозом. Десять раз падав я на дорозі, бо не міг іти. Бив мене ременем – і я мусив. Тілько в коршмі, в Збоїськах, трохи ми припочили, жид горівки мені дав.

– А як же тебе звати?

– Йосько Штерн.

– А! То ти жид?

– Аякже, жид.

– Нехай тебе чорт возьме! Хоч мене убий, чи був би я з бесіди пізнав, що ти жид, так чисто по-нашому говориш.

– Що ж, пане, я зріс на селі, межи хлопами. Я пастухом був.

– А кілько тобі літ?

– Шістнадцять.

– А за що ж то тебе аж ту до криміналу притіщили?

– Ой, пане, я не знаю! Казав жандарм, що мій господар прискаржив мене за рабунок зо вломанням, але я, бігме, нічого не рабував. Тілько свої папери, бігме, тілько свої папери!

І став хлипати та ревти, як дитина.

– Ну, ну, цить, дурний, – повідаю, – скажеш то все завтра судії, а мене то зовсім не обходить. Спи тепер.

– Ой, пане, а жандарм казав, що мене за те повісять! – заводив Йосько.

– Чи ти сказився, дурний! – крикнув я. – Смійся з того! Де ж ти чув, щоби за такі дурниці вішали?

– А мій господар казав, що мене запакують на десять літ до криміналу.

– Ну, ну, не журися, – кажу. – Бог милосердний, якось-то буде. Тілько засни тепер, а завтра поговоримо за дня.

Умовкли ми, і незабаром я захріп. Тілько й мого добра в криміналі, що сплю, як той заєць у капусті.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 102 – 103.