5. Загибель через читання

Іван Франко

Щось так у два чи три дні кличуть Йоська, але не до суду, тільки до доктора. Що то значиться? – гадаю собі. Адже ж він не мельдувався «марудою».

– Сам не мельдувався, – повідає мені Журковський, – а навіть якби замельдувався, то би се йому нінащо не придалося. Але я його замельдував. Був я в неділю у президента і просив, щоби його велів звізитирувати. Адже ж то страшенна річ, що ту діється! Так далі йти не може.

І справді, доктор велів Йоськові розібратися і списав з ним протокол. Чи що з того вийшло – не знаю. В наших судах такі справи дуже помалу йдуть і не кождий такий щасливий, щоби міг дочекатися їх скутку.

Тим часом пан Журковський каже якось Йоськові:

– Чуєш, хлопче, хочеш, щоби я тебе навчив читати?

Витріщився Йосько на пана.

– Ну, що ж так дивишся? Скоро тілько маєш охоту, то за пару день будеш читати. А як побачу, що справді не брешеш і пам’ять маєш добру, то вже то зроблю для тебе, що тебе приймуть до ремісницької школи, то навчишся ремесла, якого схочеш.

– Йой, пане! – крикнув Йосько і кинувся панові до ніг, заливаючися сльозами. Більше нічого не міг сказати, тільки цілував пана по руках.

На другий день принесли панові буквар, і він став учити Йоська читати. За два дні жидисько вмів уже пізнавати і складати букви, а за тиждень читав короткі кусники майже плавно. Вчепився того, як то повідають, як жид коломийки. Читав би був, бачу, день і ніч, тільки що ми вночі світла не мали. Ледве до їди міг на хвилю від книжки відірватися.

А коли смерклося і читати вже годі було, Йосько сідав у кутику на своїм сіннику, підгортав ноги під себе і обхоплював їх руками і, так сидячи скорчений, зачинав оповідати казки. Снував їх без кінця, і хоч бачилося, що все однакі чуда й пригоди повторяє, все-таки вмів їх завше інакше укладати і на інший лад оповідати. А часом прямо було видно, що в казці снує перед нами свої власні мрії. Оповідав про бідного хлопця, що в найтяжчій недолі стрічає добродія чарівника, переймає від нього чарівні слова й закляття і йде в світ здобувати собі долю та помагати другим. Проймаючими, а заразом простими словами рисував його терпіння й пригоди, стрічі з шандарами, неволю в орендаря, забавно не раз мішаючи те, про що казки говорять, з тим, чого сам зазнав.

Ніколи ще не бачив я хлопця, котрий би так гаряче брався до книжки, як Йосько. Бачилося, що за тих пару неділь хотів надолужити те, що занедбав у кільканадцяти літах. Найбільше гризся тим, що осінні дні такі короткі, а в казні так скоро зовсім смеркалося. Одно наше віконце, звернене к заходові і положене майже під стелею, скупо тілько світла пропускало навіть уполудне; о четвертій годині вже читати годі було. А Йосько рад був би день удвоє продовжити. Нарешті, врадуваний, закликав:

– Маю! Буду читати при вікні. Там розвиднюється скорше і видно довше, ніж у казні.

– Невигідно тобі буде читати, стоячи на руштованні, – кажу йому. – Зрештою то для тебе зависоко.

– Сидіти буду так високо, як мені подобаєся! – каже.

– Як же то зробиш?

– Прив’яжу простирадло двома кінцями до крати, в зігнуття покладу звитий у трубу коц і сяду на нього, як на сідло.

І справді, винахід був дуже практичний, і відтоді всі в криміналі так роблять. Кілька день Йосько просто любувався вікном. Вставав о шостій, скоро тільки трохи розвиднілося, робив своє руштовання і, вип’ялившися на нього, сліпав над книжкою, притискаючи чоло до самої крати, аби тільки якнайбільше того божого світла захопити. Ми з паном оба по черзі пильнували коло дверей, як ішов ключник до казні, і загоді остерігали Йоська, щоби злазив і руштовання знімав, бо сидіти при вікні арештантам остро заборонено. Та й удавалося нам завше щасливо уникати штемпу, а може й ключник мав якусь увагу на пана Журковського і не так строго нашої казні доглядав.

Та на лихо штемп випав з іншого боку.

Окрім сторожі в коритарі, маємо ще одну: під вікнами в’язниці ходить шельвах – жовнір з карабіном. Має він острий наказ доглядати, щоби арештанти у вікна не дивились, а особливо, щоби з собою крізь вікна не розмовляли. Військове правило велить йому в разі опору навіть оружжя вживати. Щоправда, досі такого випадку не було. Треба вже було чогось дуже великого, щоби шельвах, зійшовши зі свого плацу, замельдував вахкомендантові, що з сього чи того вікна говорили або дивилися.

Старші жовніри, так ті привикли розуміти, що що іншого припис, а що іншого виконання, і звичайно не дуже остро держалися припису. Не один супокійно позволяв на всяку говірку, як то кажуть, був блят на все; інший лагідно впоминав або просив арештантів, щоби дали спокій. Та гірше було, коли на варті лучився рекрут, що боїться капрала гірш огню. Такий брав усякий розказ до слова. Як сказали йому «остро пильнувати», то він розумів се так, що всякого арештанта, котрий укаже голову в вікні, треба споганити остатніми словами, замельдувати капралові або навіть ухопити за карабін.

На таких «клапачах» арештанти мстилися тим, що за його варти, особливо вечором, виробляли найбільші крики у вікнах, так що бідний рекрут не раз було аж казиться і на всякий викрик з вікна вважає за свій святий обов’язок відповісти щонайменше таким же голосним та досадним викриком. Але що арештантів буває кількадесят, а він один, то по кількох мінутах пекельного галасу звичайно мусив замовкнути і, не можучи собі дати ради, хапав за карабін. Розуміється, що в тій хвилі вікна насупротив цього опорожнювалися зовсім, а крик знімався в другім кінці довгого арештантського будинку, і шельвах, як гонений звір, біг туди і знов грозив карабіном – очевидно, з тим самим скутком.

Такі галаси бували звичайно вечером, але не раз і вдень. Отже лихо хотіло, що одного дня від третьої до п’ятої стояв власне такий нещасливий рекрут на шельваху. З самого початку сказав грубіянство якомусь арештантові, що дивився у вікно. Дали такий знак, щоби зробити клапачеві «кац-музику».

На різних кінцях арештантського будинку, з різних поверхів, з кільканадцяти вікон нараз посипалися крики, визивання, свист і проразливі м’явкання. Рекрут кричав також, бігав попід усі вікна, але ніде не міг заздріти нікого. Доведений до лютості, замовк нарешті і став на однім місці, щоби відітхнути. В пару хвиль пізніше замовкла й «кац-музика». Бачилось, що спокій настав повний. В казні вже смеркалося, тож Йосько зробив руштовання і з книжкою в руках так і припав до вікна. Та ледве прочитав собі під ніс пару слів, коли втім шельвах, зуздрівши його, прискочив і став против вікна.

– Марш, злодію, з вікна! – верескнув до Йоська.

Йоська за першим разом не чув навіть крику, – так живо був занятий історією про чаплю й рибу, що власне читав.

– Марш з вікна! – ще голосніше крикнув шельвах.

– Та чого хочеш від мене? – відповів Йоська. – Адже тобі на заважаю. Адже видиш, що читаю. В казні вже не виднося, то я виліз трохи до світла.

– Йди геть, бо стріляю! – ревнув шельвах, і заки Йосько вспів злізти зі свого руштовання, вже гукнув вистріл карабіновий.

– Йой! – крикнув Йосько і, як сніп, упав з руштовання на ліжко, що стояло під вікном. Ноги його задригали судорожно, а руки, в котрих держав книжку, притиснені були до грудей. З-під карток книжки бухала кров. Куля попала просто в груди.

– Що тобі? Де тебе трафило? – крикнули ми оба, кидаючися до Йоська. Але він нічого не відповідав, тільки чорні очі блищали, як два розжарені вуглі, страшенно якось відбиваючи від лиця, блідого, мов у трупа.

На подвір’ї під нашим вікном і на коритарі коло наших дверей знявся рівночасно галас. Там сторожа військова вибігла на вистріл, а тут ключник з дідами шукав казні, до котрої стрілено. Впали до нас.

– Ага, то ту! – крикнули, бачачи лежачого Йоська. – А що, злодію, жидику, дісталось тобі на горіхи?

Йоська кидався ще і стогнав тихо, все притискаючи книжку обома руками до грудей, немовби хотів нею заткати смертельну рану.

– Що він робив? – спитав мене ключник.

– Та… я… тілько… до світла…

Хотів ще щось говорити, але духу йому не стало. Остатнім відрухом відірвав руки від грудей і показав ключникові закровавлений буквар.

– Він читав при вікні, – пояснив я ключникові.

В тій хвилі прийшов із суду ординанс з карткою, шукаючи ключника.

– Пане ключник, – каже з коритаря, – де тут сидить Йосько Штерн? Є тут картка з суду, що має йти на волю.

А Йосько вже перед мінутою був вільний.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 114 – 118.