3. Йосько шукає свої папери

Іван Франко

Тілько другого дня могли ми добре оглянути новака. Аж смішно мені стало, що я міг учора відразу не пізнати в нім жида. Рудий, з пейсами, ніс вигнутий, як у старого яструба, постава скорчена, хоть на свої літа зовсім не марна, і доброго росту. Поглянувши на нього, бачилося, що на десять кроків від нього чуєш запах жида. А вчора, коли ми його натирали напотемки і тілько слова його чули, зовсім того не було можна доміркуватися! І він також з переляком став озиратися по казні, як сполохана білиця. Схопився, коли ми ще оба з паном лежали, умився, постелив своє ліжко і сів на нім у куті та й уже ані щеберне, мов заклятий.

– А що, ти голодний? – питаю його. Мовчить, тілько якось ще дужче скорчився.

– Їв-єсь що вчора? – питає пан.

– Та… вчора… як мене мав жандарм вести, війтиха дала мені трохи борщу і кавалок хліба.

– Ага, тепер уже знаємо! – всміхнувся пан.

Дав йому поснідати – добрий кавалок хліба і вчорашній котлет. Аж затрясся неборак. Хотів щось дякувати, але тільки сльози в очах йому стали.

І бачите, ще одна несподіванка в тім хлопчиськові! Постать наскрізь жидівська, аж відразлива, а в натурі його бачилось, що нічого, ані крихітки, нема жидівського. Тихий, послушний, без жодної дрібочки тої жидівської самохвальби, до говірки неохочий, але коли йому було казати що зробити, то звивався, як іскра. Було щось таке натуральне, хлопське в цілій його поведінці. Як не було що робити, – а що у нас у казні за робота! – любив сидіти в кутику мовчки, скорчений, обчепивши руками коліна та опершися бородою о коліна, тілько очі йому блищаться з темного кутика, як у цікавої мишки.

– Ну, скажи ж нам, що ти за рабунок такий страшний зробив, що жандарм за нього аж шибеницею тобі грозив? – спитав його раз пан, коли вже видно було, що хлопчисько трохи втихомирився та освоївся.

– Ой, пане, – сказав Йосько і затрясся всім тілом, – довго би то розказувати, а мало слухати. То дуже глупа історія.

– Ну, ну, розказуй, послухаємо. І так не маємо тут нічого мудрішого робити, то можна й глупої історії послухати.

– Ріс я у Мошка, арендаря в Смерекові, – почав Йосько. – Зразу грався я разом з його дітьми і кликав Мошка «тате», а Мошчиху «маме». Гадав я, що вони мої родичі. Але небавом завважав я, що Мошко своїм дітям справляє гарні бекешки, а Мошчиха дає їм щоп’ятниці білі сорочечки, коли тим часом я ходив брудний та обдертий. Коли мені було сім літ, казали мені пильнувати гусей, щоби не йшли в шкоду. Мошчиха не питала, чи холод, дощ або спека, але гнала мене з дому на толоку, даючи при тім чимраз менше їсти.

Терпів я голод, плакав не раз на толоці, але все те нічого не помагало. Сільські хлопці були ліпші для мене. Давали мені хліба, сиру, допускали мене до своїх забав. Привик я до них, а пізніше став я їх виручати в пильнуванні гусей. Був я, як на свій вік, крепкий і зручний, то господині сільські стали самі повіряти мені гусей, а потім телят, коли їх діти мусили йти до школи. За те діставав я від них хліба, теплої страви, а не раз у свято й пару крейцарів. Мошчиха була дуже скупа, то й рада, що я дома їсти не просив. Але коли Мошкові діти дізналися, що я їм хлопські страви, то прозвали мене трефняком і стали зо мною дрочитися, а далі й бокувати від мене. Зразу мені те не вадило, але небавом почув я ту неприязнь дуже діймаво.

Мошко наняв для своїх хлопців бельфера, щоби їх учив читати й писати. Було то взимі, то я й мав час вільний. Коли ж я наблизився до них, щоби й собі вчитися, хлопці стали кричати, тручати мене та щипати, а врешті з плачем заявили матері, що разом з трефняком учитися не будуть. Сама, бачу, Мошчиха намовила їх до того, бо дуже мене та відьма ненавиділа, хоть не знаю за що. Тож зараз, як тілько діти завели крик, прибігла і витрутила мене з покою, кажучи, що то не для мене наука, що вони бідні і не мають відки для жебрака бельферів тримати.

Заплакав я, але що ж діяти? Піду, бувало, в село, бавлюся з сільськими дітьми або придивляюся, як старші майструють коло возів, саней чи інших знарядів. Не раз цілою гурмою бігали ми до коваля, котрого кузня стояла край села, і там цілими годинами придивлялися роботі. А що я був найсильніший з усіх хлопців, то не раз коваль велів мені або міхом димати, або молотом ударити, або точило крутити. Який же я тоді був щасливий! Як гаряче бажав я, коли вже наука не для мене, мати бодай яке ремесло в руках!

З весною знов вертав я на толоку, до гусей і телят, котрі Мошко скуповував у околичних селах, а перетримавши троха, возив до Львова на продаж. Толока смереківська обширна, де-не-де поросла корчами, то й не багато мав я біганини. Сяду собі, бувало, де на горбку, виострю ножик і зачинаю стругати, довбати, клемезити різні річі з дерева, зразу маленькі драбинки, плуги та борони, пізніше клітки, вітряки та млинки. По рокові був я вже таким майстром, що всі сільські хлопці в кут передо мною.

Почав я фабрикувати траскала та скрипучі опуди для відгонений воробців із пшениці, проса та конопель і продавав пару таких опудів по десять крейцарів. Заробив я небавом тілько, що міг посправляти собі деякі столярські знаряди: долітця, сверлики і т. ін. Брався я до чимраз більших річей, бо мав до того охоту. Що тілько побачу, зараз хотів би-м то зробити. Взимі пересиджував я цілими днями то у столяра, то у коваля, помагаючи їм та привчаючися до їх роботи.

Мав я вже шістнадцять літ, а у Мошка ані гадки зробити щось зо мною, – вивів мене на пастуха, а за більше байдуже. Не знав я навіть, хто був мій батько і якого я роду. В селі знали тілько, що Мошко привіз мене відкись маленьким; була навіть чутка, що я син якогось Мошкового свояка, котрий не оставив після своєї смерті нікого, тілько мене одного, а за мною порядний маєток, і що буцімто Мошко загорнув і присвоїв його собі.

– Шкода тебе, Йоську, – говорили мені не раз хлопи, – такий ти моторний хлопець і до ремесла охочий, а що з тебе буде?

– Що ж має бути, – відповідав я. – Буде громадський пастух.

– Ой, не має сумління Мошко, що так за тебе не дбає!

– Каже, що бідний, що не має відки, – говорив я.

– Не вір ти старому циганові! Має він гроші, і порядні, але для своїх бахурів ховає. А тебе не навчив навіть богові молитися.

Бурилося в мені від таких слів. Став я сам про себе думати.

«Справді, – міркую, – чого я ту досиджуся? Робити на Мошка задурно завше маю час. Коби хоть ремесла доброго навчитися, то мав би-м бодай свій кавалок хліба в руках. Але як ту дійти до того? Як увільнитися від Мошка? Куди в світі обернутися, особливо коли не знаю, відки я родом, хто був мій батько і чи є де мій рід?»

Наша коршма стояла при дорозі. Часто до неї заходили шандари, не раз ведучи скованих арештантів до Львова або до Жовкви. Зразу я боявся страшенно тих здорових, грізних хлопів у темнім убранні, з карабінами на плечах і в капелюхах з косицею з блискучого когутячого пір’я. З тривогою й дрожжю, скорчений край печі, слухав я не раз, як вони розмовляли з Мошком або з сільськими господарями. Розмовляли звичайно про страшні для мене річі, про пожари, про злодіїв, волоцюг, і в розмовах тих дуже часто чув я слово «папери». «Як не має паперів, зараз його задержати». «Еге, дивлюся, а його папери не в порядку». «Якби був мав хоч один папір добрий, був би-м його пустив». Ба, що ж то за папери, – думав я не раз, – що таку мають міць, що один папір може проходячого чоловіка оборонити від шандаря з карабіном та з когутячим пір’ям? Але на те питання не міг я найти відповіді, а проте тим дужче лякала мене думка про ті папери. Як же ж я можу рушитися в світ, не маючи паперів? Адже мене зараз, на першім кроці, шандар зловить і поведе бог зна на які муки! Дрижав я всім тілом на таку думку. Чим частіше думав про визвіл від Мошка, тим частіше оті папери ставали мені перед очима. Навіть снилися мені папери, старі, пожовклі, з величезними печатками, дивилися на мене грізним поморщеним обличчям або сміялися з мене огидними беззубими устами. Був я тоді дуже нещасливий. Всі люди, котрих я о те питав, потверджували, що без паперів ані в дорогу рушити не можна, ані ніхто мене до терміну не прийме. Але відки ж мені взяти ті папери? Коваль радив мені запитатися про них Мошка, він же мусив дістати якісь папери по моїм батьку.

Ба, спитатися Мошка! Якби-то мені так легко було до Мошка приступити. Давніше, як був я малий, був він для мене ласкавіший; коли ж я став доростати, здав мене зовсім у руки своєї жінки-відьми і майже ніколи нічого до мене не говорив. Бачилось мені навіть, що бокував від мене. Відколи мені люди повіли, що мусив узяти гроші по моїм батьку, став я пильніше на нього вважати; я зміркував, що та моя увага його непокоїть. Крутився якось неспокійно, коли ми часом опинилися самі, немовби його щось гризло. «А що, – міркую собі, – якби так коли, як нема жінки дома, наперти на нього несподівано, може би можна від нього хоть що-то дізнатися?» От я й зважився при нагоді так ізробити.

Нагода така небавом лучилася. Мошчиха поїхала до Жовкви, в коршмі не було нікого, тілько сам Мошко, тож приступив я до нього та й кажу:

– Реб Мойше, люди кажуть, що маєш якісь папери по моїм батьку.

Кинувся Мошко, немовби його оса вкусила.

– А ти се відки знаєш?

– Та люди кажуть.

– Що за люди?

– Та всі, по цілім селі.

– Ни, а тобі нащо тих паперів? Адже ти навіть читати не вмієш!

– Так. А все-таки я хотів би знати. Значить, маєш їх?

– Маю, маю ті дідівські папери! – крикнув Мошко роздражений, немовби я йому не знати що неприємного сказав. – Дід був твій батько, потратив маєток, а тебе мені на біду лишив. Що мені з тебе за пожиток!

– Знаєш що, реб Мойше, – кажу, – віддай мені ті папери. Я собі піду, коли я тобі непотрібний.

– Що? – верескнув Мошко. – Ти би хотів іти? А куди ж ти, дурню, підеш?

– Я хотів би вступити де до терміну, ремесла вчитися.

Мошко засміявся на ціле горло.

– Іди, іди, капустяна голово, гадаєш, що тебе хто прийме! За термін треба платити, а до того треба вміти читати й писати, і то не по-жидівськи, а по-гоївськи.

Став я мов остовпілий. Врешті здобувся на слово.

– То бодай мені покажи ті папери, нехай їх побачу!

– Тьфу! – крикнув Мошко. – Вчепився мене, як реп’ях кожуха! Ну, ходи, покажу тобі твої скарби! Ще щастя твоє, що-м їх досі не спалив!

Се остатнє слово, мов ніж, уразило моє серце. А що якби був Мошко справді спалив мої папери? Адже був би я самісінький на світі, як лист, відірваний від дерева. Ані би-м сам не знав свого роду, ані би мене ніхто не знав. Не міг би-м рушитися з місця, був би-м навіки прикований до Мошкової лави, був би-м до смерті невільником. Дрож мене проймила на сю думку, якесь мляве проміння замиготіло перед очима. З великою натугою переміг я сам себе і йшов супокійно за Мошком до комірки.

Комірка була дерев’яна, добудована до коршми ззаду, а вхід із сіней. Мала тілько одне тісне віконце, навхрест перебите залізними штабами. Там Мошко складав усякі речі, що брав від хлопів на застав, і все, що мав дорожчого. Повно там було кожухів, шапок баранкових, чобіт; у скрині лежали коралі, казали навіть, що мав там на дні старосвітські дукати й таляри. Пару раз добувалися до тої комірки злодії, але ніколи не могли її розбити, бо міцно була збудована, а Мошко собак держав чутких. Двері від комірки були низькі й тісні, Мошко мусив схилятися, щоби влізти досередини. За ним уліз і я.

– А ти ту чого? – озвірився він на мене.

– Як то чого, адже ж ти велів мені йти!

– Але не ту! Зачекай у сінях!

– Все одно, – кажу, – зачекаю й ту. Адже нічого тобі не з’їм.

Мошко витріщив очі і видивився на мене, немовби мене вперше в житті бачив. Не знаю, що йому в мені не подобалося, але плюнув і відвернувся. Потім виліз на скриню, сягнув на поличку, прибиту під самою стелею, і дістав відти скрутіль пожовклих паперів.

– Ось твої шпаргали! – буркнув, показуючи їх мені здалека.

– Дай, нехай їм придивлюся, – кажу і витягаю руку.

– Ну, що ж ти, дурний, в них побачиш, – відповів Мошко, – і пощо тобі того? Сиди у мене, коли тобі ту добре, і не шукай собі біди!

І поклав папери знов на полицю.

– Ходім відси, – каже, – тепер можеш бути спокійний. А то, що тобі люди про мене говорять, – бо знаю, що в людей язики довгі, – то ти не вір тому. То все брехня.

– Що брехня? – питаю.

– Ет, з тобою говорити, то однако горохом о стіну кидати, – буркнув Мошко і майже витрутив мене з комірки, а потім, замкнувши її на ключ і на колодку, пішов до коршми.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 104 – 109.