1. Час ділання

Іван Франко

Хто із галичан не тямить сумної пам’яті року 1863?

Ще зимою, з його початком, страшили людей розличні знаки природи, з весною прийшли дві найстрашніші фурії: пошесть і війна.

Як аномальні і невидані були явлення природи, так аномальний, дивний і неприродний був настрій людських умів в тім злопам’ятнім році.

Серед гарної підгірської околиці, на невеличкім горбочку край села К. білівся новий, опрятний, хорошенький дворець. Вікна виходили на гостинець, за котрим тяглася обширна рівнина, перетята рікою. Напереді виставав високо підмурований ганок, обмаєний здолу догори буйним зеленим диким виноградом. За домом тягнулись обширні господарські забудування, окружаючі в широкий півкруг рівне, плитами виложене подвір’я.

Погідний маєвий день хилиться к вечору.

Величаво клониться повне, золото-червоне сонце за сині, далекі гори. Теплий весняний вітрець ледве-ледве шевелить розкішними вітками винограду та розбиває густі тумани сивої мряки, що встають з ріки, мов духи із гробів. Рої комарів, мов воздушні флоти, кидані хвилями бурливого моря, то зносяться, то опадають, бзенячи тихо і ледве чутно. Із землі піднімаються чорні жуки, а з-межи листя безчисленних верб маєві хрущі і розпочинають своїм жужжінням тоту прелесну, заманчиву і чаруючу музику маєвого вечора, на котру складається і тихий шум свіжо розвитого листя, і бальзамічний запах тисячей цвітів, і все покриваючий шум далекої ріки, і рохкотання жаб, і протягле цвіркання сверщків в пахучій траві.

На ганку, на розкрашеній різаній лавочці, сидить двоє їх, – молодий муж і молода жона. Не сидять вони поруч себе, не обнімаються та не переливають з серця в серце щирі, відрадні, любі слова. Сидять вони мовчаливо, одно – на однім, друге – на другім кінці лавочки. Смотрять вони в розличні сторони: вона – на омрячену ріку, він – на село, над котрим зачинає підніматися тяжка хмара диму із стріх та причілків. А думки молодих супругів? Хто дослідить їх тайного, непостижного лету, – но то здаєсь певно, що і вони не сходяться, що і вони розминаються.

Молодий муж з чертою тихого жалю над очима – то наш знайомий, Андрій Петрій. Жона, повновида, товстенька, досить принадна дама – то Дозя Петрієва, Кралінська з дому.

Гей, не раз-то тяженько пожалував Андрій, що не послухав ради родичів! Не раз-то йому болем стислося серце, коли мусив зносити терпеливо всякі прибаги, упертість і гнівливість своєї «благородної» жони! Любов, котра заманила його спочатку, котра чародійською рукою тягла його до неї, щезла, як пустий цвіт, і не оставила в серці плоду довольства і тихого сімейного щастя.

А Дозя? Дозя недовго по смерті матері крила ще своє правдиве лице під маскою щирості, любові і вірності. Скинула вона тоту маску, стала вона чим могла попрікати свого молодого мужа, стала сердитись на нього за леда дурницю, стала сама, умисно і з немилосердною консеквенцією, нищити і притлумляти в душі його всяку іскорку чувства і прив’язання к собі, стала, де і як могла, мішати фальшиві тони в гармонію супружеського життя.

Перше тяжке розчарування Андрія слідувало незадовго по шлюбі, коли дізнався о правдивім фінансовім стані своєї молодої жони і тещі. Кілько гризоти і внутренньої борби мусило стоїти Андрія, заким, на налягання Дозі, взяв значну суму із Довбушевого скарбу, щоби покрити численні довги і майже наново відбудувати дворець графині. В Перегинську не хотів мешкати, бо прикро йому було дивитися на тоті місця, до котрих в’язалось в душі його тілько важких споминок, прикро було йому поглядати щодень на лице старухи-матері, знеможеної і ослабленої всегдашньою гризотою.

Немиле і вимушене було життя Андрія з Дозею. Святиня його чистих чувств потрясена і майже розрушена була з стратою Олесі. Нещаслива панськість, на котру захорував був опісля, немало також приглушила в душі його святих звуків чувства. Но послідніми останками він з одчаяною силою приріс до Дозі, котра тепер своєю лукавою холодною рукою спокійно їх донищувала. Андрій чувствував, що під її оком, під вліянієм її голосу тратить поволі рівновагу духу, що розчарування, гризота і терпіння позбавляють його сил. Він ставав щораз слабодушнішим, і, як пташина, очарована очима жеретії, сама летить в її пасть, так улягав і бідний Андрій чим раз, то дужче очаровательному вліянію Дозі, тратячи власну енергію і силу волі.

– Андрію, – заговорила по довгім мовчанні Дозя різко і відривисто, – завтра неділя!

– Знаю, та що з того?

Андрій одвічав на вид рівнодушно, но таки притуплений вздох вирвався із його груді. Він обернув очі на свою жону, – вона не дивилась на нього.

– Що з того? Як же ще питати можеш? Хіба не дістали-сьмо запрошеня на завтрашню забаву до барона Бергера?

Андрій похилив голову і не одвічав нічо.

– Ну, чого мовчиш та звішуєш голову, мов гарбуз через пліт? Маєш гроші? Тре буде завтра якось межи людьми показатися!

Слабий проблеск гніву і обурення перемчався по лиці Андрія.

– Жінко, – сказав він, видимо змагаючись на тоті слова. – Того уже забагато на мене! Хіба ти забула, що я своїми крейцарами полатав твої діри, припорядив і построїв все? Чи маєш же ти серце, чи маєш ти чоло бути тепер тою гадиною, що як де віссеся, то ссе до послідньої каплі крові? Жінко, покинь ту роботу! Я не маю грошей, я не можу і крейцера більше видати. Завтра не поїдем до барона!

Він встав і випрямився перед Дозею. Вона поволі обернулась до нього, не рушаючись з місця, і повела горі ним очима. Не раз уже вона чула від свого мужа подібну бесіду і знала, що то тільки одчаяний прояв… безсильності.

– А дивіт ми на господаря! – скрикнула по хвилі. – А по яку ж чортову матір ти брав мене, як не по то, щоби радити і помагати мені де треба? Чи ти гадаєш, може, що я з своїм родом не була б собі найшла ліпшого мужа, як тебе, смердячого хлопа, болвана?..

Андрій не дослухав послідніх слів Дозі і вийшов в густий, тінистий сад, де небавом щез в крутих хідниках. А Дозя сиділа ще хвилю на ганку, а заходяче сонце дивно красило її лице. Накінець вона встала, усміхнулась і маєстатично зійшла і собі ж в сад. Недовго і ходила вона крутими стежинками помежи деревами. Якась невидима рука вела її кроки і завела вкінці до невеличкої, хмелем оброслої бесідки. За паморокою спочатку і видіти в ній не було можна нічого, кроні білого лакированого столика. Но ледве Дозя пірнула вглиб того тісного, темного простору, ледве, вздихаючи важко, усіла на лавочці, почула руку свою стиснену якоюсь чужою рукою, почула, як друга рука невидимої особи обнімала її стан. Дозя не злякалася, не закричала, не виривалась, щоб утечи, як випадало б вірній жоні. Вона легенько здрижала і – перехилила голову на плече мужчини.

А що се в-істі був мужчина, свідчили сейчас перші його слова, котрі солодко прошептав до Дозі:

– Любезна, я ту уже так довго ждав на тебе. Що з тобою? Ти дрожиш?.. Чи не мала-сь якої сцени з своїм тупорилим Андрієм?

– Тупорилим! Так, та назва якраз йому до лиця! – скрикнула Дозя. Потім добавила тихше:

– Любимий Олександре! Не вини мене! Ти прецінь знаєш, що я лиш тебе люблю, що я лиш о тобі думаю. Но мені також здаєся, що тепер треба буде [краще] обходитися з тим мужичиськом.

– А то чому?

– Хіба не знаєш? Адже він все-таки держит мене в руках, він все-таки не показав ні мені, ні нікому, де гроші!

– Але він покаже, і то небавом! В тім моє діло! Хіба не тямиш, моя цвітко (о, нівроку їй, вона подібна була до цвітки, так що ану!), хіба не тямиш, що я обіцював тобі на самім початку нашого знакомства?

– Тямлю, тямлю! Але видиш, відтогди уже тілько часу уплило, тілько спосібних хвиль минуло, що і я сама зачала сумніватися, чи то, що ти мені казав, не були лишень грушки на вербі.

– Теодозіє! – скрикнув будьтоби уражений Олександер. – Єсли я зволікав свій удар, то тілько пото, щоби по довшім часі тим певніше трафити! Не годится тобі підозрівати мене о обман, бо тим і мені самому відбираєш сили.

– Вірю тобі, но скажи уже раз, коли наступит рішаюча хвиля?

– Нині!

Що думав Андрій, ходячи самотній по саду? Думав о своїй самотності. Ох, як страшно давила вона грудь його, як глибокими гарячими буквами вирилося в його серці:

Що то значит туга,

Що то горе, що то сльози,

Що то тоска в груди,

Що то ночі безсоннії,

Що нещирі люди!..

Він добре поняв, що то все значить, він, бідний, що замість любові найшов погорду, замість щирості – холодну безсердечність, замість вірності – облуду, замість щастя – муки Тантала! Він чув, що дух його, потрясений страшними фізичними терпіннями, тепер валиться в грузи, як заклята пустка, чув, що сила його тане, як сніг весняний, що іскра самостійності і твердості погасає в його душі.

«І що ж вийде з того?» – подумав нещасний. Но годі йому було найти вихід із тої пропасті, що, мов смок, непонятнов силов сама тягла його в глибінь.

Він часто довгими, самотніми вечорами роздумував над тим вопросом, – вкінці сам злякся своїх думок, побачивши, що вони ведуть його чимраз ближче до одчаяння, до самовбійства!

Но нині дивний якийсь, благотворний зворот настав в його внутрі. Він почувствував жаль за страченою минувшістю, за схибленим життям. Жаль – то, може, найбожественніше, бо найблаготворніше чувство в душі чоловіка. Жаль розм’ягчає твердий камінь духового остовпіння і одчаяння і порушає не ткнені ще, живі струни в душі чоловіка, завертає його назад на дорогу життя, щоб направити то, що занедбав.

Такий жаль тронув нині серце Андрія.

Він чувствував, що нині послідує кризис його життя, що нині ще вага його судьби перехилиться, та не знав куди, не знав, що буде тому причиною.

Вже досить пізно вечором застукано до світлиці Андрія.

– Прошу! – озвався Андрій, обертаючись до дверей.

В світлицю ввійшов мужчина літ около 25 – стрійний, високий і лицем досить хороший. Найбільше непонятної очаровательності додавали йому чорні, як уголь, блестячі і страшно живі очі. Вони, здавалось, формально магнетизували кождого, як очі василиска.

– А, вітайте, господине Олександер! – сказав приязно Андрій, силуючись видимо на ласкавий голос.

– Добрий вечір вам! Може, в чім перешкоджаю?

– Ні, ні! Знаєте прецінь, що тепер ніт у мене ніякого діла! Будьте ласкаві, сідайте! Дуже ми приятно, що хоть ви не лишаєте мене.

– Пане Андрію, я в дуже важній справі приходжу до вас.

– А, то будьте ласкаві сказати! Що в моїй силі…

– Річ ось яка. Я уже більше як рік жию з вами, ви мали час досить пізнати мене, не правда?

Андрія, видко, не дуже приятно тронув такий зворот бесіди. Він з цілою певністю догадувався о зношеннях Олександра з Дозею. Кивнув прото головою і не сказав і слова.

– А я знов сподіваюсь, що ви не забули того слова, котре перед кількома літами сказали-сьте мому вітцю: «Докажіт своїм житєм і поступками, що щиро хочете згоди і спільної праці з нами, а ми охотно приступаєм».

Андрій, здивований, широко отворив уста, не можучи й на ум взяти, о що іде Олександрові.

– Не розумію вас.

– Хіба ж ви єще і тепер не пізнали мене? А видко, любов немало забрала вам бистроти ока і ума! Я – Олександер Довбущук.

Хоть і як прикро поразив Андрія пекучий жарт о любові зглядом Дозі, то таки почувши, що той, що цілий рік жив з ним під одною стріхою, їв при однім столі, був злим демоном його минувшості, а хотів статися предвісником ліпшої будучності, – Андрій став мов поражений і довго не міг прийти до слова. Страшна непевність, борба межи надією а страхом шарпала його внутр. Він знав Ленька з давніших літ, знав його хитрий, завзятий і злобний характер, просто боявся його. Но тепер, через цілий рік жиючи з ним, він пізнав в нім зовсім другого чоловіка. Не раз чув він його говорячого майже з восторгом о любви народу, о просвіщенії, о патріотизмі, не раз Ленько щирим словом потішав його в прикрих хвилях внутренньої борби і роздвоєння, не раз ставав одверто против Дозі і допомагав йому опертися її забагам та капризам. Добродушний з природи, а ще добродушніший в своїм нещасті Андрій погадав собі тепер: «Ану ж но Ленько направду опам’ятався, покинув злу дорогу!» Правда, сейчас і стало йому на умі не зовсім чисте відношення Ленька до Дозі, котра була причиною того, що Довбущук ввійшов в їх дім, но він знов погадав собі: «Хто ж без блуду? Я ж ліпший?»

І ще одно! Він поглянув тепер на Дозю. Боже, якою никлою, брудною та нікчемною видалася йому та женщина, для котрої він колись посвятив себе! Він чув, як в тій хвилі згасла в його серці послідня іскорка любові і самовільного обману. Бідний Андрій в крайній розпуці не раз старався обманювати себе самого, що се все неправда, що Дозя його любить! Він перший раз поглянув оком розуму на своє чувство, і той один погляд спас його із пропасті, в котру чувство грозило його втрутити. Він почув, що в тій хвилі пук послідній узел, що в’язав його до неї, і хоть заболів серцем, та прецінь почувствувався сильним в тім болю, почувствував, що вертає його самостійність духова, що кризис в сій хвилі перейшов і вага перехилилася на добру і спасительну сторону. Ділати, в діланні забути о страданнях, забути о собі, – то видалося йому тепер блаженством, видалося щастям.

І ще одно! Ленько не міг найти одвітнішої хвилі порушити в серці Андрія струну патріотизму, приглушену тисячними домашніми гризотами. Як він чувся щасливим в тій гадці – отрястися з тої грязі, кинути все і виступити яко щирий, могучий ділатель на полі народного просвіщенія! Не знав він, нещасний, що так напруго із карлів люди не стають велетами, що до зросту треба часу і праці. А він перед хвилею ще був карлом!

Немов серед темної бурливої ночі сотки блискавиць, здається, в одній хвилі порють темноту, мішаються, сплітають і розскакують, так і в голові Андрія в перетягу кількох хвиль повставали, проблискували, слабли, скріплялись і мішалися тоті мислі і чувства. Час ділання настав! Тота гадка, мов всеобнімаючий грім, пожерла всі другії гадки, побідила.

Андрій кинувся в обняття Ленькові.

– А де ж брат ваш?

– Помер, уже два літа минуло, – одвітив, сумніючи, Ленько.

– Коли ж обговорим діло подробніше? Нині уже запізно!

– Завтра!

Повновидий срібний місяць уже хилився ‘д западові. У воздусі пронісся холод, який звичайно попереджає ранок. Ленько ще не клався спати. Він ходив сам з своїми думками по саду, поглядаючи час від часу на позаслонювані вікна двірка.

О чім він думав? Чи о Дозі? Чому ж би ні? Кождого разу, коли через його голову пролетіла думка о ній, бачив місяць іронічний, їдкий сміх на його лиці, навіть раз зачув півголосом вишептане: «Дурна баба!».

Чи думав о Андрію? Чому ж би ні? І кождого разу, коли о нім подумав, задумувався ще глибше, числив щось на пальцях, вкінці веселішав, шептав навіть сам до себе якісь слова, як то мож було вносити із движенія його уст. Но годі було зачути хоть би одного слівця. Лиш раз промкнулося трохи голосніше: «Добродушний балван!»

Чи думав о патріотизмі, о посвященні себе для народу, о діланні для його піднесення, для його добра? Ой, ой, ой, чому ж би ні? І кождий раз, коли його зайшла тая мисль, всував руки до кишені або затирав руки з самодовольним сміхом.

Чи думав о умерлім браті? А чому ж би не мав і о нім думати? «Хто знає, – думав він, – де тепер обертався Сенько? Якось давно не дає о собі знати! Може, йому сталось яке нещастє, а може, і діло кінчит!»

О чім ще думав Ленько? Чи думав о собі, о своїх ділах, о своїй будучності? Ні.

Серед глибокої тишини долетів до його уха здалека виразно глухий топіт кінських копит.

– Ого, – прошептав він, – так скоро?

І Ленько, зложившися, причаївся за деревом, щоби міг видіти проїжджаючих.

Дорогою їхало більше як десять їздців на добрих стаєнних конях, при палашах та стрільбах. Із польської бесіди, якою межи собов говорили, із часто чутних слів: ojczyzna, wolnosć, porozumienie і тим подібних фраз мож було скоро догадатися, що се synowie ojczyzny, що збиралися за ню піднести оружжя, що се повстанці.

Вони, їдучи, звичаєм всіх польських натур, не дуже особливо уважали на принадлежні міри осторожность Говорили голосно, сміялись, побренькували оружжям та їхали битим трактом, на котрім голосно роздавався тупіт їх коней.

Два із них при зближенні до двірця Андрія відділилися від прочих і поїхали наперед. Коні і оружжя оказували, що се старшини повстання.

– Так ви думаєте, пане графе, що ту будем безпечні?

– Ще й як, – одвітив запитаний. – Та ба, тут ще можем навіть зискати таку поміч, якої і в десяти найпатріотичніших домах не подиблем, не то що!

– А то яку поміч?

– Гроші, пане барон, гроші! Пан Петрій має страшенні гроші, по всім світі слухи ходят! Через жінку мож буде дістати сли не всі, то бодай порядну порцію. Я того і проваджу вас сюда. Лиш ви, пане барон, не позабудьте показатися донжуаном, за якого уходили-сьте в Парижі і Варшаві, – все піде, як з платка!

– Чи пані Петрієва не звеся Теодозія Кралінська? Я щось чув, що она пішла за якогось хлоповича.

– Та сама!

– О, сли так, то діло готове. То моя давнішня знакома, ми досить близько стояли.

«Чи так? – подумав собі Ленько, стоячий за деревом, котрий чув цілу тоту бесіду. – Гм! не зашкодит і то втягнути до свого рахунку!»

Їздці зблизилися до брами.

Ленько усунувся трохи дальше в гущавину молодих вишень.

За хвилю почув голосний і сильний стук о браму і гавкіт собак.

Примітки

Хто із галичан не тямить сумної пам’яті року 1863? – Йдеться про польське визвольне повстання проти російського царизму.

муки Тантала – за давньогрецьким міфом, боги засудили Тантала, що він стояв по горло у воді і не міг напитися; над ним звисали плоди, та він не міг їх з’їсти. Переносно – муки неможливості осягнути близьку мету.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 195 – 203.