4. Коноводи

Іван Франко

Невеличкий добре числив. Того самого ще дня, коли оба з Хаїмом вийшли зі своєї коршми, їм удалося викрасти 20 пар коней із стаєнь нашого знайомого, барона Б…

Два старі слуги, узрівши на другий день рано огромний убуток в худобі свого пана, зляклися страшенно і виправилися сейчас в сусідній ліс шукати скрадених коней. Но коні були уже далеко. Хаїм занявся їх перепровадженням в дальшу околицю, а Невеличкий пильнував збоку слуг. Надвечір вони вернули назад додому, а в одчаянні і гризоті забули пильнувати прочих коней.

Того лиш ждали наші коноводи.

– Хаїм, – сказав Невеличкий, – ану, завинімся і уведім нині решту товару! Хто знає, що завтра може приключитися!

Хаїм пристав.

Було десь по півночі. Місяць давно зайшов. Густий дубовий і березовий ліс стояв у пітьмі, мов одностайний великанський вал, протягаючийся геть поза край круговиду. Над ним уносився сивий туман,, памороки, а помимо цілковитої, як бачилося, тишини, шуміла і стогнала тота безмірна темна маса так тужно і протяжно, мов конаючий в послідніх судорогах.

На широкій полянці в лісі пасу[ться] коні, а межи ними снуються якісь люди. На краю полянки під грубезним конаристим дубом розложилася на траві більша їх громада. Відтам чути змішаний крик. Се, відай, якась нарада.

– Nu, – відзивається грубий, тяжкий бас, що гудить по лісі, мов голос пугача, – coź pan zamyślasz robić, panie baronie?

Пан барон мовчить, надумується.

– Myślę, – відзивається вкінці, – że niema co długo się naradzać. Tu możemy zaczekać do pojutrze, – a w tym przeciągu czasu zejdą się wszyscy naszi w tę dąbrowę. Ja zaś sam wyruszę do swego pałacu i przyprowadzę stamtąd konie, a w ten czas, w imię boże wyruszamy.

– A dokąd? – питає бас.

– Połączymy się nasamprzód z kilku mniejszymi oddziałami w naszej okolicy, a tymczasem nadejdą jakieś rozkazy od głównej komendy.

– Brawo! – крикнув бас. – Wódz z ciebie tęgi, panie baronie! Zastosujemy się do twoich rozkazów.

Но що було в смак грубому графові Т…, то не було в смак другим гарячішої крові шляхтичам. Подавано розличні плани, зачалися спори і крики, котрі перервав доперва новий, зовсім несподіваний случай.

Дозя (читатель в тім почтеннім товаристві, запевно, пізнав уже тих самих героїв, що минувшої ночі гостили у Андрія і з котрими Дозя уїхала), хоть змучена цілоденною їздою, не лягла тепер спати. Може бути, що її власний страх, може бути, що й патріотизм спонукав її до того, що постановила собі сторожити цілу ніч, схована в дупло величезного дуба. Тут доперва мала вона час роздумати всесторонньо свій крок. «Що я зробила? – був перший голос, що відізвався в її нутрі. – Яка буде моя судьба з тими повстанцями?..»

Мусимо віддати тоту справедливість здоровому розсудкові Дозі, що не робила собі й найменших ілюзій зглядом побіди повстанців.

В сумнім, безвихіднім положенні найшлася тепер Дозя. Вона виділа, що не має ся чого надіяти від повстанців, кромі насмішок, сли не ще чого гіршого. Вона побачила і на лиці барона, що ще прецінь позавчора таку солодку міну строїв до неї, явну неохоту, котра мало що не виявилася не зовсім любезними словами:

– Пощо нам ту баба? Пощо нам той непотрібний тягар?

І жаль стало Дозі того спокійного життя, тої вигоди, котру так самовільно покинула. Жаль їй навіть стало бідного хлоповича Андрія. Згадала вона всі тисячні способи, котрими йому доїдала, згадала його лагідність і податливість, його щиру любов, котру сама так немилосердно знищила, на лихо собі, і майже з сльозами сказала до себе:

– Боже, що я зробила? Чого я варта за то, що-м сама знищила своє щастє? Ні, сеся кара справедлива на мене!

Но годі було тепер думати о Андрію. Вернути до нього не дозволяла їй її вроджена гордість, а впрочім, як би він тепер приняв її? Вона, з властивою женщині бистротою, замітила посліднього вечора велику і наглу зміну в його поступуванні.

– Ні, – сказала сама до себе, – витриваю тепер в тім положеню, в котре мя вкинула чи то зла доля, чи моя нерозвага!

І рішилася Дозя остати при повстанцях, висвідчати їм по можності розличні услуги і позискати собі через то їх поважання і вдячність. Уже найближча хвиля надарила їй до того добру нагоду.

Вона почула здалека стук копит кінських. Переконавшися докладно, що се не яка луда її збуреної фантазії і що тупіт зближається ід полянці, поспішила донести о тім спорячій шляхті. Її слова, мов крига леду, упали в сам найгарячіший осередок патріотичного спору і скоро охолодили уми всіх. Очевидно, небезпеченство зближалося. Тупіт роздавався з двох сторін, – видко, неприятель впівокруг обступає полянку. Як тут боронитися, як поступати?

– Утікаймо! – відізвався граф Т… і принявся сейчас мотивувати своє речення розличними добросовісними і практичними зглядами.

– Ні, – крикнули другі, – то встид, ганьба! Боронитися, стояти за святу справу до послідньої каплі крові!

І знов зачалися спори. Всі забували про грозяче небезпеченство. Кождий боронив своєї гадки.

Но барон Б… за той час не казав і слова. Він пильне надслухував. Вкінці сказав рішительно:

– Неприятель поволі поступає. Позатягайте коням торби на голови, щоби не ірзали. Одному треба піти і розсмотріти порядок ворога.

Першу часть того розказу виповнено сейчас, но друга часть – то був сук, то значило іти на певну смерть.

– Хто іде на розвідку? – питає барон. Ніхто не обзивався.

Щось дивного, рішучого блиснуло в очах Дозі.

– Я іду, – сказала вона і щезла в пітьмі.

Як же здивувалися наші герої, коли за кілька хвиль Дозя вернула і донесла їм, що се не ніякий неприятель, но очевидно, якісь злодії, котрі женуть ціле стадо коней. Баронові аж кров в жилах похолола на тоту вість.

– Багато їх? – запитав прудко.

– Я лиш двох побачила – і бачу, більше нема. Барон сей же час розпорядив, що ділати. Дві купки шляхтичів, по чотири мужа, рушили тихцем у ліс, узброєні В пістолети, шаблі і шнури. Одну купку вела Дозя, другу сам барон.

– Пане Невелицький, пане Невелицький, – шептав тривожно Хаїм, під’їжджаючи ід свому кумпанові. – Я чув якісь голоси в лісі.

– Причулося тобі! Я прецінь також маю уха, а не чув-єм нічо. Їдь на свій бік і підганяй скорше!

Хаїм дався переконати. Но заледво від’їхав, привиділося Невеличкому, що щось чорного, грубого повзе межи деревами і зближається ід ньому. Медвідь не медвідь, вовк не вовк! Що се такого? Нараз бачить, чорна маса розділюється, чує шепт, – се люди!..

Прилячи до хребта коня і одним сусом впасти в середину стада було для Невеличкого ділом одної мінути. Купка шляхтичів, котра мала мати на нього око, стала в одній хвилі мов вкопана. Ніхто не спостеріг наглого маневру Невеличкого, прото видалося їм, що щез їм десь з-перед очей, мов туман.

– Ци го вітер звіяв, ци го чорт порвав? – шептав сам до себе барон і вискочив сміло наперед. Но Невеличкий пропав.

В тій хвилі вистріл загрохотів, – крик, ірзання коней, коротка борба… Се був відділ під проводом Дозі, котрому пощастилося дістати Хаїма живцем в свої руки.

Но ціле украдене стадо коней, перепуджене криком і вистрілом, розпирслося по лісі, мов порох на вітрі. Барон, однако ж, пізнавши, що се його коні, скоро прийшов на полянку, заірзав, і сейчас зо всіх боків почулося ірзання коней, – і ціле стадо в хвилі злетілося ід свому пану.

Розложено огонь на поляні. Барон почислив коні. 20 пар хибувало.

Приведено зв’язаного Хаїма. Недовго його і допитували. Переляканий жид стратив притомність духу і признався до всього, просячи тільки о життя.

– Не бійся, нічо ти ся не стане, лиш скажи, де решта коней.

Хаїм сказав місце.

– Знаєте хто, де тото місце? – спитав барон Б…

– Я знаю! – гукнув граф Т…, котрий давніше не раз на полюваннях сходив околишні ліси.

– Ци ти лиш правду сказав? – питав знов барон Хаїма.

– Правду, правду, їй-богу, що правду! – лепетав жид.

– Ну, то він нам непотрібний! – сказав барон найспокійнішим в світі голосом. – Гей! – крикнув на декотрих із шляхти і відвернувся.

Вони порозуміли його розказ. Заким бідний Хаїм опам’ятався з смертельної тривоги, вже вони закинули йому петлю на шию і потащили бідолашного жида в ліс, сміючись і приговорюючи.

Плач… крик одчаяння, сміх… потім все утихло.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 219 – 223.