8. Сенько і Ленько

Іван Франко

«Осягнена ціль моя! Все, що-м хотів, чого-м бажав! Тепер я пан, я розказую!» – так радувався Ленько, вийшовши із тайних печер і розставшися з Андрієм.

Андрій урадувався трохи, коли побачив, як поквапно Ленько збирається до Болехова, щоби оправдатися перед судом і скинути з себе підозріння о убійство Петрія. Але не до Болехова так квапився Ленько, не оправдання було йому на думці. Квапився він, щоби побачитися з своїм братом, щоби поділитися з ним радісною новиною, що «все осягнено». Знав то Ленько дуже добре, що передовсім іде тут о поспіх, щоби якнайскорше забезпечити собі посідання тих скарбів, котрих відкриття стоїло так багато труда, нещасть і часу. Без помочі брата годі йому буде самому упоратися, а брата ж де найти так на дорозі? Не знав Ленько, чи брат ще пробуває у Хаїма, чи ні. Сли пробуває, то там би його лиш шукати. Але сли й йому уже пощастилося осягнути свою ціль, – то що тогди? Тому рішився Ленько, заким поспішить до Хаїма, перешукати знані їм обом криївки в розсілинах Чорної гори, надіючися, що тут певно застане Сенька, сли його уже нема на «подільськім роздоріжжі».

Сонце вже геть схилилося було з полудня. Невеличкі круглі хмари повільно пересувалися по небі, одна за одною оглядаючись, одна другу здоганяючи. Спокійно було на божім світі, відрадно і любо було на безмірній, кип’ячій життям груді матері-природи. Весело присвистуючи та приспівуючи, п’явся якийсь молодий «панич» горі острими обривами Чорної гори. Бачили його здалека пастухи і втікали, хрестячися і кричачи:

– Се нечистий, пек би му! Адіт, червонов гарасівков підв’язаний! Та й як, сотона проклятий, посмів на ясне сонічко вилазити? Адіт, як ся оглядат! Та й як го святий Михайло громом не поразит?..

Ленько чув здалека той крик, бачив утікаючих. Пізнав він тоту причину, осміхнувся та пнеться далі.

– Панич пропав! Та й ніхто й не бачив, де й коли. Ігій на тя, сотоннику! Провалився, поганець, крізь землю, – цураха би му! Ов, щось буде лихого, коли ся туди поганин волочит, та й то в білий день! Певно, обзирає якесь погане місце!

Так гуторили старші пастухи, щоби загутати малих поляканих хлоп’ят. А Ленько тим часом протискався, звинний, як куна, тісною щелиною в глиб розпуклої скали, де була давня криївка обох братів. Щелина щораз ставала тісніша, висяче над нею каміння закривало сонце. Вічна тінь і вічний холод віяв із глибини тої ями. Нараз камінні стіни ніби розступилися, крізь тісну скалубину продерся різкий, жовтий луч світла, і при тім світлі побачив Ленько серед печери сидячого свого брата. Сенько, ще в одежі дурнуватого Прокопа, покріплявся – хлібом і часником.

– Дай боже час добрий! – гукнув Ленько. Сенько аж підскочив зі страху. Хліб став йому коміттю в горлі. Не міг, сарака, й слова вимовити.

– Ну, що ж ти, Сеню, не пізнаєш мене? – заговорив Ленько.

– Ах, то ти! Ну, як же ж ся маєш? Давно-сьмо ся не бачили!

– Нічо, нічо! – відказав Ленько.

Браття обнялися щиро.

– А що, Сеню? Як Невеличкий?

– О, Невеличкий безпечний! Уже нам, певно, не перебаранчит.

– Ну, або що з ним?

– Спікся, брате, на шкварок!

– Як наша небіжка мама! – доказав Ленько і зітхнув.

– А що ж ти, Леню?

– Все добре! Наша взяла. Ми – панами, скарби в наших руках, лиш треба завинутися, щастє за ноги вхопити!

Сенько аж остовпів на тоті слова з превеликої радості. Він тельмом кинувся на шию Ленькові і обцілував його не раз та й не десять.

– Ну, ну, досить того! – говорив Ленько. – Ще мя задусиш, пусти! Ту не час іще цілюватися, робота чекає.

– Ах, братчику, сердечний, а я ту жду та й гадаю: «Певно, десь уже мого Леня повезли скованого!» О, але ти не з таківських птахів гнізда!

– Ну, ну, досить тої втіхи, до роботи!

– Розказуй, сердечний, розказуй! Ти тепер пан, я слуга твій.

Було се якось другого дня, ранньою порою. Через поле півперечкою ішов до Перегинська Іванко, сумний, змучений, збіджений. І знов не удалося йому вислідити і під суд віддати убійців Петрія, і знов чекала його нова праця, а хто знає, чи не дарма праця – вишукувати наново їх слід.

Занятий тими гадками, Іванко й незчувся, як ся учинив у стіп Чорної гори, на краю висхлого і «козульками» сточеного ліска. Здивований оглянувся круг себе, не знаючи, відки він тут взявся. Но ще більше було його здивування, коли високо на обривистім спохові Чорної гори побачив двох людей, що осторожно просувалися помежи камінням, згорблені, несучи, як бачилося, щось неабияк тяжкого. Він став за дерево, відки міг докладно їх оглянути, а сам не був видний для них. Довго смотрів він за ними. Ясне світло сонця час від часу освічувало їх докладно, коли показувалися з розпалин. Передом ішов якийсь ніби панич, а за ним ніби дідик, ніби слуга. Іванко пізнав обох.

– Се они, се они! – мало не крикнув з радості. – Поможи господи хоть тепер їх дістати!

І Іванко скочив прудко і сховався в вівсі. Зашелестіли колоски і подались під його ногами. Небавом опинився на стежці і, скулений, задиханий, щосили погнав у село.

Минуло кілька день. Була свята неділя. Полуднє. Сонце жарить, збирається на тучу. Далекий грім гудить, грохотить і переливається межи розпалинами сірих скал. У стіп Чорної гори, в ліску сидять наші знайомі, Довбущуки. Вони тяжко дихають, мов після великої утоми. Не говорять нічо довгу хвилю. Аж десь-колись відзивається Сенько.

– А що, Леню, богу дякувати, ми упорались.

Ленько мовчить.

– Ну, як же гадаєш, куди нам тепер дорога стелится?

– В Молдавію, там найбезпечніше, а відтам маршируєм, куда вольна воля.

Сенько не перечив, на знак згоди стис брата за руку.

– А де ж твоя придбанина? – запитав Ленько.

– Тамій коло пожарища, – безпечно захована, не бійся. Будем тамтуди йти, то й заберем. О, не бійся, на перший початок стане.

– Ну, і я гадаю, що так буде.

– Коли ж рушаємо?

– Зараз, лиш троха спочинем. Знаєш, мене щось сон ломит. Де ж бо, тілький час і ока не прижмурити! Ляжу хіба та засну на хвильку, а потім як стій у дорогу.

Но не вспів ще Ленько лячи порядно на землю, коли почулися ззаду нього кроки. Сухий лім затріщав. Він озирнувся і – одебелів. Зі всіх сторін – від поля, з обох боків ліска – ступають люди громадно, узброєні в стрільби, ціпи і вили, ідуть просто ід ним. Побачив він межи ними і блискучі багнети жандармських гверів, побачив і збіджене лице Іванка, – і сам не знав, що з ним діється.

– В імені права! – загуло з-межи громади. – Ви, Олександре і Семене Довбущуки, піддайтеся і не важтеся поступити кроком з місця! В противнім разі не надійтесь пощади!

Оба браття зірвались на рівні ноги, почувши тоті грізні слова.

– В імені права! В імені права! – лепетав бездушно Сенько, водячи кругом блудними очима.

А люди і жандарми все зближаються, все тісніше окружають преступників. їх лиця грізні як лице загніваної судьби.

– В імені права! – повторяв Сенько і зачав дзвонити зубами, мов на морозі, зачав трястися, мов у лихорадці.

Нараз розлягся йому над ухом голос Ленька:

– Утікаймо!

Дійсно, Ленько за той час здужав відзискати хоть почасти давню свою притомність і, шарпнувши сильно брата за руку, пустився стрілою туди, куди ще не обступили їх грізні гонителі.

Лім затріщав, крик селян і жандармів затряс воздухом, а тому крикові відповів в далечині грізний, гудячий голос грому, мов голос справедливості, що настигає винуватих і не допустить їм уйти заслуженій карі.

Сли б лавини котилися горі горою, сли б ріки бурділи горі скалами, я би прирівняв до них утікаючих Довбущуків. Звинні, мов дикі кози, прудкі, мов пантери, вони спиналися горі скалистими щербами, перескакували пропадисті розсілини, чіплялися острих зубців і мчалися тим способом все дальше а дальше вгору. Під їх ногами укришувалися кусники скал, обсипався мілкий пісок і шутер, обривалися щербаті кінці каміння, но вони, здавалось, і не бачили того. Вони гнали в безумнім, безмиснім одчаянні, самі не знаючи, чого і куди. Не думали о тім, щоби скритися, спасатися, не думали ні об чім, – одно-однісіньке слово «утікаймо!» змінило їх в бездушні машини, що працюють без упину й самі не знаючи о цілі своєї праці. Так утікали наші Довбущуки, а за ними, мов тяжка лавина, з криком і ревом летіла ціла громада людей. Той крик ще більше їх полошив, ще більше віднімав їх застановлення, понукуючи їх заразом до тим скоршого і одчаянішого бігу.

– Стійте! – роздавалося за ними час від часу. Но Довбущуки не слухали, не чули того крику!

– Огню за ними! Паліт! – розлягся голос жандарма. Кілька вистрілів загрохотіло. Сенько, досягнений на скаку кулею, дригнув лишень і без голосу, мов блискавиця, щез у глибокій скальній розпалині.

За хвилю надбігли люди на тото місце і підняли із дна розпадини кровавого, бездушного трупа.

– А того хтось поцілив! У саме серце! Ані пікнув, неборачисько!

Ленько чув вистріли і задрижав також. Вони обездушили його до решти. Не спостеріг він смерті брата, не бачив пропастей і обривів перед собою. Він пересаджував їх без мислі, як рівчаки коло дороги. Но ось уже вершина Чорної гори, ось тота висока скальна іглиця, що глибоко врізується аж у синє небо. Якоюсь нелюдською, необ’яснимою натугою і зручністю Ленько вдерся на сам вершечок. Но тут став. Вище не було куди. Так, як всі божевільні, він не був в стані змінити одностайного способу ділання, не був в стані злізти вдолину – і став. Його блудне око непевно ховзалося по окружаючих його предметах. Його грудь дихала тяжко, з рук і ніг капала кров, но з лиця цілковито щез той вираз спокійної, рахуючої хитрості, котра його уперед ціхувала. Якийсь звірський непокій, якесь шамотання всіх його душевних сил, – ось що відражалося на його лиці.

Нараз Ленько схилився вдолину. Люди, що то бачили, крикнули з тривоги. Ленько усміхнувся, но так глухо, так відражаючо, як би, може, усміхалася скотина, сли би могла усміхатися, – як усміхаються серед страшних болів божевільні.

Но Ленько не без причини схилився вділ, не без причини усміхався. О кілька стіп нижче себе, в темній скальній щелині побачив він лице Андрія, смертельно бліде з переляку і тривоги.

Не знати, з якої причини не згадував Іванко і словом Андрієві, ані Бляйбергові, ані Петріїсі про те, що відкрив пристановок Довбущуків. Сам він зібрав людей з села, сам із сусіднього місточка прикликав жандармів, обставив людьми Чорну гору, а потому зручно вислідив Довбущуків в лісі. Аж коли уже зачалася страшна гонитва, дізнався Андрій про цілу річ. Якесь дивне предчувство овладіло ним. Він, не кажучи і слова, поспішив ід Довбушевій скарбниці. Ніхто не в силі описати його зачудування, коли побачив скарбницю зовсім порожню. Йому ясна стала ціла річ: Довбущуки переховали скарби! Він погнав знаним хідником на верх Чорної гори, чи не удасться йому дізнатися дечого від Довбущуків.

По хвилі бездушного остовпіння пізнав його Ленько. Зміненим, дитинячим голосом пролепетав він:

– А що? Нема! Пусто? Хі, хі, хі! Ходи, ходи, – я ти покажу! Я знаю, покажу тобі.

І, мовлячи те, Ленько простяг руки до Андрія, перехилився і, стративши рівновагу, звалився в пропасть.

Один-однісінький зойк, потім страшний хряск костей – і тихо.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 233 – 239.