3. Zdrajca, mospanie!

Іван Франко

В невеличкім, но порядно і густовно умебльованім салонику в Андрієвім двірці сиділа на канапі господиня дому, Дозя Петрієва, а коло неї сидів начальник повстанців, барон Б… Барон здавна славився донжуаном, а тепер, коли інтерес патріотичний того вимагав, розвинув цілий запас солодких слів, чувствительних поглядів і прелесних фраз. Дозя сиділа мов очарована. Барон не був їй, впрочім, так незнайомий. За свого дівування вона мала спосібність бачити його, а він і тогди не раз звертався і до неї з своїми звичайними сентиментальностями.

Довго тривали розговори. Дозя одвічала чимраз частіше вздохами та охами. Накінець по довгій передмові барон зручно накерував бесіду на гроші, потрібні тепер для ojczyzny.

– Ваш муж славится патріотом! – говорив Б…

– Хто, він патріот, той хлоп неотесаний! Простіт, пане барон, но се, виджу, ви хочете єму сипати компліменти позаочі!

«Ага, туди вітер віє, – подумав барон, – треба змінити тон!»

– Ні, я зовсім не мав того на гадці. Я говорив на-серйо, як серйозна єсть справа, котрій я посвятив себе! Но, бачите, тепер іде нам о то, щоби позискати якнайбільше сил, якнайбільше приклінності до нас, а до того всі способи добрі!

– То дуже добре і справедливо, но я повторяю вам: мій муж – то страчена сила, о него не маєте що й турбуватися. Єсли іде о гроші, то повірте то мому стараню, – я, правду сказавши, маю троха власті над ним, розкажу, він дасть гроші!

– Ох, в імені отечества складаю вам наперед подяку! Щаслива справа і, певно, нестрачена, для котрої такі хороші ручки, таке хороше і благородне серце так радо посвящаєся!

– Не хваліт мене, пане барон, – відрекла Дозя, спускаючи очі, – не хваліт мене і не називайте посвященєм того, що єсть тілько виповненєм мого обов’язку.

– Так ми можем сподіватися помочі грошевої з вашої сторони?

– Так єсть, і то найбільшою певностю.

– А коли, сли вольно запитати?

– Я іду сейчас до мужа! Ви заждіт ту, небавом донесу вам, як річ стоїт.

Дозя вийшла, протяжно і солодко поглянувши на барона. По її відході барон затер руки, усміхнувся і прошептав сам до себе:

– Дурна баба! Гадає, що то до неї відносится! То, правда, незносно, но таки добре. На дурних світ стоїт, а нам аби гроші!

Неспокійно і дуже затурбований ходив Андрій по своїй комнаті. Чого приїхала до нього та патріотична бунтівнича голота? Як має зглядом них заховатись? Тії вопроси ходили йому по голові, но він не міг найти на них задовольняючого одвіту.

Ввійшла Дозя. Андрій бистро поглянув на ню. Вона усміхалась ласкаво.

«Ого, чогось немалого забагла!» – подумав Андрій, а обридження відразилось незамітною чертою на його лиці.

– Мужу! – зачала Дозя м’ягенько, облесно. Андрій смотрів їй в лице вмісто одвіту.

– Славлят про тебе, що ти патріот.

– Байка! – відрік коротко Андрій.

– Байка! – крикнула Дозя. Бліденька іскорка гніву блиснула в її очах, перелетіла по лиці і сховалася в устах, зложених ще до ласкавої усмішки. – А, фе, встидав би-сь ся таке говорити. Байка, що ти патріот? Ото ж бесіда! Ніби я тебе не знаю!

І вона поклепала його по плечі.

– Но, най уже буде й патріот! – сказав усміхнувшись Андрій, зацікавлений дуже, куди-то хоче дібратись його жіночка з тою масною передмовою.

– Так же ж бо й кажи! Інакше мусила би-м за тебе страшно встидатися перед нашими гостями!

– Або ж се гості? Хто їх запрошав? – вирвалось неосторожно у Андрія.

– Е, ти бо знов щось плетеш! Гості, бо заїхали в наш дім, та й годі. Але знаєш що, Андрійку, – говорила Дозя чимраз ласкавіше, – ту іде о велике діло, іде о висвободженє нашого народу з-під ярма чужинців, о приверненє єму давньої свободи.

– Давньої свободи! – повторив протяжно Андрій. – А котрому народу?

– Котрому народу? А котрому ж? Нашому, польському!

– Ага! Гм, добре й то знати!.

– Обов’язком кождого правдивого патріота, – говорила дальше Дозя, – єсть вспирати чим може діло увільненя свого народу.

– Ага! Добре, добре, що дальше?

– Ну, що ж тобі треба дальше? Смотри на других і бери людське в зуби! – жартувала Дозя. – Видиш, одні оружатся, кидают все, що їм найдорожчого на світі, і ідут в борбу за велику, спільну матір-вітчину. Другі причиняются датками, чи там в грошах, чи в збіжю, чи в худобі, до зросту святої справи. От і все.

– Гм, чому ні. Но до чого ж то все іде? – питав спроволока Андрій, хоть дуже добре догадувався, куди стріляє його жона тими хитрими, но незручними словами.

– Ох, голово, голово забита! Хіба не почуваєшся також до такого самого обов’язку?

– Ні! – одвітив холодно Андрій.

Тая холодність розгнівала його гарячу жону.

– Мужу! То діло серйозне, жарти набік. Ми не можем оставати за другими, ми мусим також і свою жертву зложити на жертовник отечества!

– Дуже добре! – сказав Андрій. – Нерадо я й признався до назви патріота, но, але коли твоя така воля, я не спротивляюся. Десь там є у мене штири пари старих чобіт! Най старе отечество прийме від мене старі чоботи!

Єсли б Дозя не була сподівалась вимочи на мужу гроші, то хто знає, чи не була би на тоті слова відповіла йому кріпким позаушником або плюненням в очі, – так розгнівала і роздразнила її тота насмішка.

– Чоловіче! – сказала вона уже різко, но все ще міркуючися. – Досить того, що мені, своїй законній супрузі, товаришці і повірниці свого житя, не хочеш сказати ані слова зглядом тих там грошей, но коли іде о таку святу справу, якою єсть справа свободи і отечества, то я не позволю тобі і ту водити мене, як кітку за стеблом!

– Ей, чи направду? Но ні, хрань боже, я не хочу тебе за стеблом водити, но я думаю, що ти троха розминулася з правдою в своїх словах, небого! Отечество, до котрого ти признаєшся, не єсть, любезна, моїм отечеством, а свобода, серденько, котрої ти хочеш, не така, як та, котрої я бажаю! Остав проте мене з своїм отечеством. Сли-сь така охоча посвятитися для него, то, про мене, їдь на війну з своїм бароном, як ось Пустовойтівна з Лянгевичем, – я ти не бороню. Більшої жертви не можу понести, бо, після твоїх власних слів, я посвящаю тому отечеству то, що мене дійсно найдорожче… коштує! Іди, серденько, в божу путь і, сли воля, забери єще і старі чоботи, о котрих я згадував!

Яким світом то сталося, що Дозя при тих словах не кинулась і не видряпала власними пальцями Андрієві обоїх очей, того вам ані я, ані ніхто в світі запевно не зможе сказати і розтолкувати. Я тільки то знаю, що почервоніла ціла, як рак, посиніла, як боз, побіліла, як полотно, що очі її заяріли якось дико і неприродно, що дух їй заперло і що притисненим голосом ледве прошептала:

– Ан… дрію! Богом кленуся, що собі могилу коплеш, єсли сейчас не даш грошей на попертє наших борців!

– Чому ні, дам і гроші! – говорив все ще повільно і холодно Андрій. – А понеже то іде о вспиранє польського отечества, то найліпше буде, сли го воспру єго таки польськими грішми. Ось ту, моя патріотична приятелько, маєш десять старих польських шелюжків, – озьми їх від мене яко убогий грошевий даток від убогого русина!

Боже ласкавий! Буря, що дотепер збиралася в душі Дозі, аж тепер вибухла страшним способом!

– Поганий зраднику! Уважай, що ти тепер в моїх руках! Скажи, де гроші сховані, бо сли ні, то туй зараз повиснеш, як собака!

Андрій скоро роздумав, що йому робити. Він бачив, що його положення напротив палких гарячих польських шляхтичів дуже трудне, но рішився будь-що-будь обертатися до них холоднокровно і сміло, а в посліднім разі манити їх обіцянками. Найбільше ішло йому о то, щоби зискати на часі. За той час сподівався яким способом дати знати в село о біді і одержати від селян поміч. Зглядом своєї жінки передовсім рішився заховати насмішливу і дерзку холоднокровність.

Він дав їй прото час висапатися і потім спокійним жартобливим тоном так говорив до неї:

– Ну, моя любезна повірнице і товаришко житя! Дуже мене то тішит, що ти нині така чувствительна і ніжна зглядом мене, дурного хлопа і необтесаного русина. Щоби тобі показати, що я дійсно високо ціню твою ласку, то ось тобі моє чесне слово, що…

Андрій закашлявсь. Дозя слухала з напруженням.

–…що завтра поїдем у гостину до барона Бергера. Більше вже чень не можеш від мене вимагати.

Сказавши то, Андрій спокійно перейшовся по кімнаті, відтворив вікно і додав:

– Ну, досить на нині тої бесіди, любко! Тілько-сь ми ту наплела та натуркотіла, що аж ми ся душно зробило. Іди спати, моя рибочко, а завтра по-тверезому обговоримо ближче, як, коли і в чім нам їхати до барона Бергера.

Дозя не здужала вже й слова виречи. Дрижачи і мінячися з неописанної лютості, як стріла вилетіла із Андрієвого кабінету і гримнула щосили дверми за собов.

Андрій чув, що прийде йому перебути тяжку борбу. Його серце забилося неспокійно, но він старався набрати відваги. Сам ще не знав, на яку стати, – як трактувати своїх гостей, сли би загадали тепер на нього кинутися. Но на всякий случай, – гадав собі, – не зашкодит забезпечитися. Взяв прото за пазуху старий татарський кинджал небіжчика графа Кралінського, що висів у його кабінеті, і, погружений в тяжких гадках, ходив по комнаті.

Двері відтворилися, а в них показався усміхнений барон Б…

– Перепрашаю, що-м так смілий, – озвався він в польській бесіді, з тою звичайною полякам цукрованою гречністю, – але справа важна…

– Прошу, прошу! – відізвався Андрій. Барон увійшов до кабінету.

«Гм, – погадав собі Андрій, – они ту, відай, загадали систематичний штурм до мене припускати. Тепер ще, бачу, на мирову ідут. Га, треба держатися як мож, що робити!»

– Пане Петрію, – відізвався барон. – Чуючи про ваш великий патріотизм, про вашу щирість до всяких отечественних справ, ми позволили собі заїхати непрошені в ваш дім. Знаєте, хто ми: бідні діти бідної, обдертої зі всього матері. Святий обов’язок дітей – рятувати матір з рук тиранів; ми піднялися того. Час посвященя себе і свого маєтку прийшов. Отечество кличе і вас, – і ми думаєм, що ви, яко добрий син, не занедбаєте услухати того голосу. Не вимагаєм ми від вас, щоби-сьте несли власне житє на вівтар патріотизму, але, оскілько ваша сила, причинітся датком грошевим до великої спільної справи!

Андрій під час тої довгої бесіди роздумував над способами, як позбутися патріотичних напасників.

– Пане барон, – відказав він спокійним і рішительним тоном. – Заїхали-сьте з своїми товаришами в мій дім, хоть, правда, незвані, непрошені, – ну, але набік з тим! Ви мій гість. Не рад я і ніколи не гадаю робити своїм гостям неприятності. Але знов не желав би-м собі, щоби мої гості турбували мене поночі і не давали мені спокою. Тож прошу вас, ідіт тепер спати, а завтра будем мати час поговорити ширше о так важних справах!

Барон стояв трохи змішаний такою відповіддю. Він зовсім не того надіявся. Но по хвильці зачав знов:

– Ні, пане Петрію! Ту ніколи зволікати. Рішайтеся якнайскорше, ми завтра рано хочемо рушати в дальшу дорогу.

– Пане барон! Дарма ваша бесіда! – відказав Андрій. – Я тепер троха нездоровий, то неможлива річ, щоби-м міг так скоро обдумати всьо, що потягає за собою так важний крок. Завтра вас ще прецінь нічо не гонит, буде час побесідувати о чім треба і якось порядно.

– Zdrajca, mośpanie! – роздалось нараз за дверми громовим басом, подібним до рику угорського вола.

– Zdrajca, zdrajca! – почулася за першим ціла гурма голосів. Межи ними найсильніше роздавався писк Дозі.

Знов двері відтворилися, і решта повстанців з графом Т…, тим кріпким басистом, на чолі, а з Дозею напослідку всипалася в Андріїв кабінет.

Крик і галас заглушив бесіду барона, котрий ще, відай, хотів напоминати Андрія. Но той не зважав на нього. Він став коло стола і голосно крикнув:

– Панове! Знайте, що ви гості в моїм домі! Не вільно вам надуживати моєї гостинності! Чого вам треба?

Товпа шляхтичів стала і не знала, що відповісти. Всі почули, що крок був нерозважний.

Барон Б…, користаючи з тишини, піднявся ще раз залагодити діло по-добру.

– Пане Петрію! – сказав піднесеним і собі ж голосом. – Отечество терпит, чекає помочі своїх синів, чекає і вашої помочі. Не отягайтеся! Несіт щиро, що маєте, в жертву святій справі!

Андрій постановив зайти їх збоку.

– Але ж, панове! Пощо ту наглості, крику і грозьби? Я прецінь ще не відпираюся, що і я син отечества, не відмовляю вам помочі, оскілько старчит моїх слабих сил. Я власне з своєв жонов бесідував о тім предметі, – і ми погодилися зглядом того, що маємо жертвувати нашій бідній матері. Завтра, скоро світ, она сама зложит все, а тепер прошу вас удатися на спочинок, бо і я сам змучений і струджений!

Очі Дозі запалали, мов очі ящірки, на тоту бесіду. Вона, не чуючися зі злості, прискочила до свого мужа, учепила його за рам’я і, судорожно впившися пальцями в його тіло, пищала:

– Му… жу коханий! Шибениця жде тебе, сли сейчас не скажеш, де гроші!..

– Марш, гадино! – шепнув їй Андрій і відтрутив від себе, мов яку обридливу погань. Вона заточилася і грепнула на підлогу.

Описати страшенний крик, гамір і стук, який після сеї хвилі слідував, я не в силі. Всі якимось машинальним рухом пустилися на Андрія.

– Wiązać go, zdrajcę przeklętego! – ревів грубий граф Т…

– Wiązać! Wieszać! Na szybienicę z nim! – роздавалося зо всіх сторін.

– Панове! – кричав Андрій. – Послідній раз запитую вас: яким правом ви надуживаєте моєї гостинності?

– На, ha, ha! – реготався граф Т… – Prawem kijowskiem! – І, обертаючися до своїх, крикнув: – Kijów tutaj dać! Zaraz się dowiemy, gdzie u niego upartość siedzi!

Один із шляхтичів вибіг надвір, – запевно, за киями.

– Гей, Федьку, Михайле, сюда, на поміч! – крикнув Андрій.

Сміх голосний відповів йому в товпі. Слуги були уже пов’язань на розказ Дозі.

Шляхта щораз тісніше навалювалася на нього.

– Га, прости, боже, гріха, – крикнув Андрій, роблячи нараз смілий, но рішительний зворот ід вікну, – я мушу ся боронити!

І за тим словом порвав стіл, о котрий опирався, і гримнув ним в густу громаду голів.

Но шляхта піднесеними руками стрітила стіл і кинула його далеко в кут.

– На, ha, ha, to mi rycerz! – реготався граф Т… – Anu, wiążcie go!

Но коли панове підійшли ід Андрієві, щоби його зв’язати, блиснув у його руках сталевий кинджал і зробив зворот ід груді першого, що ся навинув. Патріотичний лицар відскочив, мов від гарячого заліза.

Но в тій же хвилі заблисли оружжя в руках других, – крик затятості побільшився.

– Posiekać go, jak gadzinę! – кричали шляхтичі. Барон Б… зблизився сміло.

– Пробивай!

Андрій замахнувся, но нерішительно. В тій хвилі м’яка рука учепила ззаду його руку, держачу кинджал. Була то Дозя.

– Brawo! – ревнула шляхта і стислася коло Андрія. В одній хвилі він почувся переможеним і унятим в кріпкії руки.

– Mamy go! – крикнув граф Т… – A co, powiesz, gdzie pieniądze?

Но заким Андрій ще міг відповісти, розлягся крізь вікно вистріл із рушниці, а один із тих, що держали Андрія, відскочив з простріленою рукою. Всіх очі звернулися зі страхом ід важку, крізь котре шпарко вскочив у комнату… Ленько Довбущук.

– Мій спаситель! – скрикнув радісно Андрій і вирвався з рук держачого його шляхтича. Шляхта постовпіла. Ленько подав Андрієві довгий ніж.

Але не Ленька боялася шляхта. Думала вона, що за ним іде більше помічників. Но, побачивши, що він сам, протверезилася скоро і, добувши шабель, кинулася з більшою, як перед тим, затятістю на обох противників. Хвиля була рішительна, небезпеченство велике.

Ленько заледво зміг відбити перший удар, коли другий збоку витрутив йому шаблю з рук.

– Пропали ми! – шепнув йому Андрій, нахиляючися до нього і боронячи себе і його.

– Ні, ще хвильку боронися! – шепнув Ленько, застромив у рот два пальці і свиснув проразливо.

На той свист широко відтворилися двері, а в них побачили наші лицарі цілу гурму селян, узброєних в кілля, сокири, ціпи і вила. Вони несміло, но безперестанно тислися в комнату і наповняли її що раз, то більше.

Шляхта подебеліла. Андрій і Ленько одним скоком були межи ними.

– В імені права і нашого найяснішого монархи, панове, зложіт оружє і піддайтеся! – сказав голосно війт, виступаючи наперед.

Барон Б…, стоячий найближче нього, замісто відповіді замахнувся на нього шаблев. Но Андрій зручно відбив удар і витрутив баронові шаблю з рук.

– Панове, за мною! – озвався нараз під вікном пискливий жіночий голос. То була Дозя.

Вона одним скоком щезла за вікном, а за нею один по другім шульнули оборонителі wolności ojczyzny.

Селяни хотіли кинутися за ними, но Ленько шепнув їм:

– Дайте спокій, най біжат. Лиш бігайте кількох вас до сіней, щоби хати не підпалили, і наробіт доброго крику!

Смішно було смотріти, як грубий басиста гр[аф] Т… перевалювався через вікно. Но вкінці не стало нікого. Ленько скочив і замкнув вікно, а Андрій з прочими селянами вилетів на ґанок. На подвір’ї тупотіли коні, повстанці від’їжджали. От вони вже переїхали через браму і копотять горі дорогою. На самім переді жене смілий сивий кінь. На нім сидить двоє їх: то барон Б… і Дозя.

Коли щезли, Андрій одно лишень сказав:

– На зламану голову!

Висказавши тото побожне желаніє (Ленько від серця вторив йому), пішов Андрій назад у хату, щоби занятися угощенням людей, що його спасли від страшного нещастя.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 210 – 219.