7. Довбушеві скарби

Іван Франко

Ленько, відкриваючи Андрієві своє властиве ім’я (в домі він дотак уходив за Олександра Рожнятовського), знав дуже добре, що виставляється на велике небезпеченство. Ану ж но Андрій не буде в нім видіти приятеля, збавителя від того пустого, страшного життя, но убійцю свого вітця?.. Та гадка дуже його мучила. Щастям зайшли вище описані сцени, котрі не дозволили Андрієві розібрати холодно ціле діло і, що більше, зділали Ленька майже спасителем Андрієвого життя, маючим право на його вдячність.

Но, помимо всього того, Ленько таки не успокоївся. Він постановив занімати гадки Андрія так, щоби той не мав часу роздумувати подрібно о його ділі. Кромі того, старався всякими способами, ніби віднехочу, показати свій поступок з минувшого вечора в кориснім світлі, виставити його яко доказ щирої приязні, яко нараження власного життя і т. д. А по такій бесіді переходив нагле сам на найдразливіший вопрос його життя – на убійство Петрія. Він клявся, на чім світ стоїть, що його рука чиста від крові, що се його брат-небіжчик убив Петрія, і то нехотячи. Тими способами старався задавити в самім зароді недовір’я в Андрієвій душі. Удало му ся то, хоть не цілковито.

«Що ж, – гадав Андрій, – він кленеся, що не він убив мого вітця. Хто знає, – може, то й правда. Но доказати того перед судом він не потрафит, тому ж можу го все тримати, мов на ув’язі, на тім вопросі. Все він буде бачити над собою погрозу, а то знов не дозволит йому відставати від мене, щоби не стягнув на себе мого гніву і – суду кримінального. А впрочім, Христос го там знає, може й направду він поправився, а на такий спосіб шкода би було, щоби така голова пропадала в криміналі. Ділаючи враз зо мнов, може багато помочи справі народній. Його посліднє наражене себе самого за мене доказує, що він таки ще не зовсім злий чоловік». Так роздумував Андрій і постановив зачати діло. За кілька день, упорядкувавши що було треба дома, вони виїхали разом до Перегинська, щоби звидіти Довбушеві скарби.

Андрій в протягу кількох літ свого життя з Дозею рідко коли бував у своєї старої матері. Вона, сирота, все сумувала, все побивалася, що «одного дня стратила мужа і сина», а коли Андрій вряди-годи завітав в рідну хату, то сама не знала, як його вітати, як приймати, де помістити. Но чимраз більше непокоїла її нужденна і зламана Андрієва подоба.

– Що тобі, синку? – питала-допитувала в нього жалібниця-ненька.

– Нічо, мамко, нічо! Троха-м нездоров, але то не шкодит. Ви ж знаєте, мені з дитинства так бувало.

– А що ж твоя пані? Чому ніколи не завітає до нас? Ци то у панів такий звичай, що теща ніколи не має бачити невістки?

– Каже, мамко, що часу немає, – господарство, тото… Але вже я єї раз витягну.

– А як же з нев поживаєш, синочку?

– Добре, мамко, чому ні, – знайте, житє все як житє.

– Ой не все, небоже, не все, – говорила мати. Вона, небога, може й дорозумівалася, що за червак точить серце її сина, та не сміла йому того казати, – «бо й що ж би то помогло? Ще му лиш жалю більше завдам».

І от тепер він знов зближався до Перегинська, до рідної хати. Але яка різниця була межи його теперішнім настроєм а колишнім! Бачилось, що з відходом Дозі щезла всяка грижа, всякий непокій з Андрієвої душі. Давня бистрота його мислення і понімання вертала. Він не глядів уже так сумно і тужно на світ, не говорив таким прибитим голосом, став якийсь веселіший, різвий і здоров.

Но в міру того, як вертав його давній спокійний і ясний погляд на речі, вставали в душі його нові підозріння зглядом Ленька. Він чув то душею, що зближається ід розв’язці тяжкої загадки свого життя, чув, що тепер в його родиннім селі вага його долі переважиться, що тут відкриється йому ясніша дорога на будучність. Но при всім тім йому бачилось, що присутність Ленька якось стісняє свобідний полет його волі. Якась дивна, йому самому непонятна сила ставила йому перед очі всю хитрість і злобу Ленька, і він уже сам не знав, що діяти. «Ци не глупий се та нерозважний крок? – подумав собі. – Може б, ліпше було вертати і відложити бодай справу на потім?»

Такі гадки мучили його, доки не доїхав до села. Ленько, котрий пильно слідив за кождою зміною виразу Андрієвого лиця, пізнав скоро, що настає рішуча хвиля, що треба ужити всіх способів, щоби удержатися на становищі.

– Андрію, вас, запевно, знов страшит тота гадка, що на мні тяжит ще в суді підозрінє о… о… знаєте, убійство… вашого…

Ленько затявся, – не знаю, чи в дійсній, чи в уданій ніжності чувства.

– О тім не турбуйтеся. Ось вам моє слово, що ще нині, по звидженю скарбу, поспішу до Болехова, стану сам перед судом і оправдаюся. В моїх руках є докази на те, про то будьте з тої сторони зовсім безпечні.

Ленько не осягнув цілковито свою ціль висказаними словами. Замість радості почув Андрій, що його непевність і недовір’я зростає.

«А чи не можна б оглянути скарби аж після судового оправданя?» – тота гадка засіла на його устах. Но про якесь невиясниме помішання, про якусь не знану йому досі несміливість і нерішимість він не висказав її.

Ленько якось предчував тоту страшну для нього гадку. Він зачав знов бесідувати з Андрієм, аби звернути його увагу на другі предмети, і зробив то так лагідно і зручно, що змучена попередніми гадками фантазія Андрія охітно послідувала Довбущукові.

Був то робучий день. Петріїха сама була дома. Бляйберг і слуги були в полі при роботі. Не стану тут описувати привітання матері з сином, скажу тільки, що Ленько, смотрячи на безграничну любов, що світила в очах, пробивалася з кождої черти лиця, з кождого руху Петріїхи, мимовільно згадав свою матір, що так само його любила, котрій він не раз тілько наробив гризоти, згадав про її сумне, безнадійне життя і її нечайну страшну смерть, – і тяжкий, тяжкий і щирий жаль здавив його грудь, прошиб його серце. Щось ніби говорило йому, що материна мука, материні сльози і нужда тепер упадуть на нього, коли він досягає вершини свого щастя, цілі своїх гадок і бажань. Він задрижав, но хвиля задуми минула, – злий сам на себе, махнув рукою і звернувся до Петріїхи…

– Мій приятель… – зачав після привітання Андрій до матері, представляючи їй Ленька, – мій приятель… (в його дрижачім голосі і заклопотанім лиці видне помішання і внутрення борба, Петріїха мутно і тускло глядить на Ленька без уваги).

– Олександер Рожнятовський… Мило ми пізнати чесну-поважну маму такого чесного і розумного чоловіка, як п. Андрій Петрій.

Тими словами перебив Ленько Андрієву мову і помішання і, схиляючися, поцілував худу і збіджену руку, старої, мимо її отягання.

Андрій з подякою звернув на нього очі. Видно було, що чорні, для Ленька некорисні сумніви звільна уступали з його душі.

Петріїха зачала сейчас заходитися, щоби приготовити яку-годі гостину так дорогим гостям. Но Ленькові було то не на руку.

– Ні, – сказав він, – ми ту маєм маленьке діло в селі, – скоро вернем, – та тогди вже, що ласка ваша…

– Так, мамко, так, – сказав і Андрій. Но той поспіх Ленька знов якось немило ударив його підозрительну душу. Він завагувався: чи йти, чи не йти?

– Ходім, – сказав Ленько, мовби одвічаючи на невисказаний вопрос його душі, вклонився Петріїсі і взяв його по-приятельськи за руку.

Андрій не оперся, – вони пішли.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 229 – 233.