9. Кінець – початок

Іван Франко

Було се дня 25 липня 1866.

Днина була ясна й погідна, жарило страшно, а серед розпалених мурів Львова, по тісних улицях, духота була не до знесення. Переїжджаючі фіакри і повози збивали клубами куряву не менше, як і переходячі дами широкими кринолінами.

Невесело, з звичайною задумчивістю стояли мури Народного дому серед тої духоти. Невесело спинався на їх вершині «золочений» лев догори. Скучно і тяжко було на світі, – не знати, чи внаслідок духоти, чи чого іншого.

На Трибунальськім плацу перед Народним домом крутиться якась женщина, пильно поглядаючи на браму Народного дому. Вираз її лиця показує, що ожидає когось з найбільшою нетерпеливістю. Її одежа, пошарпана і давно зношена, кажеться в ній догадувати женщину досить низького стану – якоїсь ніби міщанки, ніби жебрачки. Но в її лиці кілька смілих і аристократичних черт, хоть пригнетених і поламаних нуждою і терпіннями, свідчать, що не то було спочатку її призначенням, що не в такім стані вона родилася. Її вік мож числити на тридцять-кілька, хоть в нужденнім уборі і зламана нуждою подобає на далеко старшу женщину.

Слідячи пильно за всіми переходячими попри Народний дім, звернула вона увагу на двох господинів, котрі, розмовляючи межи собою, від кількох мінут проходжувалися взад і вперед попри Народний дім. Один із них був високий, плечистий брюнет, літ, може, тридцяти п’яти, порядно одітий, з лицем так щирим і одвертим, яким відзначується тільки русин. Другий, нижчий від нього, з лицем трохи заклопотаним, з кількома зморшками на чолі і кількома сивими волосками над вилицями, розправляв живо і голосно, жестикулюючи руками, і давав підставу догадові, що належить до того так характеристичного і все пізначного типу – учительського.

Се були наші два знайомі: Баранович, окружний суддя з Болехова, і Олександер Д., учитель при дрогобицькій гімназії.

– Так, бачится, нас нема більше, лиш три? – сказав сумно Олександер.

– Нема, лиш не знаю, де Петрій, чому не приходит. Ану, може, і він не приїде.

– Ей, Андрій мав би не приїхати? О, того не кажи! Таже єму на тім з’їзді найбільше залежало. Але, господи милосердний, ухам своїм не вірю, як зачнеш розказувати, що той бідолаха натерпівся за тоті літа!

– Ой, що натерпівся, то й але! – потвердив Баранович. – Я дещо чув так від людей, ну, але не хтів доняти віри, аж колись ту, як ти ми зачав сам розказувати, то аж волосє встає на голові!

– А що ж тоті скарби Довбушеві, – віднайшлися?

– Ні, пропали, як камінь у воду!

Оба товариші так були заняті своєю бесідою, що й не спостерегли приближення двох других мужчин. Но тим більше звернула на них увагу незнана женщина на Трибунальськім плацу. Її лице заясніло якоюсь утіхою, і бачилось, в її серці велася страшна борба: чи йти просто навстрічу двом прихожим, чи задержатися і слідити їх очима. Вкінці друга гадка побідила, – вона остала.

Прихожі мужчини – були то селяни в строю, який носять бойки Стрийського і Станіславівського околу. Короткі сердаки, вишивані червоною і синьою волічкою сорочки, крисані чорні і ходаки, – от і цілий їх костюм. Один із них був уже старий, ішов поволі, опираючися на палиці. Його довге сиве волосся спадало на плечі, а очі світили мутним, хвилями живішим блеском. Другий, молодший, з видними на лиці слідами грижі і непокою, однако крепкий тілом, середнього росту і дуже приятного лиця.

Селяни підійшли ід бесідуючим товаришам, а молодший відізвався нараз:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки! – відповіли бесідники і обернулися. – Чого хочете, люди добрі? – додав Баранович, думаючи, що, може, питають дороги або чого.

– Андрійко! – крикнув нараз Олександер і кинувся в обнятія молодшому із прихожих. – Христе-господи, а тобі що прийшло до голови? Хто би тебе пізнав у такім строю? Ну, дивіть, дивіть, я й не думав!.. Погди ж, най тя огляну!..

Олександер не міг натішитися своїм давнім приятелем, – знов зачав з ним обніматися.

– Та лиши ж уже й мені троха того Андрійка, чи Андруха, чи як го там його сусіди тепер кличут! – жартував Баранович.

Старий селянин за той час стояв недвижно, не говорячи нічого, на боці і оглядав мури Народного дому.

Після привітання взяв Андрій старця за руку і сказав:

– Панове товариші, мій найщиріший приятель і порадник – Олекса Довбущук.

Оба товариші Андрія аж здригнули з зачудування і жаху. Їх лиця покрила блідість, очі, широко отворені, вдивлялися в старця, що, уклонившись їм, поважно стояв і дальше, німий і недвижний, мовби є який гість із другого світу.

– Олекса Довбущук? – повторили машинально товариші.

Андрій усміхнувся і кількома словами вияснив цілу річ.

Се був Ісаак Бляйберг.

Кількома словами розкажу його історію.

Після катастрофи в Жидачеві і смерті Петрія осів він у домі Петріїхи. Страшні пригоди, котрі пережив, зламали, бачилось, цілу його душевну і тілесну силу. Він довго лежав хорий, а коли видужав, був так якийсь не свій, так розсіяний і маломовний, що Петріїха заходила в голову, чи не зійшов з ума. Но поволі приходив Ісаак до себе. Його сильна природа зачала брати верх над недугою, а недостаток газди в хаті Петріїхи подав йому спосібність зачати знов діятельне життя, котре найскорше могло приглушити в нім пожираючого черв’яка: жаль за страченим життям. Він перебрався по-селянськи і занявся щиро газдівством.

Немало трудностей стоїло йому перемочи антипатію перегинських селян до себе яко жида, – но небавом рознеслася вість, що він не жид, а син ославленого Довбуша, і антипатія перемінилася в рід поважання, змішаного з якоюсь таємничою боязню. Тут належить також згадати, що Бляйберг по недовгім часі свого пробутку в Перегинську зачав часто ходити в Гошівський монастир, де вкінці по двох літах і охрестився, принявши ім’я свого вітця: Олекса. Після того зайшла значна і видима зміна в успособленні Бляйберга. Він зачав читати набожні книги, житія святих, – і зачав чимраз більше попадати в наклінність до містицизму.

Після утрати Довбушевих скарбів і смерті Довбущуків продав Андрій свій дворець в К. і перенісся до Перегинська. щоби жити коло матері. Тут заприязнився з Бляйбергом, котрий не переставав ніколи впоювати в нього то переконання, що се божа воля і божа справедливість не допустила, щоби тоті гроші, набуті сльозами, убійствами і рабунком, помогли до осягнення так святої, великої цілі, як двигнення бідного народу. «Не Довбушевими грішми, – говорив він, – но власними силами, власним пожертвованєм, власною працею треба двигати нам той народ, і лиш таке діло поблагословит бог!» І дійсно, тота гадка чимраз більше успокоювала Андрія. Зачав він тепер чимраз ясніше понімати властивий спосіб ділання. З’їзд товаришів шкільних у Львові мав послужити до позискання перших членів будущого товариства, котре мало би обняти всі сили, спосібні до праці для народу.

– Де ж решта наших шкільних товаришів? – запитав сумніючи Андрій.

– Пропали! – була відповідь.

– Боже милосердний, – із двадцяти п’яти лиш три нас осталося! – зітхнув Олександер.

– А для народу не двадцять, а тисячі пропадают! – відізвався Олекса-Ісаак.

Баранович і Олександер чудно поглянули на нього. Андрій перервав їх зачудування і сказав:

– Панове товариші! Не так ми з’їхалися, як надіялися! Най же бодай ціль нашого з’їзду надгородит то, що нас так мало. Мій приятель, Олекса, скаже вам, яка тота ціль, а я думаю, що і ви не будете від того.

Очі обох товаришів звернулися на Бляйберга з виразом цікавості і заінтересування.

– Панове, ходімо ми звідси! – сказав той коротко. – Мені ту страшно! Я боюсь он того льва позолоченого!

І Бляйберг пустився іти. Слова його дивно подійствували на слухачів.

Вони поспішили за ним.

– Так, панове, – говорив старець, ідучи ід Високому Замкові, – я боюся того льва і тої скали, що там стоїт на тім Народнім домі. Той лев пригадує мені хищність і лютість наших давніх князів, що утискали наш народ а котрих пам’ять ви, рідні діти того народу, позолотили фальшивим блеском! Я боюся смотріти на тоту скалу у стіп льва, бо она пригадує мені темноту народу, із котрої користали його князі-грабителі, она пригадує мені упір і безсердечність теперішніх його проводирів, що її там виставили яко знак своєї власті. Ні, панове, не лев і скала – наша хоругов; наша хоругов – плуг і книга! Плуг – то наша сила, книга, просвіта – то наша будучність!

Наші чотири знайомі ішли на Високий Замок. Коли Олекса замовк, ступали всі в глибокій задумі. Чи думали вони о містичних і екзальтованих словах Олекси, чи о чім другім, – бог їх знає. Но то певно, що нікотрий із них не зауважав, що о кілька кроків за ними поступала незнана женщина із Трибунальського плацу.

Вийшли на вершину Замкової гори. На її спохові, коло муру княжого замку, лежав повалений на землі камінний лев. Всі відітхнули свобідно чистим воздухом, поглянули по широкім краєвиді, аж накінець всіх очі опинилися на Олексі Довбущуку. Його сиве волосся повівало з вітром, очі грали незвичайним блеском.

– Панове, – зачав він, – коли ось перед хвилею ваші очі блукали понад тим широким крайобразом, читав я на ваших лицях виклик: «Пречудний край!» Но коли б ви зійшли згори і вступили під стріхи тих хат, вступили в тоті села, заговорили з людьми, що в них жиют, і побачили й сами їх житє, ви б, певно, сказали: «Нещасний край!» Панове, я і Петрій, – ми піхотою ішли тими селами, гляділи на все своїми очима, а серце в нас досі болит. Неволя, страшна неволя, «робота єгипетська» гнете той народ! Неволит го закон, котрого злодушні люди уживают против него, неволит го нужда і недостаток, неволит го грижа сердечна, неволит го жид-лихвар і коршма, неволит го єго темнота, неволит го навіт тото слово, о котрім кажут, що оно «слово боже», закон любви і свободи!

Все встає против него, що мало би єму помагати, все гордит ним, що мало би перед ним коритися! Нещасний край, нещасний народ! І плакали ми не раз, глядячи на него, слухаючи єго бесіди. І оглядалися ми за помочею для него – та надармо. Єго проводирі – то тота скала, що тяжит над Народним домом, а ніт Мойсея, котрий би із тої скали видобув живущу, цілющу воду!

Панове, моє серце говорит, що нас нині на то зібрала господня ласка, щоби ми положили підвалину до нового Народного дому, не будованого на скалі і камені, але в серцях тисячей! Мало нас, то правда, – але чи для того і нам пропадати, як пропадают многії? Ні, панове!

Під нами розвалини сумної нашої минувшості! Над нами ясне небо – образ ліпшої, яснішої будучності! А круг нас той «пречудний нещасний край» – поле нашого діланя! На тім місці, панове, нині присягніт, що посвятите всі свої сили, щоби не лиш сами ділати кілько можна для піднесеня сего народу, но і щоби збирати для него щораз більше нових ділателів! А ми оба присягаєм вам, що не спочинем і хвилі і підем по селах – живим словом покріпляти бідних братів в нужді і розносити межи них науку і світло! Не спочинем, сли бог житя продовжит, аж заложених буде тисяча читалень, зав’язаних тисяча товариств стремезливості, збудованих тисяча шкіл і шпихлірів громадських, аж тисяча жидів-лихварів та орендарів опустит наш край. А тогди пустіт поклик і зізвіт нових діятелів, – тогди почислітся з силами, а побачите, що діло наше сильніше, як діло тих, що ту панували і умирали!

Всі кинулись обнімати один другого, – всі присягли як один.

А коли сходили із Замкової гори, кинулась якась незнана женщина до ніг Андрієві, заходячися плачем і хлипаючи:

– Андрійку, прости мені!

Андрій пізнав Дозю, свою жінку. Він підняв її з землі і, нахиляючися до неї, шептав:

– Прощаю! прощаю!

Вона встала урадувана. А Андрій підвів очі до неба і здихнув. Чи се була вдячність господу, що вернув йому жінку, чи резигнація, з якою береться на плечі тягар, котрого ми уже не надіялись більше двигати, – того не скажу.

Тут уривається моя повість. Но вона тут не кінчиться. Що досі, то був лиш пролог до властивої повісті, лиш казка перед історією, лиш пригравка до пісні. Історія ділання і пожертвування – то, може, не так романтична, но остільки інтересніша і поучительніша від історії страдання, оскільки тяжче життя жиється, як казка кажеться.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 239 – 244.