5. Невеличкий

Іван Франко

Слідуючого дня рано пишно сходило сонце. На небі ані хмарочки. В густім зеленім березовім гаю над Дністром весело щебетали пташки. Вітер вогкий, но теплий провівав деколи, хитаючи галузками та стрясаючи з них грубі краплі роси.

Вузькою, недобре убитою стежкою по лісі штильгукає на кулях жебручий дід. На нім одежа стара і подерта, торба через плечі, а костур в руці. Замурзане лице показує молодого ще чоловіка, а очі живо, но спокійно озираються по сторонах.

Як на каліку кривоногого, іде він досить скоро і безпечно. Нараз задержується. На полянці стежка щезла. Він ходить сюди і туди, щоби її найти, но дармо. Нараз побачив у лісі сліди кінських копит. Уважно іде за тими слідами добрий кусник. Заходить вкінці над глибокий, темний яр. Із яру віє холодом. Дід зжахнувся трохи. Вкінці зачав пильно вдивлятися в глиб яру. На його обширнім дні росли грубі, розлогі вільхи, межи ними була загороджена кошара, а в тій кошарі стояло повно коней.

Лячно стало дідикові, коли побачив тілько худоби, без нікого, так далеко в лісі.

– То якихось злодіїв робота, сли не самого Невеличкого! – шепнув він сам до себе. – Но де у чорта стежка? Як ту видістатися з лісу?

І, сказавши то, кинув від себе кулі і пустився щодуху бічи в тоту сторону, в котрій, як гадав, буде село, до котрого йшов.

Був се Іванко, колишній слуга Петрія. Він і дотак служив у старої Петріїхи. Немало він причинився при слідстві до викриття убійців Петрія. Но то немного на що здалося. Пошукування поліції за Довбущуками не довели до ні до чого. Тогди Іванко випросив собі у окружного судді болехівського, п. Барановського, колишнього шкільного товариша Андрієвого, повномочіє до арештування Довбущуків, де не будь би їх подибав, і сам принявся слідити за ними. Два літа уже тратив дармо час, ходив, питав, – но годі було і слід відкрити по Довбущуках. Старий дід Максим не знав і словом, де вони обертаються, бо після страшної смерті їх вітця не показувалися більше у полонині.

Іванкові вкінці пригадався Невеличкий. «Може, він буде дещо знати про них», – подумав собі. Но Невеличкого вишукати була робота також не менше трудна, і хто знає, чи був би Іванко здужав його вишукати, сли би случай не був йому допоміг. Він пізнав його в Долині на ярмарку, видів його враз з Хаїмом продаючого коні і зачав питати о місце помешкання Хаїма, думаючи, що при близькім знакомстві Хаїма з Невеличким нетяжко буде від жида вивідатися про Невеличкого самого. Якийсь жид розповів йому, де мешкає Хаїм, і додав заразом, що той другий, з-міщанська убраний, – його спільник, пан Дараба. Трохи то застановило Іванка. «Може, се не Невеличкий? – насунулося йому на гадку, но погадав собі знов: – Пробував-єм тілько, спробую й тепер ще раз, – може, ся що годі дізнаю».

За порадою Бляйберга, що від часу катастрофи в Жидачеві також пробував у Петріїхи, перебрався він на діда жебручого, щоби не звернути на себе уваги Довбущуків, сли би случайно з ними стрітився.

Ось він уже вибіг на край лісу. Перед ним безконечно широкі подільські лани, від півночі далеко бовваніють сірі лисі гори. А на захід сонця тягнеться проста, груддям укрита дорога, над котров ген-ген, мов бовдур, стоїть велика коршма. То мешкання Хаїма. Туди Іванко поспішив.

Невеличкий, побачивши, що Хаїма зловлено, дуже був злий зразу, сам не знаючи чого. Но небавом успокоївся. Хаїм зловлений, – запевно, його віддадуть під суд, відтам викрутитися не так легко. А за той час Невеличкий, забравши всі гроші, драпне собі скоро і безпечно і здужає так сховатися, що Хаїм, в разі увільнення, певно його не винюхає.

Такий був план Невеличкого, коли, змучений, ід полудню другого дня повернув до Хаїмової коршми. Він постановив сейчас першої ночі уходити, бо знав, що Хаїм може все виговорити, а тогди, певне, поліція рушиться, щоби його зловити. Він велів прото Прокопові-Сенькові позамикати добре браму, двері, навіть вікна, не впускати в коршму нікого, а сам за той час ліг спати, щоби набрати сил до нічної подорожі. Сенькові того тільки було й треба. Він поспішив до пивниці, скоро Невеличкий заснув, за хвилю виніс відтам гроші, а побачивши, що унести цілий котелик буде йому наразі трудно, виняв з нього трохи грошей, а решту закопав в тайнім кутику на подвір’ї. Заледво упорався з тов роботов, застукано до брами.

– Гей, гей, отворіт, я маю з паном Дарабою поговорити!

– Нема пана Дараби дома, – відповів Сенько.

– Но, то я зачекаю! – говорив дальше голос, не перестаючи гримати.

– Він не скоро поверне! – була відповідь.

– Отворіт, най бодай порцію горівки вип’ю! – кричав голос, гримаючи щосили.

«Що за чортова мати?» – подумав собі Сенько, виліз на паркан і поглянув відтам на діда, що калатав до брами. Був то Іванко, но Довбущук не пізнав його. Де [б] він і подумав коли, щоби його ворог міг його аж тут подибати? Но Іванко, побачивши Сенька, став мов остовпілий. «Ось і він, – шепнуло щось в його душі, – ось і ціль твоя осягнена».

– А не підеш ти собі, ти, голодриго, га? Ту не мож тепер іти!

– А то чому ні? – питав Іванко не своїм голосом.

– Бо тому, що ні!

Після того аргументу голова Сенька щезла з паркана, а Іванко щосили пустився бічи у село.

Біжить Іванко та спотикається, назад себе на коршму оглядається. Но що се? Чи дійсно, чи йому привиділося, що з вікон зачинає дим пробиватися? Поглянув ще раз, – ні, нема! Се, відай, йому привиділося. Біжить він дальше, не обзираючись. От уже і село перед ним…

– Ох, як я змучився! – вишептав, ледве дишучи. Затримався, щоби відотхнути. Щось мов перло його оглянутися ще раз на коршму. Боже! а се що? Коршми не видати, лиш грубі, огромні бовдурі сивого диму, крізь котрі зісподу величезними язиками проблискує кровавий поломінь!

Іванко цілий одебелів зі страху.

З села гурмою висипалися люди, надбігли й два жандарми, що случайно там були, на Іванків поклик. Но заким надстигли ід коршми, вона уже, як то кажуть, цілковито «попелом сіла». По дорозі розказав Іванко жандармам своє діло до Довбущуків, а заразом своє відкриття в ярі.

– Так єсть, – сказав жандарм, – се або злодії, або повстанці. На всякий раз треба їх штучно зайти!

Надбігли ід коршмі. Коло пожарища ні живого духу. Декуди в купах попелу дотлівають недогарки дилин. Із одної такої купи витягли люди жердками чорного, напівперепаленого трупа. Но сей труп – то не був Сенько.

Се був Невеличкий.

А Сенько пропав без сліду.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 223 – 227.