2. Умерлий

Іван Франко

Серед широких, як море, а самотніх подільських ланів над Дністром стояла на роздоріжжі велика стара коршма. Вона зверху представляла дику мішанину і стилів, упестрених брудом і неладом. Но зато всередині, почавши від широких сіней, а скінчивши на спальні орендаря, все мало уже другу подобу. Видно, немного було рук до роботи, щоби тоту буджигарню і зверху припорядити, но всередині все було і чисте, і на своїм місці. Тую коршму замешкував віддавна наш знайомий «чесний жид» Хаїм, а від кількох літ в товаристві Невеличкого, de nomine свого слуги, а de facto спільника по ремеслі.

Невеличкий, скоро дістався в дім Хаїма, умів через свою хитрість, притомність і тактику до тої степені позискати довір’я Хаїма, умів до тої степені статися йому потрібним, до тої степені затерти в душі його прикру згадку о їх першій стрічі на жидачівських лугах, що Хаїм і незчувся, коли Невеличкий майже зовсім ним овладів. І як йому було зчутися? Невеличкий в його очах був його найвірнішим, найщиршим приятелем, що з ним зв’язався не лиш єдністю інтересу, но і єдністю гадок. А кромі того, хитрий опришок при своїй неуступчивості і консеквенції в діланні так умів показатися лагідним, що Хаїм не раз дякував богу, що йому дав найти чоловіка, так щиро собі відданого. Но Невеличкому зовсім що інного було в голові, як інтерес Хаїма. Йому ішло о личні користі, о гроші, котрими хотів забезпечити собі бит матеріальний на старості літ.

Не треба й згадувати, що ремесло Хаїма процвітало під справною рукою Невеличкого. Близька густа діброва і її глибокі, недоступні яри служили нашим «чесним» людям за місце, де переховували не раз і кілька день скрадені коні, фарбували їх, а відтак посилали за границю на продаж.

Не раз Хаїм або Невеличкий їздили також туди, чи то для безпечнішого перевозу транспорту, чи то для угод з розличними торговельщиками. Всякий пійме, що при таких обставинах діло ішло як не мож ліпше, а грубі гроші плили до карманів обох спільників.

Кілька разів уже Невеличкий, котрий, відай, мав якісь другі наміри, говорив Хаїму:

– Знаєш що, Хаїм! Маєм досить уже грошей! Покиньмо погане ремесло, – то небезпечна справа, – готово нам деяк піти поле в ліс!

– Ей, – говорив Хаїм, – ще сей рік спробуймо, невелика річ! Забагато не заробимо!

Невеличкий ще представляв йому небезпеченства і підозріння околишніх людей, но Хаїм налягав. Невеличкий вкінці услухав.

В тій хвилі, коли вступаєм в Хаїмову коршму, оба достойні спільники сидять в замкненій світлиці при світлі, числять гроші і обговорюють план викрадення всіх коней одному значному барону десь в Тернопільщині чи де.

– Я уже добре розвідав місцевість, замки, собак, нічого не забув, – завтра можем взятися до діла.

– А я чув, – сказав Хаїм, – що пан барон належит до повстаня. Чи правда то?

– Правда. На тих коньох гадає вивезти гарний відділець повстанців за границю. Недармо їх скуповував через два роки.

– Багато ж їх?

– П’ятьдесят пар!

Хаїм аж остовпів. На таку скалу ще ніколи не лучалось йому робити інтересу.

– Ба, але де ж ми подінемося з такою чередою?

– Е, а хто ж вигадав нараз братися до всіх? Досить буде десять пар на одного, через ніч маєм двадцять пар, другої ночі то само, третьої решта.

– Ба, а барон? А слуги?

– Байка! Барон з більшою половиною слуг виїхав збирати повстанців, не верне аж, може, за тиждень, а за той час уже товар буде за границею.

На тім нарада закінчилася.

– Гей, ти, басалиго, спиш? – кликнув Хаїм до обширної темної гостиної, де на лавці, простягнувшись і хроплячи, спав на якімось петеку дурнуватий і клято лінивий слуга Прокіп.

На крик Хаїма Прокіп ані мур-мур. Жид підійшов до нього, пробуркав його і велів йому іти двері пообсмотрювати, чи належито позамикані.

– Чи двері повідмикані? – одвітив заспаний, дурнувато смотрячи на господаря. – Ні, або що?

– Але, стовпе вісімнадцятий, іди посмотри, чи-сь їх добре позамикав!

І за тим словом Хаїм товкнув його п’ястуком в карк, а Прокіп, відай, і тепер не знаючи, о що річ іде, подирдав за двері.

– Хаїм, – запитав Невеличкий, усміхнувшись, – пощо ти уже цілий рік держиш того тумана?

– А пощо? Знаєш сам. Ми рідко коли дома, – лучится, прийде хтось, треба приняти; впрочім, до пильнованя хати і пса вірнішого не найдеш. Знаєш сам, яка нам з ким вигода! А сирота дурний, як сак; говори му в очі, що го повісиш, – він ся сміє!

– Правда то правда, але мені не раз приходили розличні гадки.

– Які гадки?

– А напримір, сли би той болван не був в-істі такий, яким видаєся?

– Е, іди, також гадки!

– Де ти здибав єго! Ти мені, бачу, й не казав о тім?

– Лежав серед дороги голодний, з опухлов ногов, ледве живий, плакав, як дитина, що їсти хоче і сонце пече. Я засміявся, а далі взяв го до себе.

– Знаєш що, Хаїм, спробуймо-но ми, чи він припадком не хитрець який?

– А як?

– Зажди, натепер я сам го спробую. Уважай лиш на него зорко!

По недовгім часі ввійшов Прокіп, дурнувато посміхаючись.

– Уже всі повідмикані! – сказав.

– Що повідмикане? – спитав Хаїм.

– А двері.

– А то пощо?

– А ви казали.

– Я казав? А нужда б тобі впелісилась, тумане туманенний! – крикнув жид і вибіг позамикати назад двері. Прокіп стояв здивований, широко витріщивши очі, далі усміхнувся.

– Сеньку! – відізвався до нього нагло і різко Невеличкий, бистро смотрячи в лице Прокопові.

Но на лиці його не відбилося нічо, кромі дурного задивування, так, як у дитини, котру називають не її іменем.

– Сеньку, хіба ти не пригадуєш собі, хто я?

– Пан Дараба! – одвітив Прокіп, усміхаючись.

«А, дарабнуло би тебе по кишках! – подумав собі Невеличкий. – Або собака дурна, як стовп, або твердо хитра».

Невеличкий сплюнув.

– Іди, тумане, іди, – не хочеш зо мнов розумно говорити, то як собі схочеш!

– Моя небіжка бабуня не раз зо мнов розумно говорила, та гет ми уха понатягала! – відповів рівнодушно Прокіп, мовби дійсно сказав щось розумного.

Невеличкий вийшов до своєї кімнати, а Прокіп, усміхаючись, знов ляг спати і небавом захропів на всі заставки. На другий день кличе Хаїм Прокопа:

– Хлопче, сиди дома, ми з паном Дарабою ідем до міста, не вернем аж вечором. Сли би хто приїхав або прийшов, то уважай обслужити як треба! Розумієш?

– Розумію, – одвітив усміхаючись Прокіп.

Хаїм і Невеличкий пішли. На Невеличкім була довга сукмана із доброго міщанського сукна з вилогами, в руках тростинова окута палиця, а через плечі гарна борсукова торба. Хаїм був одітий, як звичайний жид-гендляр.

Довго ще по їх відході Прокіп стояв насеред коршми, оглядаючись та усміхаючись. Він, відай, боявся, щоб не вернулися його газди.

Думаючи, що уже досить далеко відійшли, відтворив двері і виглянув на дорогу. Далеко серед піль ледве-ледве виднілися дві чорні плями.

– Так, тепер я сам! – прошептав радо Прокіп. – А собака Невеличкий чи не підозріває ковбаси в борщі?

І пильно поглянув кругами, а переконавшися, що він сам на тій неперезримій царині, вернув назад до коршми і замок браму за собою.

Пусте обширне подвір’я, обширна гидка коршма – все те якось неприятно подійствувало на нього. Самота якось давила його.

Ввійшов до коршми, замок сіняні двері, а потім, добувши із жидової спальні ключі, відімкнув узенькі дверці, ведучі по східках до пивниці. Коли зступав до неї сходами, перейшла його дивна незнана дрож. Пригадав собі пам’ятну пригоду в пивниці Петрія…

– Ет, дурна голова з мене! – проворкотав знов до себе. – Що було, минуло, то лиш зле, що тих проклятих скарбів ані руш найти! Що ми з Леньком за ними нашукалися! Закляті гроші, та й годі! Боже ласкавий, ти, Сеньку, тепер ту мучся, стрій з себе блазня та дурака і служи тему, з котрого би-сь рад шкіру живцем здерти, а той панич, Петрій, собі розкошує! Але пожди, собачий сину, недовго ти натішишся нашим наслідством! Хіба би ми не були синами Олекси Довбущука, коли б ми подарували тобі своє. Видаси ти нам сам скарби та й будеш у нас кусника хліба просити!

Сенько, говорячи то, затиснув п’ястук і грозив на вітер.

Успокоївся, добув гнота, засвітив і почав шарити по пивниці. Пильно переглядав куток, кождий закамарок, відкачував бочки і фаски, – годі було найти того, чого шукав.

– Ов, собачі діти, гарно прячутся з своїми калитами! – проворкотав.

І знов шукає, і знов риється всюди, стає, числить і кмітує, вкінці кличе, урадуваний:

– Так, се тут мусит бути.

Тоє мовлячи, показав порожнє місце на землі, гладко утоптане і убите.

– Будь я шибеник, а не Семен Довбущук, сли мої газди ту не ховают грошей!

Сенько припав до землі з залізним копачем і став рити землю. Поки скінчить, розкажем, що за план мали Довбущуки і відки прийшло до того, що стрічаєм їх під такими дивними видами, так далеко одного від другого?

По смерті Петрія донеслась чутка до наших удальців, що слідять за ними, що викрито і доказано, що вони убили Петрія. Вони дізналися, що Іванко завзявся тепер вислідити їх будь-що-будь і що безперестанку зноситься з болехівським окружним суддею Барановським, котрий, в разі винайдення убійців, обіцяв йому підмогу в людях, щоби їх зловити. То дізналися наші хвати від самого-таки Іванка, запустившися з ним в бесіду, перебрані за сліпих жебраків.

Почувши таку вість, почали вони боятися, щоб дійсно не прийшла на них лиха година, і постановили деяк схоронитися. Найліпшим місцем до того видалась їм Чорна гора, раз тому, що немало в ній було всякого роду безпечних криївок, по-друге, що тут мало хто міг їх і сподіватися, а по-третє, що надіялися, перешукуючи щоночі підземний льох, відкрити Довбушеві скарби.

Перебули вони тут ціле літо, сходячи, розлично поперебирані, від часу до часу в окружні села для достарчення поживи. Но, помимо найстараннішого шукання, не могли ані руш відкрити скарбів. Зима зближалася, камінна криївка не могла достарчити їм тепла, вони постановили шукати іншого способу пропитання. Ленько радив на тепер пристати до спілки з одним хватом-жидом, що держав коршму в Самбірщині, межи Тиновом а Колудрубами, і занімався краденням коней. Сенько пристав на то, і оба браття забрали свої манатки і, поперебирані за сліпих дідів, пішли в Самбірщину.

Радо прийняв жид-майстер таких спосібних челядників. А той майстер – то був не хто другий, як знайомий наш Герш-Григорій, колись-то підручний Хаїма. Коли його місце у Хаїма заступив Невеличкий, Герш, зібравши свої грошенята (а було їх, правду сказавши, немало), винаймив і собі ж коршму на пустирі і зачав продовжати ремесло. Не дуже-то зразу і йшло, прото урадувався немало, коли прийшли до нього Довбущуки, з котрими зробив знакомство… в криміналі.

Діло тепер пішло зовсім іначе. Добич за добиччю впадала в руки наших хватів, а кармани наповнялися грішми. Но Ленько не думав ніколи, хліб їдячи, лиш дихати. Нові плани снувалися по його голові, – о декотрих вони всі три нараджалися разом, другі оставив Ленько сам для себе. Не треба і споминати, що послідня ціль всього була завсігди – дістати Довбушеві скарби.

Аж тут донеслась нараз нашій трійці чутка, що уряд вислав жандармерію, щоби вислідити і виловити злодіїв-коноводів, що в цілій околиці роблять огромні шкоди. Не було сумніву, що селяни околичні справлять їх до коршми і що таким способом попадуться всі в руки поліції. Сенько і Ленько забрали що мали і уйшли як стій, Герш мав іти за ними слідуючої ночі, підпаливши коршму. Но заким ще успів то зділати, окружили жандарми і селяни злодійську коршму, а Герш мусив шкандибати в Самбір, побренькуючи ланцюжками на руках і ногах.

Небагато журилися Довбущуки нещастям свого спільника. Ленько уже уложив в своїй голові, що належить їм ділати. Грошей було подостатком під руками, – за кілька днів Ленько був устроєний як перший штуцер містовий і, попрощавшися з братом, пішов у Підгір’я, – чи не удасться йому запопасти ласкою у Андрія то, що не удавалось досі ніякими способами. А Сенько, в недостатку іншого способу, мав іти на службу до Хаїма, щоби, коли і як буде можна, помститися на Невеличкім за зраду і муки вітця в Довбущуківці, а крім того, щоби викрасти йому і Хаїмові гроші.

Як виділи-сьмо, Сенько докладно грав свою роль. Навіть Невеличкий не міг відкрити свого давнього знайомого. Но таки налякся вчорашньої проби, налякся підозріння Невеличкого і рішився сейчас по відході своїх господарів приступити до діла.

Насамперед треба було вишукати місце, де лежали закопані гроші Невеличкого і Хаїма, – і то власне затрудняло тепер нашого хвата.

– Ось і є! – шепнув сам до себе, коли рискаль наткнувся на щось твердого, металевого. То був, без сумніву, котелик з грішми його «чесних» газдів. – Одно було би готове!

Задумався, будьтоби числячи, що і яке має бути друге. Потім скоро закинув назад землю в викопану ямку, убив, утолочив і пригладив так, що і сліду годі було найти по його копанні.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 203 – 210.