Невільники

Іван Франко

Лежу я безсонний. Ніч темна,

І дощ цюпотить у вікно…

Бог зна що верзеться наяві,

А думка усе про одно.

Усе про ту волю святую,

Що, страчена, так дорога,

Так чудно хороша! На серце

Знов сум цілоденний ляга.

Розпука обхоплює душу

І чорні думки шевелить:

«Ні, воля – то сон, а на світі

Ніхто не зазнав і не вздрить.

Гляди у вікно лиш щоденно,

Де вулиці видно цяту, –

Там люди проходять усякі,

Ти їх придивися життю!

Ось бідний, обдертий зарібник

Голоден стоїть, як туман, –

Се черева свого невільник,

А черево – найстарший пан.

Там служниця зранку на ринок

Із кошиком пильно біжить –

Невільниця пані лихої,

З добра не пішла, чей, служить.

А онде бабуся старенька,

В руках молитовник – пішла

У церков – не бога святого

Невільниця, але попа.

Он в повозі муж із жоною,

Напевно, в театер імчать,

Держаться за руки, а з рук тих

Невольничі пута бряжчать.

Чи се ж та захвалена воля,

Де тисячі, тисячі сплять,

Жиють і вмирають, і навіть

Як ти, про свободу й не снять?»

Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу?

В блискучих колясах летять

Построєні дами й панове,

Колеса о брук гуркотять.

Построєні дами й панове

Глядять так свобідно на світ,

Сміються так голосно… Сміх їх

В мою аж доноситься кліть.

«Се ж вільнії люди!» – згадав я

На хвильку. Та ні-бо, й вони

Невільники забагів своїх,

Дурниць, зіпсуття та нудьги.

А втім погадав я про сльози,

Про тисячів працю та кров,

Що ллється в рабів тих кишені

Горючов ріков золотов.

І довго я мучивсь думками

Про світ той, домівку рабів;

Кров стукала сильно о мозок,

Неначе палив її гнів.

Кров стукає сильно о мозок,

І Чорнії думи летять,

Мов панські коляси блискучі

По тім’ю в бігу торохтять.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Громадський друг», 1878, № 2, с. 97 – 98, за підписом Мирон***.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., 1976 р., т. 2, с. 286 – 287; т. 3, с. 336 – 338.