16.03.1884 р. До К. К. Попович

Високоповажна пані!

Діставши від п. Партицького Ваші вірші до рецензії, я, признаюсь Вам, закинув їх був між папери і якось не мав охоти навіть читати. Нам присилають з різних сторін так багато віршів, і то – не проти Вас кажучи – так кепських, що не раз розпука бере чоловіка, читаючи ті плоди безмисності і легковаження дитинячого. Нігде правди діти, я не надіявся нічого більше і по Ваших віршах, особливо, що форма вже на перший погляд видалась мені досить нерівною та негладкою. Аж нині, урвавши хвилину часу від інших праць, я случайно прочитав Ваші вірші і дуже приємно розчарувався, побачивши в них в незручній, правда, але не зовсім таки невдачній формі гадки здорові, а місцями навіть з немалою поетичною силою виражені.

Я сей час сів і переробив з них два кусники: «Чого я бажаю» і «Вічну любов», позволяючи собі, крім конечних для вигладження форми дрібних перемін у вираженнях, ще лиш невеличкі приставки або скорочення, за котрі, надіюсь, Ви не прогніваєтесь на мене. В обох кусниках мого додатку є всього 4 стрічки, котрі Ви легко розпізнаєте і котрі, чей же, не споганять красоти Вашого помислу, але, противно, доповнять його.

З проб Ваших бачу, що у Вас є талант поетичний, – тільки форма слаба, потрібно Вам вправи в просодії і читання знатніших взірців поетичних. Поезія ставить тепер до своїх поклонників строгі вимагання – зміст і форма мусять бути докладно обдумані, студійовані і введені в якнайповнішу гармонію. Минув час ноншалянції в формі, розлізлості в вираженні, – ба, ні, такого часу в епохах розцвіту поезії ніколи й не було.

Я не знаю, чи Ви мали б охоту і час взятися до таких студій, котрі одні могли би прояснити і розвити Ваш талант. Сли так і сли би Ви не погордили моєю порадою, то я готов Вам по силі можності помагати і вказувати дорогу. Тільки заким би я міг Вам порадити, яких, н[а]пр., авторів читати, то мусив би-м знати, що Ви читали досі і якими мовами владаєте, на котрих би Ви могли читати. Думаю, що Ви відповісте мені в власнім інтересі на ті питання.

І ще одно. Я радив би Вам покинути Ваш дивоглядний псевдонім «Зулейка». Псевдоніми мають місце при статтях політичних, памфлетах і пр., але при віршах ліричних, де кожна стрічка повинна характеризувати іменно особу автора або авторки, тут псевдоніми, а ще такі турецькі, якось не на місці. Хіба ж Ви встидались би під свої мислі і слова положити своє власне ім’я?

Прийміть, ласкава пані, слова поздоровлення і заохоти до дальшої праці на ниві нашої літератури від прихильного Вам

Івана Франка.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: Іван Франко. Статті 1 матеріали, зб. З, 1952, с. 67 – 68.

Подається за автографом – ЛНБ, ф. 29, № 658, с. 1 – 2.

Попович (в одруженні Боярська) Климентина Карлівна (1863 – 1945) – українська письменниця, за фахом учителька. Розпочавши літературну діяльність при підтримці І. Франка, виступала з поезіями та оповіданнями в періодиці, альманасі «Перший вінок», згодом у «Літературно-науковому віснику». Написала спогади про І. Франка (1926). Листування І. Франка з К. Попович тривало протягом 1884 – 1895 рр.

Автографи 28 листів І. Франка до К. Попович зберігаються в ЛНБ (фонд Возняка, № 658); 44 листи К. Попович до І. Франка – в Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1618.

Я сей час сів і переробив… два кусники: «Чого я бажа ю?» і «Вічну любов»… – Ці поезії К. Попович були опубліковані в журналі «Зоря», 1884: «Чого я бажаю» в № 6, с. 44; «Вічна любов» – у № 13, с. 103.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 403 – 404.