20.04.1884 р. До К. К. Попович

Ласкава пані!

Аж нині, в неділю, на Великдень, дістав я Ваш реком[ендований] лист, котрий отсе вже три дні лежав на пошті для того, що листонос не міг мене ніколи застати дома. Лист Ваш є для мене справді великоднім привітом – і то одиноким, бо сиджу в хаті самісінький, до нікого ще нині слова не говорив і о якім-небудь святкуванні великодня нема й бесіди. Але се байка!

Ваше оповідання о жовтанецькій читальні і о Вашій тихій війні супротив єгомосця дуже цікаве. Дуже було б жаль, якби читальня, до котрої заложення Ви доложили свого труду, упала з вини тих людей, що собі виключно узурпують назву представителів, і просвітителів, і батьків Русі. Тільки ж Ви, пані, трохи не порозуміли мене, думаючи, будто би я радив Вам ставати з ними до одвертої війни і наражуватися їм. Цур їм!

Хіба ж Ви не знайдете і поза війною – ще до того безнадійною і безплідною – пожиточнішого для себе поля діяльності? Так само я не зовсім писав би ся й на то, щоб Ви, маючи в Жовтанцях родину і притім яке-таке своє становище, що Вам в крузі родиннім улегшує труди і невигоди життя самостійного. Чень же, Ваша родина, здіймаючи хоч почасти з Ваших плечей тягар буденних старань о хліб і буденних гризот та клопотів, не спиняє Вам рівночасно – поповнювати своє образування і працювати духово та розвивати свій талант писательський? Скоро родина в тім згляді не ставить вам рішучих перешкод, але, противно, дає деякі улегшення, то попросту нерозумно з Вашої сторони було би рватись кудись, де всього того не буде, а зато маса не відомих Вам досі клопотів.

Щодо вписання в члени кружка, то подання не потрібно доконче, я можу сам внести, щоби вписати Вас, так як вписано панну Юлію Шнайдер. Се може Вам настільки придатися, що кружок небавом розпічне видавати свої праці (матеріали і опрацювання по етнографії і статистиці), котрі будуть розсилані членам, а по-друге, що з кружка будете могли зичити книжки.

Ви крихіточку нагнівались на мене за моє під[о]зріння, нібито біографія Зулейки, подана Вами в однім листі до мене, є видумана. Підозрював я се для того, що 1) писано се було о Зулейці і могло служити попросту тільки для ліпшого замаскування псевдоніма, а 2) що Ваші власні листи і вірші, в котрих Ви так гарно владаєте руською мовою, не допускали у мене думки, що се був плід недавнього якогось «відродження». Простіть, если я такими підозріннями ухибив Вам. Тепер, коли знаю, що підозріння ті безпідставні, вірте мені, я ще тим більше поважаю і ціню Вас.

Я дуже тішуся Вашою обіцянкою надсилати мені за кождий раз якнайбільше віршів. Будьте певні, що я займуся ними, як своїми або й ще старанніше, уже хоч би для того, що власні вірші суть у мене звичайно плодом тяжкої духової праці і гірких обставин життя, а чужі прилітають до мене готові, свіжі і пахучі, як цвіти, кинені невидимою рукою крізь вікно на мій стіл. А щодо труду, який я собі нібито задаю при їх редагуванні, – то з сього собі не робіть ані крихіточки нічого. Се у мене не труд, а відпочинок, розривка, котра мене дуже освіжує.

З деяких подробиць Ваших листів бачу, що Ви досить цікаві. Я, конечно, против цікавості, а ще до того у женщин, зовсім нічого не маю і в кождім разі волю людей цікавих, ніж індиферентних. І ось Ви питаєте мене тепер, що се за колежанки зрадили передо мною, що Ви писали давніше вірші? Се ті самі колежанки, котрі й бачили Вас під час Вашої битності у Львові, – панна Карачевська Юлія і панна Мариня Білінська. Я потрохи з ними знакомий і послідніми часами частенько у них бував – ось і цілий секрет.

А тепер щодо Ваших причин, задля яких Ви не могли бачитися зі мною. Одна перша (недостача часу і множество справунків) була би вже вповні вистарчила. Щодо другої, іменно щодо певних зглядів конвенціональних, то позвольте Вам сказати мою думку. Я, звісно, сторонник і приятель якнайширшої свободи кождої людини – мужчини зарівно, як і женщини. Але, з другого боку, я бажаю, щоб та свобода проявлялася в ділах поважних, обдуманих, розумних; стіснювання свободи людської в таких ділах є і буде завсігди неволею, тиранією, супротив котрих кождий чоловік обов’язаний боротися.

Інша річ – діла дрібні, побічні, не впливаючі на основний наш світогляд, не альтеруючі нашої серйозної праці і наших найсвятіших чувств. В таких ділах не раз повинен, а то і мусить чоловік або сам себе ограничувати, або дати ограничитися другим. Горде пишання свободою в таких дрібницях, котрі для ніякого діла користі не приносять, а роблять прикрість хочби найпослідньому з людей, єсть екстраваганцією, примхою і характеризує людей, у котрих іменно поза тою свободою в дрібницях глибшої, серйозної свободи нема. «Es sind Sklaven, die ihrer Fesseln spotten», – як каже Лессінг.

Таку мірку я прикладаю й до т[ак] зв[аної] емансипації женщин. Женщина, котра думає на серіо, працює на серіо над своєю просвітою, трудиться для других, інтересується всім, що високе і красне, всіми тими освободжаючими ідеями, які порушують сучасних людей, і старається по своїй змозі приноровлювати своє життя до них, т. є. жити власним трудом, не стаючись нікому тягарем, і думати власною головою, – така женщина єсть у мене емансипована, т. є. свобідна, хоч вона цигар не курить, кіс не обстригає, з мужчинами не п’є і попід боки не водиться.

Котра ж всю свою емансипацію покладає тільки в таких і подібних формальностях, тота не єсть нічим більше, як малпою, т. є. так само несвобідною, як і тисячі тих гусочок, що весь вік не зробили і не подумали нічого на власну руку. Не гнівайтесь на цей теоретичний відскік; з нього піймете, що я вповні усправедливляю Ваше поступування і усправедливлю його навіть тоді, коли Ви, будучи ще раз у Львові, так само не будете могли видітись зі мною помимо свого і мого бажання. Тільки прошу Вас, постарайтеся звістити мене хоч карточкою або експресом, щоб я міг передати Вам деякі книжки.

Вашої третьої причини я не смію догадуватись – одно тільки тішить мене дуже, іменно те, що Ви «поклали собі за засаду писати все, не розбираючи», значиться, щиро, від серця. Чим я міг заслужити собі на Вашу щирість і на таке довір’я – сього не знаю, – але будьте певні, що я високо ціню таке Ваше признання і буду старався все відповідати Вам з такою самою щиростею.

Ваші два вірші, прислані з листом, слабенькі – а знаєте чому? Бо говорять о речах абстракційних, котрі не виплили прямо з Вашого серця, з Вашого життя. Покиньте таку патріотичну балаканку, як в другім вірші – «Мрії мої», – се вже у нас переспівано на всі лади, і нічого з того не вийшло. Я не перечу, що в обох Ваших віршах є уступи гарні, через котрі жаль мені відкидати цілі вірші, – але проте я таки відкину їх. Гарні уступи свідчать тільки о Вашій силі, о тім, що, вибравши предмет, близький Вашому серцю і інтересові, Ви потрафите обробити його вповні гарно і сильно. А знаєте, що Ваші польські вірші слабші, ненатуральніші від руських? Ось Вам наука, якою дорогою йти дальше.

Стискаю Вашу руку! А може, і до звидання?

Ваш Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. З, с. 72 – 73.

Подається за автографом – ЛНБ, ф. 29, № 658, с. 9 – 10.

…дістав я Ваш рекомендований лист… – Йдеться про лист К. Попович від 16 квітня 1884 р. (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1618, с. 404 – 422).

Щодо вписання в члени кружка… – Мовиться про вступ до Етнографічно-статистичного гуртка.

Білінська Мариня – сестра О. Білінської.

Es sind Sklaven, die ihrer Fesseln spotten – перифраза з «Натана Мудрого» Г.Е.Лессінга: «Es sind nicht alle frei, die ihrer Ketten spotten» (дія 4, ява 4).

Ваші два вірші… – До листа К. Попович було додано вірші «Не питайте, чом сльозаві…», «їх жалібно настроєні…», «Мрії мої – сонні мари…» та інші (українською і польською мовами).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 413 – 416.