Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

28.04.1884 р. До К. К. Попович

Львів

Ласкава пані!

Нині дістав я Ваш лист і, покінчивши хоч в часті свою денну (не нічну) роботу, берусь відповісти Вам. Я не вважаю Вас щастям розпещеною дитиною, але проте знаю добре, що молоді поети – о поетках сього не знаю – часом бувають потрошечці зарозумілі на свої недоспілі плоди і під критикою розуміють тільки похвалу, всяку нагану вважають особистою образою. З такими «молодими» поетами я вже не раз мав случай спотикатися, вони, впрочім, зовсім не потребують бути молоді літами!

А я таки трохи недобрий на Вас і маю до того добру причину. Ви самі признаєте, що у Вас є вірші «теперішні» і вірші, випливші з Ваших особистих обставин, значиться, прямо з Вашого серця. В поезії ліричній такі вірші звичайно найкраще удаються і найбільшу мають ціну, а Ви, недобрі, не присилаєте мені з них нічого.

Мушу Вам тутки висказати свій погляд на особистість, т. є. говорячи по-науковому, на суб’єктивність у поезії. Коли читаємо поезію, а особливо поезію ліричну, то що нас найбільше в ній інтересує? Чи загальні думки, сентенції, моральні або які-небудь інші виводи? Ні, бо се все ми, докладніше виражене, найдемо в учебниках. Отже, що ж, як не відраження особи поета, як не та частина його серця, його живої крові і його нервів, котру він вложив у свою поезію? По моїй думці, лірична поезія тільки тоді може мати для нас інтерес, коли поза нею рисується в нашім умі і в нашім серці справді інтересна, не щоденна особистість її автора.

Данило Млака писав багато лірики, дещо навіть досить доброго, – але що сама особистість о. Воробкевича в високій мірі буденна і дрантива, то й поезія його абсолютно не гріє і не морозить нікого. А Шашкевич написав лиш кілька кусничків, досить невикінчених щодо форми, – а прецінь вони чарують і завсігди будуть чарувати читателя тим, що виплили з серця чистого, з душі і з темпераменту оригінального і дуже симпатичного. Не говорю уже о такій сердечній і прямо до серця промовляю[чій] ліриці, як Шевченкова.

Впрочім, особистість поета, його моральна фізіономія не конче потребує бути ідеально хороша і гармонійна, – такі щасливці рідко лучаються на світі. І слабості, нам’єтності та блуди поета можуть і повинні відбитися в тім чарівнім дзеркалі поезії; доки у всіх тих загальнолюдських хибах і збоченнях не перестає проявлятись вроджене благородство душі поета, сила його духу, темперамент і взагалі ідеальне змагання, доти поезії його роблять на нас глибоке враження, суть для нас поучаючі і ублагородняючі. Лірика нашого століття, переважно лірика болю, туги і борби, єсть на всякий спосіб піснею хоровитою, але, будучи виразом того болю, на котрий людськість хорує від свого початку, вона тим самим єсть і піснею загальнолюдською, останеться великою і зрозумілою і для пізніх, щасливіших поколінь.

З того вже можете вирозуміти, що я далеко радніше бачив би від Вас поезії, випливші прямо з Вашого серця, з Ваших особистих обставин, з дійсного життя, ніж з Вашої голови, з теорії, з фантазії і прочитаних книжок. Таким я мушу вважати і перший з присланих мені тепер віршів. Чи Ви читали вірш Стебельського «Nędza»? Може, й не читали, але досить того, що Ваш вірш єсть слабенькою копією тамтого, тільки що, розуміється, у Ст[ебельського] техніка віршова далеко краща і сила вираження більша. Але не в тім лежить закид для Вас, тільки ось у чім: Ваш вірш, так само як і Стебельського, єсть неправдивий, риторичний, єсть зліпок фраз, непережитих, непрочувствуваних серцем і нервами. Такої нужди, яку Ви описуєте і яку описав Стебельський, ані Ви не зазнали, ні Стебельський. Питаюся Вас: чи для нас, для публіки, інтересніші загальні, хоч би й як високі фрази, чи, коли вже беретесь висказувати свої чуття, інтересніші іменно ті Ваші чуття, Ваші душевні обставини і факти?

Що Ви маєте добру пам’ять і потрафите своїми словами переказати те, що чули або читали, – се нам не цікаво знати, а Ви нам покажіть, як Ви чувствуете в кождім або хоч би в однім спеціальнім випадку, представте нам, якими очима глядите на своє власне окружения, на того хлопа, що йде поперед Ваші вікна, на тих дітей, що гаморять у школі, на той ліс, що шумить у віддалі, на ту ворону, що кряче на стодолі, – на що хочете. Вірте мені, се буде інтересніше для публіки, бо покаже нам менше слів, а більше життя, більше Вас самих, що єсть головною ціллю ліричної поезії.

Не знаю, чи здужав я зрозуміло витолкувати Вам свій погляд. Певна річ, що ліпше, ніж всяке теоретичне толкування, тут було би студіум сучасних ліричних поетів європейських і пісень народних. Як бачу з Ваших віршів, Ви досить перейнялися способом писання пані Конопницької, так само як і панна Шнайдер. Се правдива отрута, та Конопницька – не задля своїх думок і переконань, але задля свого стилю. Стиль її надутий, риторичний, ненатуральний, а при тім блискучий і звучний вірш – чиста спокуса для кожного початкуючого поета. Яко антидотум проти Конопницької я дав панні Шнайдер Ленау, і Вам його дам.

Треба Вам тямити раз назавсігди, що не штучність, але простота, поєдинчість становлять красу і силу вірша. Не знаю, чи у Вас є Шевченко, – на всякий спосіб читайте і вчитуйтесь у ті дрібні поезійки ліричні, котрі тепер видав Партицький. Так само буду міг служити Вам Гейнем і Гейзем. Поезія в наших часах так само вимагає студіум, як і всяка інша штука, і я надіюсь, що Ви, хоч учителька з одного боку, з другого боку, потрафите бути пильною і тямущою ученицею, без чого за Вашу поетичну будучність не ручу.

І другий Ваш вірш так, як і перший, грішить надутістю стилю і неясністю основної гадки. Властиво кажучи, єсть тут взята одна гадка, одна стрічка з котроїсь поезії панни Шнайдер (о тім, що не власне, але людське горе болить поета) і розвинено в цілий вірш. Проти того я не мав би нічого, коли б тут на виказання тої гадки подані були які нові факти, оригінальні образи, – але того нема. Бійтеся бога, панно Климентіє, менше теорій, менше загальностей, а більше простоти в вираженні і більше реальної правди, більше фактів, більше, як німець каже, eigene Anschaung, т. є. такого, що Ви самі бачили, чули, нюхали, смакували, дотикались, – а то пропадете!

Щодо панни Шнайдер, то скажу Вам, що обставини її, оскільки можу судити, не о много ліпші від Ваших. Виросла в біді, тепер учителька в Бібрці і удержує ще при собі стару матір. Правда, що оскільки можу з Ваших листів виносити о Вашій вдачі, міркую, що панна Шнайдер остільки щасливіша, що не журиться ніякими дрібницями щоденного життя, попросту для того, бо їх не бачить, а живе тільки між хмарками, цвітками і безкровними ідеалами. Оригінальна натура, невлічимо – як мені здається – хвора на ідеалізм! Так само щодо пачок її поезій мушу поправитись остільки, що, крім кількох, досі напечатаних, єсть їх у мене 10, присланих іменно посліднього разу. Хіба се много? Я вже підмовив Партицького, щоб видав її теперішні і будущі вірші невеличкою брошуркою, і він згодився. Розуміється, що так надто швидко се не буде, але бути буде. Ваш вірш про «Правдиву любов», по-моєму, найкращий з написаних Вами досі, буде напечатаний у котрімось з друкуючихся тепер н[оме]рів «Зорі», а їх друкується 2, бо Парт[ицький] їде на місяць до Карлсбада і хоче тим часом з «Зорею» упоратись.

Щодо мого здоров’я, то хоч воно мені щохвилі нагадується доткливим болем у грудях, але що ж, мислити о його репарації тепер ще нема коли, – до 15-го мая треба ще тягти ярмо – відтак доперва буду міг виїхати, та й то не на спочинок, а може, навіть на подвійну роботу. Я знаю добре, що мені не дуже вже довго прийдеться мучитись на світі, – а тут ще стільки роботи, скільки нетиканого, непочинаного поля – тож хотілось би хоч що-то ще зробити. Мої улюблені праці, о котрих я частенько думаю безсонними ночами, а особливо моя повість про «Басараба» і поема «Нове життя», так, мабуть, і остануться або нескінченими, абой незачинаними. Та що діяти, не під такою, відай, звіздою ми родились, щоб нам вільно було думати о сповненні наших замислів. На послідній стороні сього листа шлю Вам відпис із «Пролога» моєї поеми, чи доведеться коли писати епілог – боги знають!

Слідуючого тижня буду все у Львові, тільки сеї неділі (4 мая) виїжджу на день. Але коли би мене могла застати Ваша картка дома, сього зовсім не знаю – я дома рідко буваю, – правильність то мій неприятель, – звичайно сиджу або в кав’ярні при газетах, рано в бібліотеці, або в редакції «Діла», або волочуся по улицях та заглядаю на гарні личка і міркую собі, скільки сліз, болю, сварок, сплетень і злості мусить перейти через таке личко, поки з нього зробиться погана, зів’яла, поморщена, стареча маска. Гарне заняття! – скажете Ви. І небезпечне, скажу я, бо я все-таки трохи й поет, і гарні личка роблять на мене не раз більше враження, ніж би сього мені хотілося.

Але до речі! До речі! Отже ж, приїхавши, не надумуйтесь, тільки шліть картку через експреса на ул. Ліндого, ч[исло] 3, 1 пов[ерх], мешкання п. Нагірного, на дверях його карточка прибита. Ваш листок нехай буде в коверті і заадресований до мене. В хаті або буде хто, або ні. Як буде, нехай експрес віддасть, а як не буде, то нехай кине в скриньочку, що прибита на дверях. Я звичайно що година або дві заходжу додому, – отже ж, так буде і в тім разі. А тепер прощайте! До звидання!

Ваш Іван Франко.

Пролог до поеми «Нове життя»

Ось Вам і весь пролог. Із самої поеми ще не готова навіть перша частина, а частин має бути 12, а кожна частина обнімати буде, певно, по 50 – 100 строф – отже ж, робота величезна!

Здрастуйте!

Ів.


Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 3, с. 74 – 78.

Датується періодом від 28 квітня до 4 травня 1884 р. за змістом, на підставі згадки: «Слідуючого тижня буду все у Львові, тільки сеї неділі (4 мая) виїжджу на день».

Подається за автографом – ЛНБ, ф. 29, № 658, с. 16, 17, 18.

Данило Млака – псевдонім С. Воробкевича.

Гейзе Пауль (1830 – 1914) – німецький письменник. Автор ліричних поезій, романів, драм, новел.

…у котрімось з друкуючихся тепер н[оме]рів «Зорі»… – Вірш К. Попович під назвою «Вічна любов» вміщено у «Зорі», 1884, № ІЗ.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 423 – 428.