2 – 10.05.1884 р. До К. К. Попович
| Львів |
Добрий день Вам, пані!
Гарний нині день для мене! По-перше, що скінчив свою утяжливу роботу в бібліотеці – переписування бесід Федоровича, а по-друге, що, вернувши з бібліотеки, застав дома Ваш щирий лист. Та й то лист, писаний в припливі чуття, що у мене так рідко лучається і чого я по Вас всього менше міг сподіватися.
Ви помиляєтесь в своїх догадках, кажучи, що я мушу судити о Вас, як о меланхолійній, в етерах розкоханій ідеалістці, від котрої тяжко добитися слова. Не бійтеся, я маю очі, я бачив добре, що Ви тільки зі мною були такі несміливі і неговіркі, та й то не з жадного маскування, а попросту для того, що ми перший раз бачилися, – але зате в розмові з своїми братами Ви зараз оживлялися і потрафили щебетати не згірше хоч якої птички. І коли Ви мені тим самим грозите при нашім найближчім звиданні, то вірте, що дуже тішусь наперед тим звиданням, котре однако ж, здається, не так-то швидко буде могло наступити. Ну, та о тім потім.
Так само не можу признати Вам слушності і в тім, що Ви судите о мні. Щоб я закоханий був лиш в ідеальній музі, як Ви кажете, сього би сам я не смів твердити, – противно, лет мій такий низький, що майже ніколи й від землі не відривається. Я не знаю, по чім Ви се судите, а властиво кажучи, догадуюсь, але не уважаю потрібним, ані умісним висказувати свої догадки. Що я шукаю між людьми вражень, і тільки вражень, се правда, та тільки се робимо всі ми і більше нічого робити не можемо. Всі чуття наші, болі, розкоші і пр. суть прецінь і відзиваються тільки враженнями.
А щоб я в цвітках – як Ви образово кажете – шукав тільки барви-краси, а нехтував запахом-душею, против сьому рішуче мушу застерегтися. Коли б воно так було, то хіба ж кореспондував би от хоч би з Вами або з панною Юлією, інтересувався Вашими віршами, з котрих мені прецінь нічого не приросте? Щоб я при звиданні з Вами був в нещирім успособленні, сього собі не пригадую, – противно, мені здається, що я говорив і поводився з Вами зовсім свобідно, – може, навіть де в чім і занадто свобідно. А вже то, що Ви, наговоривши мені таких непідхлібностей, сховали для себе те, що о мні доброго мислите (єсли тільки що-небудь такого єсть), свідчить о тім, що Ви – таки не ідеалістка. Впрочім, тут зовсім Ваша воля, і я не смію домагатися, щоб Ви говорили те, що Вам Ваш розум не дозволяє сказати.
А тепер будьте ласкаві послухати, що я Вам скажу, – а скажу більше-менше все, не криючи нічого, яке враження Ви зробили на мене. Я вже згадував Вам, що я представляв Вас собі фізично більше розвиненою, сильнішою – ну, та тут представлення – байка, а факт – фактом. Тепер я не дивуюсь, для чого в деяких Ваших віршах нема міри фантазії, – се конечний виплив слабого організму і надто розвиненої нервової дразливості. Коли б я так міг Вам радити, я би радив поперед всього якомога скріпляти своє тіло гімнастикою, зимними купелями, рухом і доброю їдою, тоді б і мислі Ваші і погляди стали би реальніші і більше гармонійні.
О рисах лиця, очах, і т. п. не буду говорити, щоб Ви не подумали, що я на всі ті акцесорія кладу надто велику вагу, – а хоч би для того, що говорити о тім далі вважаю попросту нечемністю. Впрочім, мізерна та дама, у котрої нічого не може подобатись, крім лиця, носа, очей, кіс і т. п. декорації, – у Вас, крім всього того, є дещо іншого, і то багато дечого, що може подобатись. Ви належите до тих – рідких між русинками – женщин, при котрих чоловікові робиться якось swojsko, тепло котрих раз пізнавши, чоловік хотів би завсігди мати приятельками і подругами.
Впрочім, може бути, що то лиш мені так здавалося, мені, глядячому на Вас з певним наперед повзятим виображенням, отже, не зовсім об’єктивно, – може бути, що чар той з часом розвіється, – але позаяк я бажаю від життя і від людей – як Ви кажете – вражень і тільки вражень, то для чого ж маю сам розбивати ту ілюзію, з котрою мені добре, хоч знаю, що вона ілюзія? Адже ж ілюзія, панно Климентіє, то наше обопільне ремесло, бо на ній полягає поезія, а почасти й наука. Не будем, отже, й між собою розбивати тої мли ілюзії, поки само життя її не розіб’є, – чи як Ви гадаєте?
Але досить о тім делікатнім предметі, вернімось до дійсності. Отже ж, приємною дійсністю, о котрій мені тепер приходиться писати, єсть Ваш вірш, котрим Ви по вродженій собі злосливості захотіли мене зіритувати, а на ділі мене дуже втішили, бо вірш дуже гарний. Особливо закінчення мені дуже подобалось. От Ви, замість патріотствувати, напродукуйте в такім роді з копу штучок, а вийде збірничок, з котрим таки мож буде сміло показатися в люди.
А тепер про будущину. Я сам ще не знаю, коли їду зі Львова, здається, що десь з початком другого тижня. Надіюсь, що на неділю ще буде Ваша відповідь на отсей лист, отже ж, що я перед виїздом ще раз напишу Вам. Досі я й сам ще не знаю, куди поїду, – здається, що поїду через Станіслав (де забавлю зо 2 – 3 дні), Болехів (де, може, також пару день побуду) до Дрогобича. На всякий спосіб довго там забавляти не буду. Якби Ви сповістили мене, коли найближчим разом будете у Львові, то, може, й я стягнувсь би на той час, так що ми могли б знов побачитися. Тільки надто швидко се не може бути не для того, як коли б я не бажав швидко побачитись з Вами, але для того, що, їдучи до Львова, я буду мусив уже мати скінчену роботу про Федоровича, а се так швидко не буде могло статися. Зі Львова в той спосіб поїхав би я просто до Вікна до п. Федоровича, де також прийдеться забавити з місяць. Ось в загальних зарисах мої плани, – як бачите, зовсім не такі ідеальні, як Ви мене посуджуєте.
Поздоровляю Вас і стискаю Вашу дрібнесеньку ручицю.
Ваш Іван Франко.
Примітки
Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 3, с. 78 – 80.
Датується за змістом періодом 14 – 16 травня 1884 р.
Подається за автографом – ЛНБ, ф. 29, № 658, с. 12, 13.
…Ваш щирий лист. – Йдеться про лист К. К. Попович від 30 квітня 1884 р. (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1618, с. 461 – 464).
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 428 – 431.