23.05.1884 р. До К. К. Попович

Ласкава пані!

«Ох, жити, любити ся хоче!» – ті Ваші слова повторяв би я ненастанно тутечки на селі, коли б не був такий недужий. А так, як у мене тепер зі здоров’ям кепсько, – бачите, крім грудей, зачала боліти й голова, так що боюсь, щоб се не були початки тифусу, бо явища дуже подібні до тих, які товаришили мому тифусові перед двома роками, – отже ж, кажу, так як у мене зі здоров’ям крухо, то, звісна річ, до життя охота невелика.

Правда, я хотів би ще прожити крихту часу, щоб поробити хоч ті роботи, як[і] позачинані та позадумувані, і щоби – чоловік все чоловіком, – щоби й полюбитися ще крихітку. Та, мабуть, се посліднє мені не судилось. Гляджу на світ – люди любляться, дружаться і якось живуть і дітей годують, – і у мене серце болить, чому мені не судилось зазнати такого ж родинного життя. Та ба, трудно. В тім згляді я подібний до того моряка, що пливе до якогось незнаного острова, – бурі, хвилі і скали часть по часті поломили му мачти, подерли вітрила, зламали кермо, в кінці розбили судно на кусні, – сам він ще по дошці пливе до недалекого вже острова, пливе, бореться, поки хвиля в кінці не викине на пожаданий берег його холодного трупа. Отака, дорога пані, і моя доля!

Я бажав би ще раз полюбити, хоч згори скажу, що сил до такої історії у мене вже дуже небагато і вимагання мої під многими зглядами досить високі, – але все-таки мені здається, що та людина, котру я полюблю, або мало, або й нічого не зазнає зо мною щастя, а я скористаю хіба те тільки, що її люба ручка затулить мені очі на вічний супокій. А при таких обставинах чи варто ж любитись, серцю жалю завдавати?

Та цур їм, таким мислям! Я надіюсь перед тим ще таки зазнати дещо веселішого, от хоч би й те, що надіюсь в неділю Вашого листа, а через пару неділь і второго таки звидання з Вами. Правду кажучи, я й сам не знаю, що се таке, що при всім веселім і добрім мимоволі мислю о Вас, – певно, для того, що я ще не зробив Вам ніякої прикрості. Чи довго се так потриває?

Але доки триває, я доношу Вам ще ось що: пишучи листа до мене, старайтеся подавати його на пошту десь так в четвер, щоб на суботу, а евентуально на неділю рано був в Дрогобичі. Я в неділю більше-менше завсігди буду в Дрогобичі, то й відберу собі. Як прийде іншим часом, то відбере наш поштовий посланець, а се довга історія, поки від нашої власті громадської дістати, – не для того як коли б та власть хотіла вдаватися в яку цензуру, але для того, що далеко ходити. Прошу ж Вас, старайтеся так, щоб бодай щонеділі мав я від Вас листок, – Ви не знаєте, яку мені приємність робить Ваше писання, а ще тим паче на селі, де я сиджу сам-самісінький, мов в пустині.

Вчора, хотячи прогнати свій біль голови, я пішов на рибу, щоб ужити коммоції. Зловив 15 щупаченят, і голова на час ніби перестала була боліти, – нині болить знов, хоч, здається, не так дуже. Сідаю до роботи – треба ладити дещо для «Діла», та й до Федоровича братися.

До Вас пишу перший мій лист із села і надіюсь, що Ви не дасте мені й на свій лист довго чекати, Пишіть, як Вам поводиться, що поробляєте, як Ваш брат матуру зробив, а особливо присилайте й вірші, щоб, бачите, кореспонденція наша не виходила чисто приватною.

А за сим словом бувайте здорові! Стискаю Вашу ручку.

Ваш Іван Франко.

Нагуєвичі, д. 23/V 1884

Нині, в суботу мені трохи ліпше. Написав статтю про пожари в Галичині і йду до Дрогобича. Ще раз поздоровляю Вас.

Ів.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 3, с. 81 – 82.

Подається за автографом – ЛНБ, ф. 29, № 658, с. 20, 21.

…надіюсь в неділю Вашого листа… – Цей лист писано в п’ятницю.

Написав статтю про пожари в Галичині… – Йдеться про статтю І. Франка «Пожари будинків в Галичині», яка була опублікована в газеті «Діло», 1884, 30 травня.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 447 – 449.