14.05.1884 р. До М. П. Драгоманова

Ласкавий добродію!

Павлик передав мені свій лист для переслання Вам – так от я при сій оказії приписую також дещо від себе. Поперед всього дякую Вам за присилку книг. Статтю Єфименкової про трудове начало прочитав, і дуже вона гарна. Я міркую, що у нас можна б було підобрати дуже багато фактів на скріплення кождого речення тої статті. Мені здається, що її не вадило б перекласти, а властиво переробити в такий спосіб, щоб приміри великоруські відсунути на дальший план (не викидаючи зовсім, а трактуючи тільки par exemple так, як і прочі слов’янські), а зате построїти всі виводи на фактах чисто українських, а главноє, підобрати чимбільше галицьких.

Дуже жаль, що тепер в нашім кружку майже нема людей, – пороз’їздились по лекціях або до екзаменів вчаться, так що зовсім нема кого заставити до рефератів. Я отсе тими днями получив через Варшаву Мена (2 томи: «Давне право» і «Историю давних учреждений») з ред[акції] «Prawdy» на рахунок гонорару моїх дописей і новел, що там печатаються. Так само з іншого боку я одержав повну історію фінансів австрійських, в котрій чимало є з архівного матеріалу цікавих дат до економічного розвою Галичини за послідніх 100 літ. Над усім тим варто потрудитися, та що ж, коли людей мало? Я надіюся, що по вакації під осінь збереться знов більше народу і оживиться кружок.

До нашого звичаєвого права подав я два малесенькі причинки в «Світі»: «Лісові шкоди і кари в Нагуєвичах» і «Громадський суд в селі Добрівлянах». Про суди громадські у нас дуже мало мож буде зібрати матеріалу, так як в тім згляді громади наші мають дуже малесеньку автономію, та й тут кожний поступок згори приписаний. Цікавіші речі я надіюсь з часом зібрати по наслідственному праву (у мене вже тепер набереться невеличка колекція мужицьких тестаментів і шлюбних інтерциз – треба тільки де в чім доповнити і обробити). Впрочім, мені здається, що звичаєве право у нас чим дальш все більше відтискається від життя, так що і тепер уже головні його контури відтворити можна хіба по бесідам, приказкам та лиш деяким нечисленним правовим звичаям. Задля того я думаю, що студіум того права, хоч, безперечно, важне для науки, для практичних потреб наших в теперішній хвилі менше нагоджуються, а матиме переважно лиш теоретичне значення.

Інша річ студіум економічного боку громадського і приватного життя – те студіум справді мусить нам дати могуче оруддя до дальшої боротьби. А що звичаєве право запевно і досі має великий вплив на ті економічні форми, в які раз у раз укладається і переукладається життя народне, то з сього боку і право звичаєве мусить також мати для нас свою вартість. Та що ж, наші теперішні роботи по обох тих предметах при наших слабих силах і скупих средствах мусять бути дуже часткові, в значній часті оперті на матеріалах вже печатаних, рукописних або на дрібних, приватних збірниках: в Росії матеріалів, і то багатих, до таких праць достарчають земства та вчені товариства, – коли-то у нас об чімось подібнім подумають?

Позвольте тепер, що я скажу Вам своє слово на ті питання, котрі Ви завдали Павликові, іменно щодо Нагірного і Белея. З Нагірним я живу оце звиш півроку, чоловік наскрізь чесний і діловий – хвильки не продармує. Та тільки що поза своєю архітектурою читав він мало, в ніякі теоретичні дискусії ніколи не вдається. Крім того, він тепер жениться, отже, багато часу тратить коло дівчини, а коли ожениться і стане чоловіком маєтним та директором фабрики, ну, так тоді побачимо, що буде.

На Белея Павлик, по-моєму, глядить трохи оптимістично. Без потреби він перетяжує себе в «Ділі» роботою чисто сміттярською: писанням новинок, поправлюванням правопису та редагуванням дописів, а зате не читає майже нічого, не робить ніяких студій і не поступає. З сього, конечно, виходить і те, що він боїться всякого смілішого, живішого слова, всього, що тільки здалека похоже на демонстрацію і рішучість. Його спеціальність – лавірувати «поміж дощ», а смілий він тільки против єзуїтів та «змартвихвстанців», т. є. там, де й зайцю положено бути смілим. Він і справді міг би тепер – більше, ніж я або Павлик, – імпонувати прочим народовцям і диктувати їм не одно, міг би відтепер уже грати навіть політичну роль, коли б не його боязливість та нерішучість. «Не моє діло, – сказав раз сам собі, – так я і пхатись на нього не буду».

Правда і те, що та анемія виходить почасти і з того, що не бачить він поза своїми плечима достаточно опори, достаточно сильного і сконсолідованого кружка людей справді поступових. Ну, та се, скажете Ви, – наша ж вина. Може бути, скажу я, – а може, й не зовсім.

А щодо бажань Павликових, щоб українці якнайшвидше постарались як-небудь розтаборитись в Галичині, то й я можу тільки виразити своє «дай господи!» Досі одні тільки Кониський та Русов скільки-небудь серйозно відносяться до галичан, шлючи сюди той свої праці, а сей книги та інколи дописи. Кониський, крім повісті «Порвані струни» в «Зорі», прислав обширний роман «», котрий, чей, буде сього ще року напечатаний, дальше драму «Ольга Носачівна» (для бібл[іотеки] «Зорі») і комедію «По вусам текло» для театру. Ладить також третю часть «Жука», котрої перші аркуші вже заслав. Біда тільки, що у нас, проживаючих по 30 – 50 з[лотих] р[инських] в місяць на всі приємності життя, нема грошей на печатания тих праць, а Кониський, звісно, шле « не срібло, не злото – пісню голосну!». Що ж, коли-бо в наших часах пісня, щоб стати голосною, потребує іменно срібла!

Я кілька разів ладився їхати в Україну, вже й паспорт вистарав, та що, коли те прокляте срібло не пускає. Так, мабуть, треба і пуститися на власну ініціативу українців. Оскільки, впрочім, чув я від одного нашого чоловіка, живучого в Києві, всі вони там з малими виїмками відносяться до нас, галичан, «очень презрітєльно», як до якоїсь непотрібної причіпки, котра для українського діла – п’яте колесо у возі і на котру і уваги звертати не стоїть. Конечно, при таких відносинах о тісних зв’язках і спільній по одному плану роботі ніщо і балакати, а поки сього не буде, поти і ми в Галичині не зможемо кріпко станути на ноги і будемо спотикатись та гнутись і морально, і бідствувати матеріально – поки у нас не буде і не може бути скільки-небудь сильного кружка людей, віддаючихся науці та літературі, вчених спеціалістів, ані навіть солідних ширшого стилю публіцистів. Ось, по моїй думці, головний корінь того лиха, котре оце вже кілька літ так болющими тонами проривається і в моїй з Вами кореспонденції, і в цілій діяльності галицької молодежі.

Конечно, Ви і тут вкажете на вину галичан самих, котрі частенько показувались людьми безпринципними і безхарактерними. Я признаю се, та тільки все ж таки галичани що могли – робили і для самої закордонної України зробили таки немало. Адже ж головна маса українських писань в Галичині побачила світ, і будь-що-будь, все-таки в значній часті печаталась і на кошт, і працею галичан. А Україна що зробила для Галичини і абсолютно, і в пропорції до більшої вченості і більшої засібності тамошніх людей? Окрім Вашого видання Федьковича та невеличкого зглядно датку на друкарню – майже нічогісінько. А прецінь же не один з тих людей, що там признаються українофілами, пропускає на рік десятки тисяч рублів, та й на які речі!

Та досить, забагато я розписався. Буде, що буде, доживем, то й побачимо.

Здоровлю Вас сердечно.

Ваш Іван Франко.

Примітки

Вперше опубліковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928 р., с. 79 – 81.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1332.

Павлик передав мені свій лист… – Мається на увазі лист М. І. Павлика від 12 травня 1884 р. [Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 4, с. 265 – 269]

Статтю Єфименкової про трудове начало прочитав… – Йдеться про статтю «Трудовое начало в русском народном праве».

Мен Генрі (1822 – 1888) – англійський юрист, основоположник порівняльного методу дослідження суспільних форм і установ.

«Змартвихвстанці» («воскресенці») – члени польської католицької організації типу чернечого ордену, заснованої 1842 р. націоналістично настроєною частиною учасників визвольного польського повстання 1830 – 1831 р., які емігрували у Францію.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 441 – 444.