21.10.1884 р. До М. П. Драгоманова

Ласкавий добродію!

Дуже врадував мене Ваш лист, котрого я надіявсь-надіявсь та й перестав надіятись. Я тепер сиджу в Вікні та виписую кореспонденції Івана Федоровича, хоч і сам не знаю, чи буде з тої кози м’ясо. Лист Ваш не тільки нічим не вразив мене, але, противно, дуже багато прояснив мені такого, чого я досі не знав докладно, і я сердечно дякую Вам за Ваше щире слово і за Ваш труд, котрого Ви не жалієте, щоб направляти, а то часом і наштуркувати мене на добру дорогу, хоч, жаль сказати, досі не багато доброго з мене мож було виштуркати. Та коли Ви не тратите надії, то мені й тим паче не годиться її тратити.

Я не знаю, по чім Ви судите, що справа кружка пропала чи що. На кружок я зовсім не трачу надії, а не дає він знаку життя досі для того, бо тепер ферії. Коли люди поз’їздяться, то, чей же, приймуться за роботу. А щодо моїх обіцянок, тикаючих «Діла», так тут справді мушу признатись, що знівечила їх Force majeure – не сам Б[еле]й, а управляюча «Ділом» громада не допустила печатати листа Тургенева. А що тикається Вашого реферату, так про нього я дальше згадаю.

Книги я, скоро приїду, передам до реферування з Вашими листовними показками і надіюсь, що хоч що-небудь буде зроблено, хоч, розуміється, та недостача критичної, наукової методи, на котру Ви жалуєтесь у галичан, не дасться так швидко усунути, так що з праць про Україну і Росію, зроблених у Галичині, я, так само, як і Ви, не надіюсь ніякого добра. Ad vocem тих праць замічу, що Ви помиляєтесь, приписуючи мені статтю в «Ділі» «Нові дороги».

З Ваших дотеперішніх вказівок я хоч те виніс, щоб не писати нічого про Росію і російську Україну, про котру у нас так мало є під рукою матеріалу. Нащо ходити далеко, візьму хоч другий том Чубинського (казки), котрого незнання Ви справедливо мені закидаєте. У мене його свого нема, записав був ще через Ільницького й гроші послав – пропали. В бібл[іотеці] Оссолінських нема, а в університетську як спроваджено, так узяв Огоновський, держав рік, узяв Каліна, держав рік, а тепер хто взяв, то і чорт не знає. От і дошукуйсь матеріалу.

На Ваше оповідання про історію зносин українців з галичанами в послідніх 20-ти роках я, звісно, нічого відповісти не можу, бо багато з фактів, Вами розказаних, і досі не знав або чував тільки в конфузних і неясних оповіданнях Подолинського та Партицького. Правда, у мене є в руках кореспонденція Куліша з Барвінським, ведена при виданні псалтиря, і шматочки з кореспонденції К[уліша] з «Січею» (Буч[инським], Подол[инським]), але ясного образу тодішніх зносин з тих листів мати не можна.

Тільки кілька слів до спростування факту з Черепахіним, так, як тут діло прямо мене тикається. Я не знаю, відки Ви взяли се, що «львівська молодіж передала Черепахіна в руки поліції, не взявши в його книг, зовсім безопасних в Австрії, і не сказавши одверто, що не візьмуть». Цитую Ваші слова, бо боюсь знов не зрозуміти Вас. Я не знаю, як довго Черепахін був у Львові з книгами, – знаю тільки те, що одного дня сказано мені, що є у Львові такий-то чоловік і рад би бачитись з П[авли]ком. Я зараз же того самого дня вечором пішов до того чоловіка (Ч[ерепахі]на), а коли він сказав мені, що має книги для П[авли]ка, а зглядно для нашої бібліотеки, то я тут же сказав, що хоч П[авли]ка нема під рукою (днем перед тим він був арештований, о чім я тоді ще не знав, але, бувши у нього в хаті і не заставши його, гадав, що де виїхав), то я книги заберу.

І зараз же того вечора я з двома ще товаришами майже всі книги (окрім двох невеличких купок і окрім тих книг, котрі Ч[ерепахін] виразно лишив для себе яко свої власні) забрав, а за другими мав прийти на другий день рано. На другий день рано приходжу і застаю двері замкнені, а служба говорить мені, що пан з н[оме]ра 11 арештований. Коли се значить передання Ч[ерепахі]на в руки поліції з боку львівської молодежі, respective мене самого, – то я охотно позволю кинути на себе каменем. А здивувавсь я Вашим повищим словом задля того, бо тоді ж таки, оскільки тямлю, аж у двох листах (се були мої перші листи до Вас) я розказував Вам цілу ту історію і послав спис книжок, взятих у Ч[ерепахі]на, з котрих дещо я передав опісля на Україну, а дещо і досі є в нашій бібліотеці. Паралельного случаю з Котурницьким я не хочу нагадувати.

Головне діло, про котре я бажав би побесідувати і зговоритись з Вами, се літературно-наукова газета. Оскільки бачу з одержаного листа П[авли]ка, він мусив уже писати Вам, що Парт[ицький] рішивсь передати мені з Новим роком «Зорю». Признатись, я зразу не дуже радо слухав бесіди о тім Пар[тицько]го, з свого боку, ніколи йому того не натякав, і він, заким предложити се мені, трактував з Подолинським та Скобельським. Я бажав бути ще хоч рік вільним – оскільки се у мене при недостачі средств до життя можливо, – щоб сяк-так покінчити мої університетські студії і зробити докторський екзамен. Але діло вийшло таке, що Парт[ицький] недужий і сам рішуче не хоче дальше провадити «Зорі», тамті панове тож не хочуть, і добре, що не хочуть, а «Зоря», сяк чи так досі редагована, має звиш 500 предплатників, значиться, може сама о своїх силах стояти.

Конечно, видавати її так, як досі, не стоїть труду, – отже, я, переймаючи редакцію, гадаю побільшити її об’єм з 3 на 6 аркушів у місяць, т. є. видавати півмісячно по 3 аркушів замість дотеперішнього одного або півтора. Будь що будь, на 72 аркушах у році все ж таки можна дещо путнього напечатати, а добираючи все до певної прогресивної і ясної програми, можна провести не одну струю свіжого воздуху в нашу галицьку атмосферу. Можна!

Та ба, інше питання, чи видужаємо ми се зробити? Поперед всього йшло б о установлення іменно тої програми, котра мала б просвічувати газеті, о сформулювання тих принципів, на котрих стоячи, газета могла б, з одного боку, вдоволяти вимагання поступових людей з-між українців і галичан, провадити в тім напрямі галицьку молодіж, а, з другого боку, не відривалась би від грунту і національно-українського, і навіть спеціально галицького, так як в галицькій читаючій публіці – Ви се зовсім справедливо піднесли – мусить лежати головна її сила.

Розважаючи «оба полы сего» діла, я почуваю дуже велику тривогу, мені все нагадується той циган, що йшов «помежи дощ», і я не знаю, чи буде можна бодай на який час обійтись тут без певних компромісів. Та заким перейду до сеї дразливої теми – ще пару слів о програмі. Я думаю, що нова «Зоря», оскільки вона має і може бути новою, повинна стати на дорогу, посередню між тою, якою йшла давня «Правда», а тою, якою почав іти «Громадський друг», т. є. (що возьму попереду бік негативний) не бути ані виключно націоналістичною і в ім’я націоналізму не проклинати та не опльовувати ніяких інших «ізмів», але, з другого боку, не бути (поминувши конфіскати) по-доктринерськи соціалістичною, теоретично ліберальною чи як там.

То значить, з позитивного боку показуючи наше власне, народне й інтелігентне життя, вірно, з його хибами і добрими боками, з його корінням у минувшості, вказувати рівночасно, спираючись на примірах других, більш розвитих народів, дороги для дальшого, успішнішого розвою того життя, вказувати, особливо інтелігенції, правдиві цілі в служению народові і способи, як йому треба служити. Я думаю, що тут самі собою нав’язуються й ті формули, котрі знаменують головні течії європейської мислі й боротьби: реалізм у штуці, позитивізм у науці, громадівство (соціалізм) в житті економічнім і федералізм та автономія в політиці.

А позаяк «Зоря», як часопись літературно-наукова, головно два перші поля повинна буде обняти, то й здається мені, що на однім і на другім полі редакція не буде потребувала класти писателям які-небудь границі, окрім хіба тих, які кладе австр[ійська] цензура. Правда, питання суспільні й політичні також не можуть бути виключені з «Зорі», коли вона має бути газетою вповні живою, але тут уже дуже трудно ясно сформулювати границі, до яких може йти дискусія на листках «Зорі». Звісна річ, я бажав би, щоб і тут границь не було ніяких, так що ж діяти, коли границі такі ставитиме: 1) цензура, 2) тісний об’єм газети і 3) обставина, о котрій я зараз скажу, скоро почну говорити о компромісах. З того всього виходить, що я властиво не знаю, як сформулювати програму газети, щоб вона і не зразила згори більшої часті читателів, і, з другого боку, не оберталась на пустих словах, але була справді виразом переконань безповоротних.

У додатку до сього листа я перешлю Вам дословний відпис того поклику, який прислав мені Кониський, щоб напечатати його для розіслання по Україні, і просив би Вас, щоб Ви були ласкаві від себе зробити начерк того, що повинно бути виражене в програмі газети, т. є. що Ви вважали б необхідним і на добі сказати нашій публіці. Я не ручу Вам за те, чи все те, що Ви напишете, і так, як Ви напишете, буде напечатане на чільнім місці нової «Зорі», – але ручу за те, що кожне Ваше слово совісно візьму під розвагу, і то не спускаючись на свій власний розум, а коли б печатав, то ніякої зміни не зроблю без попереднього порозуміння з Вами. Ваш начерк дасть мені, крім того, й мірку того, чого Ви домагаєтесь від мене яко редактора, – а будьте певні, що Вашим судом я дорожу, як нічиїм другим.

Се наводить мене на другу важну точку. Сформулювання програми, хоч би й яке трудне, – все ж таки праця більш теоретична, хвильова. Далеко трудніша праця – переведення її в життя, в данім разі само редагування газети. Я досі редактором не був, але, спасибі богу, редакторських клопотів і трудностей зазнав чимало. Отже ж, питання заходить: чи здужаю я провадити газету так, щоб вона була хоч що-небудь до людей подібна? Самі Ви кажете, що у мене замало критичного суду, замало скептицизму, – і я вповні і без найменшої нещирості признаю правду Ваших слів.

Я у всім склонний далеко більше до оптимізму, до вишукування добрих сторін, ніж злих. Не одно може мені видатись добрим, що на ділі зовсім таким не є, – і отсеї-то хиби я при редагуванні часописі найбільш боюсь. До комітету, котрий би повинен вести «Зорю», я запросив, конечно, Павлика і Коцовського. Остап обіцяв нам також свою поміч, а коли б нам удалось з «Зорею» стати фінансово на ноги так, щоб можна було дати Остапові хоч яке-таке удержання у Львові, то я думаю, що в многих дуже дразливих справах можна було б спуститися на його суд і такт.

Як бачите, однако ж, все те сили досить проблематичні, і великих вимагань до них ставити годі. Як вони на ділі покажуться – не знати, боюсь, однако ж, що при тій скупій науці і критиці, якою ми всі накупі обладаємо, зараз же від самого початку дамо Вам не одну притичину до фактичних і інших поправок. Правда, хиби ті будуть могли значно зменшитися і зредукуватися до minimum, коли о всякій речі писати буде тільки той, хто ту річ добре знає, коли «пирогів не буде ліпить сапожник, а сапогів тачать пирожник», як се досі бувало у всіх наших газетах, а найпаче в «Світі».

Іде тут, звісно, о позискання співробітників не тільки з Галичини, але і з України і з Женеви, а щоб ті співробітники, стоячи при газеті, не брали кожний н-р до рук з розчаруванням, сподіваючись найти в нім зовсім не те, що в нім є, і сподіваючись не раз найти в нім і те, чого в нім, при даних обставинах, бути не може, треба попереду обговорити всякі obstacula, треба покласти з самого почину clara pacta , і в принципіальнім, і в практичнім згляді. Конечно, діло галичан, а зглядно моє, яко петента – дати початок, і я роблю се по моїй змозі.

Приступаю затим до тих нещасних «компромісів», котрі таким каменем лягли між Галичиною і Женевою, а котрих, здається, нам і тепер годі буде минути. Отже, поперед всього правопись. Я не знаю, що Ви скажете на те, коли я скажу згори, що правопись нової «Зорі» мусить бути етимологічна. Се я кажу не від себе самого, а по порозумінні з многими галичанами і з українцями такими, як Левицький-Нечуй і Кониський. Головно задля правописі упав «Світ», як упала в Галичині «Правда». Може бути, що Ви те речення назвете недоріким і дурним і по-своєму будете праві, – а все-таки по-своєму й я не зовсім неправ. Що ви зробите, коли публіка у нас така дика під тим зглядом? Скажете, може, що з боку поступовців і радикалів не ладно, не морально навіть зачинати своє видання такою уступкою, таким потакуванням дикості публіки, котру хочемо, сяк чи так, просвічати. А я скажу: що ж діяти, коли в іншій формі Ви не підійдете до неї? Альтернатива тут представляється така: або зачати видавати фонетикою і згори засудитися на 100 пренумерантів, т. є. засудити ціле діло на невдачу, або зробити формальну уступку щодо правописі, і старатись освічувати людей у ділах, далеко важніших від правописі. Се, конечно, також опортунізм, але опортунізм, по моїй думці, зовсім природний і конечний – посвятити меншу користь для більшої.

Друга річ – підписування статей. Я вповні годжуся з думкою, голошеною Вами з таким натиском, що кожний повинен сам відповідати за своє слово, а щоб міг відповідати, повинен підписуватись. Я був і є за тим, щоб нова «Зоря» тим бодай показала себе новою, щоб рішуче, зараз від першого номера, виступила з підписами таких імен, як Ваше, Павлика, Терлецького. Та от нині, рівночасно з Вашим, одержав я лист і від Кониського з Києва, в котрім дословно ось що пише:

«Треба велику увагу звертати на те, щоб «Зоря» якмога більш ішла в Росію. Ви знаєте, що в сім случаї головна річ – наша цензура, значить, не треба гостро ставить ніяких питань і не друкувати нічого такого, ради чого цензура заборонила б «Зорю». Ви розумієте, яка б то була велика моральна шкода для України, коли б «Зорю» заборонила цензура. При теперішнім тяжкому стані доволі, щоб стояло під «Отче наш» ім’я Драгоманова, а певне, що «Зорі» не пустять. Сам я щиро поважаю сього чоловіка і ціню його праці, але треба звернути увагу на практичне життя й рахуватись з подлими обставинами нашого побиту. Тим-то я радив би, щоб під статтями Остапа, П[авли]ка і Др[агомано]ва стояли псевдоніми і щоб у повісті П[авли]ка перемінити титул».

Отак навчає нас Кониський, а щоб порозуміти вагу його навчання, я запримічу, що «Зоря» тепер справді йде в Росію, хоч про формальний дозвіл цензури Парт[ицький] сам нічого не знає, – іде, значиться, поки схочуть пускати, та й то як пішле два або три н-ри вкупі, то звернуть, також до деяких міст доходить, з інших звертають, одним словом конфузія. А йде її в Росію досі примірників около 80, Кон[иський] же обіцяє, що при трохи живішім редагуванні піде зо 200, і в тій цілі прислав для надрукування свій прожект оповістки до укр[аїнської] громади.

Як бачите, тут дороги трохи розходяться, хоч мені здається, що слова Кон[иськ]ого далеко не категоричні, не такі, на котрі б він настоював. Так само здається мені, що радше нам зрезигнувати зовсім на українських передплатників, навіть на дотеперішніх 80, ніж добровільно, крім австрійської, натягати собі на карк ще й російську цензуру. Що пустять, то добре, а не схочуть, то нехай собі. Хто схоче пренумерувати, той до 6 руб. доплатить ще одного і одержуватиме «Зорю» в конверті. Але все-таки гадаю, що і о тім ділі треба буде мені порозумітись бодай з Павликом і Терлецьким. Щодо Остапа спеціально, то я з ним говорив уже остільки, що стало на тім, щоб підписувати його повним іменем. П[авли]к стоїть на тім, щоб поки що його (П[авли]ка) підписувати псевдонімом, хоч я нічого не маю проти його повної назви. Так само я рішуче за тим, щоб підписувати Ваше повне ім’я під Вашими статтями. Я постараюсь зробити першу пробу ще сього року. Партицький-бо передає мені «Зорю» ще сього року, так що посліди і 4 або 3 номери я вже буду підписувати яко редактор. Отже ж, у тих н-рах я хотів би напечатати, коли на те позволите, Ваш реферат, присланий для кружка, конечно, з повним Вашим підписом. Побачимо, який піде голос між публікою, а тоді вже й міркуватимем, що робити дальше.

Замічу ще, що до перших н-рів я маю ось які більші праці: П[авли]ка «Вихора», Терлецького «Історія галицько-руської суспільності від 1772 до 1872», обширна історична робота Шульгіна «Україна і її теперішні поводатарі»; Кониський обіцяє Мордовцева повість «Старці», а від себе «Про громадське орудування землею в Полтавщині» і «Про Полтавське земство в 1884 році», а від одної київської курсистки статтю «Права жіноцтва в Європі». Так само дістав я вчора статейку від В. Федоровича, в котрій він критикує коротко ліберальний буржуазний устрій і доходить до соціалізму, – думаю, що її напечатання може зробити враження на нашу публіку. З Галичини я маю ще дві готові повістки пані Кобринської, з котрих одну напечатаю ще сього року, а другу задержу на слідуючий рік.

Як бачите, матеріалу є досить, а коли б і Ви могли ще дещо до того часу виготовити, то можна би нову «Зорю» бодай на перших порах зробити справді новою, живою і сучасною. Я бажав би, щоб у ній велась хроніка життя суспільного й літературного всієї України, де нотувались би всі важніші случаї із життя народу і інтелігенції, хоч би тільки в сирім виді. Добре би було, якби можна чим-небудь зазначити й ширший, слов’янський краєзір, – я від себе можу се зробити тільки перекладами деяких слов’янських белетристичних творів, – о слов’янській хроніці, хоч би тільки літературній, і подумати трудно. Впрочім, побачимо.

Вашу просьбу о виписку з Войціцького пересилаю П[авли]кові, так як я ще забавлю тут зо два тижні. Я бажав би при «Зорі» заніматись поки що тільки белетристикою, т. є. покінчити і напечатати ті белетристичні твори, котрі у мене є позачинані та позадумувані, а тим часом звільна збирати книги по фольклору, а особливо по критиці біблійній. Швидко до праць на тім полі я не возьмусь, бо певно, що швидко ані часу, ані книг не буде.

А ось Вам копія з Кониського «Запросин до предплати на «Зорю»:

«Вступаючи в шостий рік видання «Зорі», дозволеної виписувати в Росії, редакція, не перемінюючи строків видання часописі, видаватиме її 3 аркуші число, всього на рік 24 чисел, або 72 арк[уші]. Задачею своєю «Зоря» ставить обняти якомога ширше життя руського народу в Галичині і, оскільки то можливо, й на Україні і пильнувати над розвоєм і культурою (?) свого краю. Національні і релігійні відносини нашого народу перш усього примушують нас прямувати тим шляхом, на котрому найбільш потребує наш народ оборони од впливу на його чужих елементів, не корисних, а шкідливих для його.

Тим-то ми і ставимо прапором своєї задачі Русь для русинів, і будемо пильнувати, щоб русин, розвиваючись духовно і підносячи свій матеріальний побит, залишався навіки добрим русином, вірним і незрадливим сином своєї рідної матері Русі-України. Як досі, так і далі ми будемо вести руський народ, розуміючи тут і нашу інтелігенцію, до набирання тієї моральної, умственної і матеріальної сили, при котрій він спромогатиме боротися, стояти і одстояти свою віру і національність. Сміло підемо на бій проти всяких експлуататорів нашого народу, зазброюючись до сього і зазброюючи других зброєю освіти і розповсюджуванням ідей, пануючих у науці інших європейських народів. Світ, наука і добробут на національному грунті – от наша мета».

Не кінчу, хоч уже немного до кінця. Як бачите, програма оскільки загальна, остільки й неясна, і для Галичини я її не пущу. Здається, що годі буде пустити й для України, хоч для неї вона зроблена, прикроєна до цензурних обставин.

На тім і кінчу, пересилаючи Вам щире поздоровлення, а Вашому маленькому «престолонаслідникові» щире бажання, щоб ріс здоров, швидко вертавсь на рідну землю і щоб в свого батька вдався.

Ваш Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928 р., с. 88 – 94.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1324.

Дуже врадував мене Ваш лист… – Мовиться про лист М. Драгоманова від 26 вересня 1884 р. [Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1603, с. 277 – 294]

Каліна Антоній (1846 – 1908) – професор Львівського університету, польський етнограф і лінгвіст.

…відки Ви взяли се, що «львівська молоді» передала Черепахіна в руки поліції…» – М. Драгоманов у листі до І. Франка від 26 вересня 1884 р., між іншим, звинувачував львів’ян, що вони віддали в руки поліції Черепахіна (як видно, посильного з книгами від М. Драгоманова) [Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928 р., с. 85].

Паралельного случаю з Котурницьким я не хочу нагадувати. – М. Котурницький (підпільний псевдонім Еразма Кобилянського) привіз із Женеви від М. Драгоманова до Галичини листи, які були відібрані у нього при обшуку і стали причиною арешту в червні 1877 р. М. Павлика, І. Франка, О. Терлецького та ін. (їх звинувачували у зв’язках з соціалістичною еміграцією, зокрема з М. Драгомановим). М. Драгоманов у листі до П. Лаврова писав про «медленность Котурницкого в передаче писем, к[ото]рые он носил 9 дней с собою, пока с ними и попался» [див.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці. У 2-х т. Т. 2. К., 1970, с. 467 – 468].

Скобельський Петро (1849 – 1912) – український історик і педагог, у 1889 – 1890 рр. редактор «Зорі».

…щоб у повісті П[авли]ка перемінити титул… – Назва повісті – «Вихора».

…статейку… В. Федоровича, в котрій він критикує коротко ліберальний буржуазний устрій і доходить до соціалізму… – у «Зорі» (1886, № 2) в розділі «Філософія і політика» друкувався. лише нарис «Народність. Слов’янство. Русь. Афоризми Володислава Федоровича».

…дві готові повістки пані Кобринської… – У «Зорі» за 1884 р. (№ 22 – 24) друкувалося оповідання Н. Кобринської «Задля кусника хліба», а за 1886 р. (№ 12) – «Як стара Янова їхала залізницею».

…Вашому маленькому «престолонаслідникові» щире бажання, щоб ріс здоров… – Восени 1884 р. у М. Драгоманова народився син Світозар.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 480 – 488.