Становище Міцкевича в Парижі
Іван Франко
Прибувши до Парижа літом 1832 р., Міцкевич першого зустрів Лелевеля і з ним разом зайшов «просто з диліжанса» до Богдана Залеського, з яким зараз заприязнився» [Див. оповідання Залеського в листі його до впорядчика Міцкевичевої кореспонденції, див.: Korespondencya Adama Mickiewicza, tom. I. Paryż. Księgarnia Luxemburska, 1870, стор. 113]. Хоча, як уже було сказано, в партійнії свари він не мішався і зараз зайнявся літературною працею та друкуванням своїх поезій, то все ж таки відносини еміграції доторкались його дуже близько і боліли його сильно. «Я мав багато неприємностей і приватних гризот, так що аж розхорувався», – писав він зимою 1832 р. до брата. До пані Хлюстіної в Женеві він писав 24 падолиста того ж року:
«Ici nous sommes plus de six mille réfugiés, la plupart jeunes gens, de bonnes familles, et à présent presque sans pain et sans espérance d’avenir» [Тут ми перебуваємо – понад шість тисяч вигнанців, більшість із нас молоді люди з благородних родин, а тепер ми без хліба і без надії на майбутнє (франц.). – Ред].
І додає зараз:
«Je suis occupé de travaux litteraires, écrivant et imprimant avec une chaleur fiévreuse et des mouvements convulsifs. Cela m’empéche de devenir fou» (Koresp., 64 – 66) [Я зайнятий літературною працею, пишу й друкую з шаленим запалом і конвульсивними рухами. Це не дає мені збожеволіти (франц.). – Ред].
Дня 8 грудня того ж року він пише до Ед. Одинця:
«Tyle miałem zgryzot z wiadomej tobie przyczyny, tyle kłopotów, korekty i prócz tego różnych bazgrań, rozprawek, artykułów, projektów, że sam nie wiem, jak czasem mogę kilkanaście wierszy skleić (ibid., 66 – 67) [Я мав стільки неприємностей з відомої тобі причини, стільки клопотів коректури і, крім того, різної писанини, доповідей, статей, проектів, що сам не знаю, як мені часом вдається зліпити кілька рядків (польськ.). – Ред].
Дуже можливо, що в числі тих «rozprawek, artykułów, projektów», про які тут згадує, був і лист до галицьких приятелів. Що він був писаний радше при кінці 1832, ніж 1833 р., се можна міркувати з того, що справа можливого нового повстання тут, в його листі, обговорюється зовсім теоретично, як річ ще далека і не постановлена; тим часом уже в січні 1833 у Франції скрізь було звісно, що повстання (партизанка Залівського) приготовується і повинно вибухнути в марті (Borkowski, op. cit., 9).
Що в листі до Одинця поет натякає на справи з емігрантами та й не договорює, се дуже правдоподібно; про сі справи він загалом говорить мало, нерадо. «Ja zdrów dosyć, może nadto zajęty emigranckiemi rzeczami, które mi czas żżą i humor często psują» [Я цілком здоровий, може, надто зайнятий емігрантськими справами, які в мене забирають багато часу і часто псують настрій (польськ.). – Ред], – пише він 12 січня 1833 р. Степанові Горчинському (Koresp., 69).
«Ja tu żyję niemile śród żywiołów obcych», – жалується в листі до Одинця з 23 січня. «Jedni mię nienawidzą, drudzy krzywo na mnie patrzą, doktrynery mają za warjata; wszyscy głupi solonnie, krzykliwi i niedołężni» (ibid., 69 – 70) [Одні мене ненавидять, інші на мене косо дивляться, доктринери вважають за божевільного, і усі пихато дурні, галасливі і безпорадні (польськ.). – Ред].
В листі до нього з 5 марта читаємо:
«Nasi po większej części zapominają o polskiej sprawie i kłócą się tylko o retorykę polityki, o formy przyszłe, o szkielet jakiegoś narodu przyszłego, nie myśląc, czy się urodzi to dziecko, którego kości mają rozbierać» [Наші переважно забувають про польську справу і сперечаються тільки про риторику, політику, про майбутні форми, про скелет якогось майбутнього народу, не думаючи, чи народиться ця дитина, кості якої вони розбирають (польськ.). – Ред].
Але звільна й його зразу тверезий погляд на європейські відносини, висловлений у листі до галицьких приятелів, починає каламутитися під впливом загальної гарячки його окружения. В квітні пише він, між іншим, до того ж Горчинського:
«Czekamy wypadków w Niemczech; i tu rzeczy długo stać nie mogą. Mam przeczucie dobre od niejakiego czasu i zdaje mi się, że wkrótce gdzieś coś ważnego zajdzie» (ibid., 73) [Ми чекаємо подій у Німеччині; і тут ситуація тривати не може. У мене добрі передчуття з деякого часу, і мені здається, що скоро десь відбудеться щось важливе (польськ.). – Ред].
Такого прочуття в листі до галичан не слідно – знак, що він написаний вчасніше. А вже. 24 квітня дісталися до публіки перші звістки про невдачу походу Залівського.
Зі звісних нам матеріалів можемо потрохи виміркувати й адресатів, до яких був звернений Міцкевичів лист. З Міцкевичем і тим кружком, у якому він тоді обертався в Парижі, а головно з братами Залеськими кореспондували тоді два видні галичани: Лукіян Семенський з Кракова і Август Бельовський зі Львова. Особливо сей останній, особисто знайомий з Залеськими, був пильним їх кореспондентом. З того, що запити галичан Міцкевич одержав від О. Залеського і що в своїй відповіді він натякає на відносини поляків до русинів, випливає, без сумніву, що адресати були східногалицькі дідичі, які, певне, переслали свої запити за посередництвом Бельовського.
[Можливо, що кореспонденція Залеського з Бельовським дала б якесь вияснення в тій справі, якби була опублікована вповні. На жаль, із того, що опубліковано досі (Korespondencya Józefa Bohdana Zaleskiego, wydał Dyonizy Zaleski, tom 1. Lwów, 1900), можна переконатися, що власне в сій точці якась «нечиста сила» щось попсувала. Д[ня] 3 падолиста 1832 Залеський пише до Набєляка:
«Ze Lwowa miałem dopiero jeden list od Bielosza i długi, miły list od kochanej naszej Muszyńskiej. Rumpitur invida. Pełno literackich i światowych tamtejszych nowin, ale nie mam czasu i potrzeby powtarzać ich przed tobą» [Зі Львова я мав лише один лист від Бєлоша і довгий приємний лист від дорогої нашої Мушинської. В ньому повно літературних і товариських тамтешніх новин, але я не маю часу і потреби повторювати їх тобі (польськ. – Ред].
На сей лист Бельовського відповів Богдан, здається, також просторим листом, із якого надруковано лиш один маловажний уривок (стор. 38), причім редактор хоч зазначив точками на початку й на кінці, що се уривок, не був ласкав пояснити, чи решта листа пропала, чи сам він пропускає її, щоб не робити комусь неприємності].
І тут ми можемо піти в здогадах ще трохи далі без побоювання висловити пустий здогад. В тих часах важкого тиску, ненастанного шпіонування, арештів та тяжких кар за всяку тінь політичного підозріння не міг кружок перших-ліпших людей так собі попросту зібратися, побалакати та написати до славного поета ряд запитів про такі інтересні питання, на які відповідає Міцкевич. За самі такі питання, коли б вони дійшли до відома поліції, можна було надіятись у найліпшім разі кількамісячної або й кількалітньої слідчої в’язниці. Мусили се бути люди випробуваної довіреності, зв’язані з собою вузлами сильнішими від звичайної поверхової знайомості.
Отже, з деяких споминів тогочасних дідичів та учасників повстання 1831 р. знаємо, що громадка галицьких молодих дідичів, вернувши по упадку повстання до Галичини, зібралася у Львові воднім готелі і зав’язала комітет, що мав пильнувати справ польщини, удержувати порозуміння членів між собою і з еміграцією. Сей зв’язок не мав ніякої назви і обмежався на самих дідичах; про його дальшу діяльність ми не знаємо нічого; власті ніколи не наскочили на його слід, хоча деякі його члени були пізніше переслідувані за належність до інших тайних польських організацій [Згадку про сей комітет я читав перед кільканадцятьма роками в якихось споминах одного з його членів, та, на жаль, не вимотував собі відповідне місце, а тепер не можу віднайти тої книги, в якій був поміщений сей мемуар Наскільки тямлю, ініціатором сеї організації був Генрік Янко, дідич із Гошан; які були інші члени, не пригадую]. По всякій правдоподібності Бельовський коли не належав до сього кружка, то знав про його існування і був посередником між ним і Залеським та Міцкевичем.
Незалежно від сього кружка існував у Східній Галичині вже в 1832 р. шляхетський комітет запомоги для емігрантів під проводом графа Ф. Кс. Красіцького. Саля, який згадує про сей комітет [М. v. Sala. Geschichte des polnischen Aufstandes im j. 1845. Wien, 1887, стор. 45 – 46], не додає, чи він був тайний, чи зав’язаний за дозволом або хоч за тихою згодою уряду; се останнє видається правдоподібним, коли матимемо на увазі прихильне для польського повстання становище тодішнього галицького губернатора гр. Лобковіца.
Чи були в ту пору, перед партизанкою Залівського, які інші тайні польські організації в Галичині, напевно не знаємо. Юзефчик у своїх споминах пише, що в пору його приїзду до Львова восени 1833 р. тамошня молодіж «позбувалася вже останків кнайпового життя, не мокла вже так, як уперед, по пиварнях і каварнях, і бачилося, що її ум зайнятий чимсь важнішим». Чи було вже тоді серед неї якесь тайне товариство, він не знає.
«Се лише певне, що серед старшої молодежі на правничім виділі щотижня відбувалися таємні сходини, обміна думок, брошур і книжок, і що всі сходини супроводились патріотичними співами» [Andrzej Józefczyk. Wspomnienia ubiegłych lat («Przegląd polski». Rok XV, 1881, kwiecień, стор. 91 – 92)].
Щодо тайного товариства карбонаріїв, перед яким у своїм листі остерігає галицьких приятелів Міцкевич, то хоча Саля подає дату його заснування рік 1833, і навіть момент, коли по повороті Залівського з Росії учасники планованої партизанки з’їхалися на спільну нараду і постановили наразі відложити вибух повстання на слідуючий рік (М. Sala, op. сit., стор. 48), то про те ми маємо сліди далеко давнішого існування сеї модної тоді, хоч і небезпечної забавки в Галичині. Ще в 1826 р. уряд видав був по-німецьки й по-польськи друкований обіжник для Галичини, в якім остро заборонено карбонарські товариства; очевидно, вже тоді уряд мусив мати якісь відомості про розширення тих організацій у Галичині.
Примітки
Семенський Люціан (1807 – 1877) – польський письменник-демократ і громадсько-політичний діяч. У 30 – 40-х роках XIX ст. член таємних революційних організацій в Галичині «Союз друзів народу» і «Співдружність польського народу». З 1848 р. еволюціонував вправо.
Бельовський Август (1806 – 1876) – польський прогресивний буржуазний історик, журналіст, поет, директор інституту Оссолінських у Львові.
Юзефчик Анджей (1816 – 1878) – польський церковний і громадсько-політичний діяч, збирач і публікатор мемуарних матеріалів. З 1868 р. очолював новоутворений відділ Педагогічного товариства у Кракові. Після його смерті у Кракові в 1881 р були надруковані «Wspomnienia z ubiegłych lat».
…тайного товариства карбонаріїв… – Йдеться про одну з таємних революційних організацій польських буржуазних демократів, створену в першій половині XIX ст. за зразком аналогічних товариств країн Західної Європи, які ставили за мету повалення абсолютних монархій, національне визволення і утворення демократичних республік шляхом збройних заколотів революціонерів-підпільників – «карбонаріїв» (з італ. «вуглярів»).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 303 – 307.