5. Торгівля чіпцями

Іван Франко

Минула зима, минув і цілий рік серед такої роботи. Гава не жалував ані рук, ані ніг, ані горла, але ж бо й заробляв так, що й не один старший жид міг йому позавидіти. А тим часом заробіток сей уже не вдоволяв його. Найбільше лютила Гаву конкуренція, що, немов тінь, ішла за його слідом. Тепер вже щопонеділка множество маленьких жиденят розбігалося по місту з сірниками, батогами, маззю для возів і з усяким дріб’язком; заробок ставав менший, а натомість ошуканство, майже в живі очі, змагалося і відстрашувало покупців. Прийшлось Гаві шукати нових заробітків.

Від давнього часу звертав на себе його увагу старий чоловічок у старосвітськім міщанськім уборі, який носять ще декуди по малих, глухих місточках. Щопонеділка являвся він на базарі з чіпцями, білими і зеленими, дуже гарної домашньої роботи. Поначіпляє ото тих чіпців на палицю з дзвінком, прикріпленим до її горішнього кінця посеред різнобарвних скиндячок, і йде собі тротуаром довкола ринку, держачи палицю високо понад сутолокою людських голов, час від часу потрясає нею, але не каже нікому й слова. Купували у нього, але мало. Старий, очевидно, був непривітливий, до розмови не охочий і торгуватися не любив. Перше його слово, то була вже й послідня ціна його товару.

– А що, мамуню, – спитав раз Гава у якоїсь жінки, що йно що купила чіпець у того чоловіка зовсім без торгу – добрі чіпці той чоловік продає?

– Хто, Староміський? О, нема над його чіпці. Один на десять літ вистане. Я се для невістки купила. Не перший раз у него беру, і ціна у него все однакова.

– А чому ж у него так мало купують?

– Або я знаю! Бо не жид. До жидів усі йдуть і беруть посліднє дрантя, та ще й наторгуватись мусять до семого поту, заки за таку саму ціну дістануть.

Гава швидко надумавсь і приступив до міщанина.

– Щасти біг вам, пане Староміський! – сказав він, кланяючись.

Старий здивованими очима з-під навислих брів глянув на мізерного обідраного жидка, що вітався з ним, немов із старим знайомим.

– Тьфу на твого батька клапчастого, – сказав він, відпльовуючись, – а ти відкіля мене знаєш?

– Ни, пане Староміський, хто би вас не знав! Вас, богу дякувати, всі знають. А почому чіпчики продаєте?

– По двадцять нових, або що?

– Та я би хотів у вас купити.

– Агу, а тобі нащо? Чи для матері твоєї лисої?

– Для матері або й не для матері, а вам що до того? Кілько їх ту маєте?

– Ще вісім, або що?

– Ни, які ж бо ви! Вісім по двадцять нових, то шіснадцять шісток. А що спустите, як усі візьму?

– Тю на твою голову паршиву! А тобі нащо всіх?

– Що спустите, як усі візьму? – товк своє Гава, всміхаючись.

– Та відчепися ти від мене! – скрикнув Староміський. – Я не твій дурень, щоби ти собі з мене кпи робив!

– Ни, ни, хочете дванадцять шісток? Ні? От вам тринадцять за всі нараз, готовими грішми! Чого вам треба? Маєте волочитися з ними ще три понеділки, то чи не ліпше вам відразу готові гроші взяти?

Старий задумався, ще не довіряючи Гаві. Такої гуртової продажі йому ще не лучалось робити.

Промисл той держався в його родині здавен-давна, по старосвітському обичаю. Дід його і батько, люди досить маючі, занімалися тим промислом лише десь-колись, у вільних хвилях, плели чіпці «на уряд», т[о] є[сть] коли хто замовив, і ніколи не носили їх на продаж по базарах. У нього вийшло інше діло. Розділивши предківську землю між двох найстарших синів, що жили кождий осібно, господарями, хоть і не заможними, старий Староміський з жінкою лишились на своїм старім гнізді, та ще й не самі: у них були ще три доньки, здорові, гарні і статні, тільки що всі три були каліки на ноги.

Ноги їх зуроду були якісь зачахлі і безсильні, так що всі вони ледво-не-ледво могли рушатися з місця на місце. Ті бідні істоти, скривджені природою, немов навмисно призначені були для сидячої роботи, для нипання над нитками та голками, що й справді заповнювали усе їх життя. Шевкині вийшли з них славні; своєю роботою вони не тільки заробляли на свій прожиток, але ще й старих своїх запомагали. Коли не ставало шитва, вони плели чіпці, а мати або порпалась в невеличкім огородці перед хатою, або доглядала корови та другого хатнього господарства.

А коли чіпців назбиралося кілька пар готових, батько мандрував з ними до поблизьких міст в торгові дні, ходив з одного ярмарку на другий і добував з того торгу, відрахувавши власні видатки, рідко коли більше як 20 – 30 крейцарів з торгового дня. Мало коли йому удавалося розпродати весь товар, що виніс на торг. А тут ні з сього ні з того якийсь дрантивий жидок купує все нараз!

– Давай чотирнадцять! – сказав Староміський.

– Ни, дай боже добрий початок! – сказав Гава і відрахував гроші. – Але давайте все, з ліскою!

– А ліски тобі нащо?

– На щастя!

– Тьфу на твою голову! Бери й ліску, тільки за дзвінок 10 крейцарів зверни!

– Знаєте що, нанашку, – сказав Гава, – заждіть ви ту в шинку, я вам ліску зараз принесу. Я тільки так, в позику її візьму.

– Ну, добре, – пробовкнув Староміський і поплівся до шинку, щоб випити склянку пива на такім добрім торзі. Але, сидячи за столом, при пиві, знов почув якесь невдоволення.

– Одурив мене проклятий жид! – воркотав він. – І чіпці за песі гроші купив, ще й палиця враз із дзвінком пропаде.

Але воркотав він се без переконання, так тільки, щоби воркотати, бо по правді рад був тій продажі, а палиці ніщо було жалувати – палиця була проста, ліскова і дзвінок абиякий, маленький.

А тим часом Гава, діставши в свої руки чіпці з палицею, духом опинився насеред ринку, межи возами, далі кинувся по торговицях, по підсіннях і всюди такого вереску наробив, вихваляючи свій товар, що народ почав збігатися довкола нього, немов він якого ведмедя водив з собою. Не минуло й півгодини, а вже Гава розпродав чіпці не по 20, а по 25 крейцарів.

– Доброго вам здоровля, пане Староміський! – з таким окриком влетів він до шинку, увесь почервонілий і задиханий. – Ось вам ваша ліска.

– А чіпці де? – спитав Староміський.

– Як то де? Заніс додому. Знаєте що, може, вип’єте ще склянку пива?

– Та випити б то чоловік випив, але грошей дасть біг. Треба ще ниток на нові чіпці купити.

– Ни, випийте за мої гроші. А я вам за той час буду щось казати.

– Тьфу на твого батька запливомізького! Чи помана якась учепилася мене з тим жидюгою? – воркотав Староміський, але сим разом усміхався зовсім добродушно, поки Гава замовляв пиво. – Ну, що ж там маєш мені казати? Кажи!

– Хотів я вас запитати, чи багато ви таких чіпців на тиждень можете зробити?

– Як до потреби. Звичайно робимо десять. Але якби тілько нитки, то ми могли би зробити й сорок, і п’ятдесят. Можна би всі три дочки до роботи засадити, ще й стару до помочі. Тілько біда, що мало продаємо, то й на якого чорта їх і робити так много?

– Знаєте що, зробіть ви для мене на другий понеділок п’ятдесят. Я від вас усі куплю. По 15 крейцарів за кождий.

– Еге-ге, дешево би ти хотів.

– Ни, але ж я беру всі нараз, то також щось значить. Не потребуєте по ярмарках волочитися. Нічого вас то не обходить, чи буде добрий торг, чи ні, – ви маєте своє. А я ще чи продам, чи не продам, то тілько бог знає.

– Ну, вже би то ти та не продав! Твій предок, Юда Скаріотський, і Христа продав, а ти би чіпця не продав! Ні, серденько, дай по вісімнадцять за чепець, то й згода.

– Але ж змилуйтеся, пане Староміський! – лебедів Гава. – Самі бачите, я бідний жидок, сам не раз не маю що їсти, а вам заробок даю. Ни, нехай буде по шіснадцять! Коли хочете, то й завдаток вам дам, щоби-сьте мали за що ниток накупити. А знаєте що, робіть пополовині, – половину чіпців білих, а половину зелених, бо в деяких селах носять білі, а зелених не купують.

– Коли ж бо зелена нитка міцніша! – простодушно відказав Староміський.

«От старий дурень! – подумав собі Гава. – Якби я знав, що ті міцніші, а другі слабші, то міцних би й зовсім не робив, ані не продавав. Адже ж се для мене страта. Хіба ж ота баба не говорила, що один чепець десять літ носить? А се значить, що через сих десять літ другого не купить. Тьфу на таку дурну голову!»

І додав голосно:

– Ви вже о то не дбайте, котрі міцніші, а котрі слабші, а робіть так, як я вас прошу. Я знаю, що ваша робота добра, побачу, як піде розпродаж. А як піде добре, то ми з вами зробимо таку згоду, що ви будете собі помаленьку плести і гроші загрібати, а я буду розпродувати. Ви позбудетеся клопоту, а може, що й для мене капне.

– Чи ще би такому шпекулянтові не капнуло! – мовив Староміський і поплескав Гаву по плечу. – Тебе, певно, мати в самі кучки породила, та ще й в слотаві, і під самим скапом поклала, то вже там на тебе добре накапало, не бійся!

Ударили по руках, і Гава тут же дав Староміському в задатку ті самі 2 ринські, що іно виручив з продажі його чіпців.

А на другий понеділок, одержавши цілої півсотки чіпців, він не продавав їх уже на базарі, але вирушив з ними по селах, то продаючи, то міняючи їх, то даючи в додатку за інший товар, і рідко з котрої хати виходив без доброго зиску.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 14 – 18.