3

Іван Франко

І перебувши ніч в пустині, знов він

В дорогу рушив. День за днем ішов,

А вид чудовий райських стін усе

Йому являвся, хоч на хвилю-другу,

Дразнив його спокійним своїм блиском,

Та разом і манив до себе: щось

Було, немов обіцянка таємна,

В тім блиску золото-рожевім.

Скупо

Пустиня-мачуха його кормила

Корінням, медом диких пчіл, поїла

Солоною, то затхлою водою,

Та він привик до сього. Часто ріки,

Широкі багна, соляні озера

Перебивали шлях його. Безстрашно

Ішов він в воду, з хвилями боровся,

І далі поспішав.

Та привид раю,

Хоч все був перед ним, все був далекий,

Здавалось інколи, що він втікав

Перед наближенням братоубійці.

В такі хвилини Каїн зупинявсь

І скреготав зубами, проклинав

Себе і бога, але швидко знов

Знімався з місця і спішив, спішив

Все далі.

Звільна почував у собі

Якусь незвісну досі, дивну зміну:

Почав втомлятися дорогою,

І чув якусь неясную тривогу –

Ану, не зможе до мети дійти!

Утома і тривога – ті чуття,

Котрих давно, давно не зазнавав він, –

Тепер, мов давні, дорогії гості,

Заглянули в його побиту душу.

Мета ж його усе була далека.

Як довго йшов до неї? Він не тямив:

Чи рік, чи два, чи, може, й сотні літ.

Він тільки чув, що з кождим днем його

Чимраз сильніше тягне щось туди,

Що сил у тілі меншає щодня,

І чорною гадюкою розпука

Під серце підступала.

Та вкінці

Він досягнув, чого хотів. Був вечір,

І сонце вже за хмари закотилось,

Коли кровавими ногами, хорий,

Тремтячий і нещасний Каїн став

Під райською стіною. Величезна

Лягла вже тінь від неї по степу,

І в сумерку весь низ її дрімав.

І перший раз по смерті брата Каїн,

Немов дитя до мами, притулившись

До зимної стіни, заснув сю ніч.