4

Іван Франко

Та сни страшні його не покидали

Всю ніч, і рано встав він, мов розбитий.

Був зимний ранок; інеєм білілась

Роса в пустині. Скинув оком Каїн –

З одного боку тягнесь, доки видно,

Одностайна стіна, гладка, мов лід,

Висока, бачиться, під саме небо,

А поза нею тягнеться пустиня.

Поміж пустинею й стіною він,

Слабий, самотній, вздрів ся так дрібним

Як та комашка. Ні! Комашка ще

Щаслива! В неї крила є, вона

Ось-ось здійметься, вгору полетить,

І вилетить на верх стіни, і може

Хоч глянуть там, у рай, у первісну,

Щасливу вітчину його! Вона,

Комашка підла, може! А йому,

Царю всіх творів, дідичеві раю,

Йому не можна!

І в німій розпуці

Він головою бив о ту стіну,

Руками шарпав, гриз зубами, поки

Знесилений не впав, неначе труп.

Три дні отак він бився. Крик його,

Мов звіра раненого рев, тривожив

Мертву тишу пустині. Інколи

Він намагавсь молитись, але з уст

Його гордії, богохульні речі

Лились. Затвердле довгим болем серце

Лиш шарпалось, коритись не могло.

А далі схопився і так промовив:

– Нехай і так! Проклятий я, се знаю!

Кров брата на моїх руках. Я стратив

Дідицтво раю. Хай і так! Не місце

Мені в йому. Та за весь біль незмірний,

За всі ті муки без кінця, що зніс я

Й зносити буду, доки тільки буду,

Одного лиш бажаю я, о боже!

Дозволь лиш раз іще, лиш на хвилину,

Хоч здалека заглянути в сей рай!

Хоч оком скинути на се дідицтво,

Котре на віки вічні я утратив!

Лиш раз поглянути! Промінчик світла!

А там нехай ідуть всі пітьми й кари,

Які судилися мені!

Отак

Простягши в небо руки, він молився,

Та з неба відповіді не було.

Лиш сонце сипало промінням ясним,

І каня десь в лазурі проквиляла,

Та шакал вив в пустині.

– Що ж, дарма, –

Промовив Каїн, – голос мій проклятий

До бога не доходить. Сам я винен,

Що небо не відповіда мені. Колись

Було інакше, та дарма, пропало!

Та все-таки я свого не покину.

Є прецінь вихід десь у тій стіні,

Куди прогнав бог з раю батька мого.

Там, кажуть, ангел з огняним мечем

Стоїть на варті. Що ж, нехай стоїть!

Нехай уб’є мене – мені ще й лучче!

А ні, то впаду перед ним на землю

І доти в поросі, немов черв’як,

Там витись буду і молитись буду,

Кричати буду і ридати буду,

Допоки просьби не сповнить моєї!