3. «Пан Едмунд був незлий з природи…»

Іван Франко

Пан Едмунд був незлий з природи –

Та се й про чорта мож сказати.

І сли б багатства, блиску, вроди,

Нам’єтної душі й свободи

Йому не довелося мати,

Він з своїм розумом спосібним,

З своєю волею твердою

Став би робітником потрібним,

Став би борцем у чеснім бою.

Та всі оті природні дари,

Котрі на тисячу одному

Даються, – мов злуднії мари

Його тягли, а все ід злому.

Відмалку без границь пещений,

Пихи і гордості навчений,

Звик до неробства, і до ліни,

І до розпусти для відміни.

У всьому мав він вольну волю,

Не знав в житті не то що болю,

А навіть прикрості малої;

Над ним тряслись отець і мати,

Чого забаг, те мусив мати,

Хоч муки, прикрості чужої.

А як отець не хтів що дати,

Давала тайком люба мати;

А як і мати не дала що,

Найшовсь між слугами ледащо,

Що паничеві для прислуги

Готов був в горе пхнути других.

Тому ж не чудо і не диво,

Що всі нам’єтності неситі

Пожаром розгорілись живо,

Нездержувані і некриті,

Підсичувані щохвилини,

Без тями, мов бурливе море.

Нічим для нього плач дівчини,

Нічим важке батьківське горе.

На просьби в нього, на закляття

Зовсім мов не було поняття,

Лиш сміх веселий, жарт дотіпний…

Чужеє горе відчувати

Він мов зовсім не був спосібний.

Немов у тім прекраснім тілі,

В котрім, даєсь, всі ясні, смілі

Природи замисли сповнились,

Котрого б бог сам не повергся, –

Всі дари вповні находились,

Крім найкращого дару – серця.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 198 – 199.