2. Панич

Іван Франко

«Родився я на золотім Поділлі,

Котре не всім однако золоте.

У батька справді хліб бував на кіллі,

Бо був багатий дідич він на те:

Щосвята празник мав, щодня неділю,

Де ореться, що сієсь, як росте,

Хто там товар пасе, хто жне, сапає, косить,

Про все те він не дбав – готового мав досить.

Нічим на світі він не вмів журиться,

То й був округлий, повний, мов гарбуз,

Сли всмак обід і повна є пивниця,

То він живе собі й не дує в вус;

Пройдеться вранці, попівдні просниться

Так твердо, як дитя, що ще покус

І бур життя не зна; часом у гості їде,

Часом і в нього теж збираються сусіди.

Тоді в дворі бувало шумно й рійно:

Гримлять поперед ганком четверні,

Вітають, обнімаються постійно

Панове, шовком шелестять пані,

А батько пріє, біга неспокійно,

Нюхтить, чи вже дають обід, чи ні?

А в кухні жар і вар, і кухар кухтів штурка,

Щоб, боже борони, не припалилась курка!

Обід такий тривав зо три години,

І йшли розмови всякі за столом:

Пані своїх знайомих тут судили,

Пани хортів і коней… Лиш часом

На політичне поле заходили,

Та й то несміло якось. Загалом

За панщини була політика «не в тоні»,

То вже й за Баха теж плелось про пси і коні.

Я панщини не тямлю. Батько мій

Був для підданих, кажуть, не злим паном;

Та все ж любив він панщиняний стрій,

Вважав його природним, непоганим,

Опертим на минувшині святій,

Вважав незгідними з шляхетським станом

Усякі бесіди про волю, і весь вік

Він комуністів кляв за сорок осьмий рік.

Усім хазяйством занималась мати –

Свята людина! Де, з яких скарбон

Вона могла те щире серце взяти,

Оту любов до бідних загалом,

Який дім панський в час той дикий, клятий,

Міг виховать в ній тихість, простий тон,

І працьовитість ту, й для праці других шану –

Сього не збагну я, то й міркувать не стану.

Та, все занята тьмою справ розличних,

Вона в душі любові скрила скарб.

Дитячий вік мій плив без поетичних

Пригод, та все ж і без понурих фарб.

З дітьми сільськими я в іграх уличних

Не бігав, вчасно я дізнавсь, що карб

На них карбований інакший, ніж на мене,

Що я панич, а то все хлопство несолене.

Зато опікувались мнов дівчата,

Усякі бонни, покоївки, слуги, –

Звичайно одна в одну зухувата,

Безжурна, сита, молода, без туги,

Лиш їй до строїв, танців та до свята;

Робота легка, спеки, ані фуги

Не знали… От вони мене все забавляли,

Чи то мене собі за забавку вживали.

Та мама все ж таки мене любила,

Не потурала моїй пустоті,

Добру, любві і лагідності вчила –

Та не дались мені науки ті!

Бо вчасно вже гаряча кров бурлила

У моїх жилах. Мов рої густі,

Так всякі вигадки по голові снувались,

Все в безвісті кудись прудкі бажання рвались.

Фантазія була мій перший ворог,

Вона мене й до згуби довела.

Все, що здобув я, розбивала в порох,

За чимсь новим і рвала і тягла,

Від змін до змін потручувала скорих,

Ні в що вглибитись, вжитись не дала,

Мов фата-моргана манила без перерви.

Зглушила совість в мні і притупила нерви.

Я тямлю, дома ще, хлоп’ям малим,

Лежу, було, на софі у кімнаті,

Зажмурю очі: грохіт, брязк і дим!..

Фуркочуть з вітром корогви хрещаті,

Панцирні шляхом стугонять твердим,

Я передом на воронім бахматі –

Штурм, битва, крик і зойк, рев труб і брязкіт міди…

Гурра! Побіда в нас! – і я герой побіди!

То знов гора висока аж до хмар,

На ній блищить чи замок, чи палата…

Червоний дах ярієсь, мов пожар,

З вікна глядить красавиця заклята,

У брам лежить триглавий смоків цар,

Внизу ватага лицарів завзята…

Я випередив всіх, рубаю смока в штуки,

Царівні подаю освободющі руки.

Смішні ви днесь дитячі сни, мені,

Але тоді я упивався вами!

Зірвусь, бувало, по такому сні,

Немов дурний розмахую руками,

Лечу до стайні… Мрії навісні

Весь світ мені вкривають облаками…

Я скачу на коня, жену й жену без тями,

Почерез поле й ліс, через яри та ями!

Жену для руху, мигкання, розгону,

Для стукоту копит посеред нив,

Для храпання коня й гучного тону,

Для шуму трав, для небезпек ярів,

Щоб дух спирало в груді, в горлі мому;

Я на красу природи не глядів –

Любив я одур лиш, перестрах і тривогу,

Ненавидів спокій і рівную дорогу.

Та ті геройські пориви бурливі

Змінились живо. Скоро я підріс,

У інший бік рвонулись сни чутливі

І інший чар огонь у жили вніс.

Лиш чорні очі, лиця все вродливі

Мені маячились, і сплети кіс,

І круглі рамена, палкі уста дівочі,

І травила мене жага і дні, і ночі.

Я не зітхав, не плакав, не молився,

О романтичних любощах не снив,

Не цілував реліквій, не томився,

А пестощі, хоч купленії, пив.

І поки ще з одною я пестився,

Думками вже за другою гонив.

І хоч я кождою переситивсь поволі,

Сама погоня та не збридилась ніколи.

Доспів я швидко у такім огні,

Що клекотів раз в раз у моїй крові,

І стала гнеть ненависна мені

Наука й школа, не було і мови

Про пильність. Вдень я плентавсь, мов у сні,

Мертвіла думка, спутана в окови,

Багато перейшов я прикрих сцен, оказій,

І проганяли мя, мабуть, із трьох гімназій.

В ту пору мати в гробі вже лежала –

Поквапилась, щоб встиду не дожить!

І поки мною зла судьба метала

З кутка в куток, не даючи скінчить

Гімназії, нова доба настала

В домівці. Батько, наче стовп, сидить,

Не бачить і не зна, що твориться вкруг нього,

Лиш їсть, і плаче, й п’є, й не гляне ні до чого.

Який там лад пішов у господарстві

По смерті мами – я й згадать боюсь!

Злодії там пишались, наче в царстві,

Рабівники, немов на хвилі гусь!

Жид жида перегонював в крутарстві,

І кождий льокай частку рвав якусь.

День в день гармидер, стук, розпуста, гвалт і сварка,

І батька голодом морила куховарка.

Почув я те, як стій покинув школу –

Та й остогидла ж бо вона мені!

Мов сироту обідрану і голу,

Так рідний дім застав я. На гумні

Розбита скирта, свині в ній посполу

З гусьми й качками рились; в стороні

Гнила попсована машина у баюрі

І свіжі висіли аж три волові шкурі.

Плотів нема, полупані всі брами,

Обломані гілляки з деревин,

П’ять шкап у стайні перед жолобами –

Нужденна решта з батькових стаднин;

В стодолі пусто, серед току ями,

Зачинений, не торохкоче млин…

Хоч як чуже мені було хазяйське діло,

Та серце на той вид у мене заболіло.

Як бомба, впав я поміж ту двірню,

Що, мов татари, рвались на рабунку.

Зібрав сусід і ближчую рідню,

Щоб їх просить поради і рятунку.

Розбуркав батька, кидавсь день по дню

Розсліджувать всі справи, з постерунку

Зазвав жандармів, щоб грози ще більш додати,

І троє слуг велів в тюрму запакувати.

Ну, словом, розпочав я енергічно,

І бачилось, що зразу й побідив.

Поганих слуг прогнав безвідволічно.

Нових наймив, усюди сам ходив,

У все вглядав, ганявся денно й нічно,

Як знав, так лад і послух заводив –

Аж батько мій радів, сусіди дивувались,

І охали жиди й на мене жалкувались.

Прийшла зима, і я не тямив сам,

Коли пройшла в тім шумі і турботі,

Мов переродивсь я, немов із плям

Очистився, зміцнів я при роботі,

Мов інша кров бурлила в жилах там,

Думки нові взялись в новій істоті:

Утихли пориви фантазії буйної,

Я працю, ціль найшов і жив для цілі тої.

Щасливі дні! Донині ще про вас

Я згадую, немов про той єдиний,

Проведений в хосеннім труді час,

Де не морозить серця жаль, мов іній!

Тоді-то зрозумів я перший раз,

Що не Баярд, борець непоборимий,

Не Дон-Жуан, усіх жіночих серць побідник,

Героєм наших днів, а продуцент, робітник».

Примітки

…То вже й за Баха теж плелось… – Мається на увазі Олександр Бах (1814–1893), реакційний австрійський політичний діяч, міністр внутрішніх справ у 1849–1859 рр.

…сорок осьмий рік… – тобто 1848-й рік, рік буржуазної революції в Австрії, під тиском якої австрійський уряд був примушений скасувати панщину і надати конституцію.

Що не Баярд… – Франко мав на увазі П’єра Байярда (1473 – 1524), французького рицаря, прозваного «лицарем без страху і догани».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 209 – 214.