10. Гра Темницького викрита
Іван Франко
При вечері, помимо докторського запевнення, був присутній старий Темницький. Доктор мовчав і старався навіть не глядіти на Целю. Старий Темницький був також якийсь понурий, а Целя, яка надармо ламала собі голову над тим, що властиво хотів сказати їй доктор, сама не мала охоти розпочинати розмову. Тож зараз по вечері відійшла до свого покою, толкуючися тим, що завтра рано мусить устати до служби.
Мусила переходити через кухню, де на момент зупинила її Осипова, оповідаючи про сторожа, який, упившися, наговорив грубіянств господареві камениці, а особливо старому Темницькому, про котрого на всю вулицю викрикував такі погані історії, що аж слухати гидко.
– Ну, але буде йому за те в поліції! – додала стара.
– Як то, його взяли на поліцію?
– Авжеж! Пан Темницький знайомий зі старшим комісаром, побіг пожалувався, ну, і взяли нашого сторожа. Вже на його місце іншого маємо.
– От як! – сказала Целя дивуючись.
– А чи не паннунця то загубили сей лист? – сказала Осипова, добуваючи з-за пазухи пом’ятий розпечатаний лист і даючи його Целіні. – Може, знов яка дурниця, – додала вона, – і паннунця на мене розгніваються, але така вже моя доля, що все до паннунці з листами налажу.
Целя зирнула на лист і затремтіла.
– Відки Осипова має той лист?
– Та я знайшла його ось ту на сходах! Я гадала, чи не паннунця його випустили. Най-но паннунця глянуть досередини, може, там письмо інше, не належне до сеї коверти. Письмо лежало осібно, се я сама його вложила до коверти.
Целя виняла письмо, зирнула в нього до лампи – і зареготалася голосним сердечним реготом.
– Ха, ха, ха! Отсе так! Отсе гарно! Отсе цікаво! Ха, ха, ха! – реготалася Целя, складаючи письмо і ховаючи його знов до коверти.
Регочучись, вона вбігла до свого покою, але тут нараз її регіт урвався, уста зціпилися, лице поблідло. Їй починало дещо прояснюватися в голові, але яке ж болюче було те прояснення! Вона швидко почала ходити по покою, далі зупинилася при вікні і притулилася чолом до холодної шиби. В її уяві мигнув образ Стоколоси з переляканою фізіономією, блискучими очима, згорблений і невродливий, але з гарячим і щирим серцем. Хвильку він немов вдивлювався їй у лице, а потім лице його поволоклося невимовним сумом і звільна розплилося в сірій імлі. Целя махнула рукою.
– Що мені з того! Був мені чужим і лишиться мені чужим. Се не жадна страта.
Важче дзвеніли струни її душі на згадку про Ольгу. Фантазія Целі, що всяку думку зараз пристроювала в пластичні картини, в одній хвилі розвернула поперед нею широкий, запилений і погано вимощений шлях. Се жіноча публічна служба. Тим шляхом іде нечисленна жмінка жінок, молодих і старих, веселих і понурих, повних надії і повних зневір’я. Здається, що всі вони йдуть усуміш, рівним, розміреним кроком, але прецінь, приглянувшися ближче тій громадці, видно неначе три купки, три стежки на шляху.
Стежкою направо йде купка жінок, у яких у серцях горе життя, розчарування і службовий ригор висушили відмолоджуюче джерело чуття і людської самодіяльності. Се – жінки-бюрократки, які непохитно пильнують своїх обов’язків у житті, але жінки з дуже затісненим круговидом життєвих інтересів, симпатій і антипатій. Се – людські істоти, симпатичні з многих поглядів, гідні співчуття також з многих поглядів, але дуже зредуковані, упрощені, зведені, так сказати, до спільного знаменника. Курява дороги насіла на них густою верствою, вгризлася в їх шкіру і вигризла з неї всякий колір, усякий полиск свіжості.
Другою стежкою, наліво, йдуть істоти, якраз противні тамтим, живі, палкі і повні бажання жити, повні запалу до праці, повні посвячення і співчуття, але власне для того наражені на найтяжчі покуси, на найбільші небезпеки, похибки і помилки. В тій групі нема одностайності й уніформи; тут кожде лице – справді відмінна фізіономія, тут повно руху та контрастів, лунає сміх і глухо стогне розпука, а здовж шляху, яким пройшла ся громадка, від часу до часу лишається якийсь недовідомий останок: то труп, то калюжа крові.
А третій шлях – середній. Іде ним дуже мішана, найчисленніша компанія. Єсть тут жінки, загартовані досвідом, які з тяжкої життєвої боротьби винесли все-таки чутливе серце і непорочну душу; єсть молоді панночки, яких щасливий темперамент хоронить від екстраваганцій, а молодість від рутини, натури гармонійні, з живим чуттям і бажанням діяльності, але кермовані більше розумом, ніж чуттям. Боротьби і внутрішніх роздвоєнь і тут не хибне, не хибне блудів і помилок, бо де ж їх хибує в ділах людських? Але скарб найдорожчий: людськість, гідність і індивідуальність людська в тій громадці хорониться свято, переноситься як найцінніше насліддя все наперед, до далекої кращої будущини.
Легке стукання до дверей перервало її мрії.
– Чи можу ввійти? – запитав у дверях доктор. – Чую, що, пані, ще ходите по покою, не спите, то й подумав собі…
– Прошу, прошу, ходіть ближче! – сказала Целя.
– Я тілько на хвилечку. Тато по вечері забрався до свого касина, а я не привик так вчасно йти спати. Але коли б я мав пані перешкодити…
– Ні, пане доктор, не чуюся сонною, – сказала Целя. – Прошу, сідайте.
Доктор сів і під час, коли Целя не переставала ходити по покою, він не зводив із неї очей.
– Дивна річ, – почав говорити по хвилевій мовчанці. – Дивлячися на вас, пані, так і здається мені, що читаю ваші думки, як з книжки.
– Се вам так здається, – відмовила Целя з усміхом.
– Ну, о що заклад, що знаю, про що ви думали в тій хвилі?
– Добре, о що заклад?
– О… о… знаєте, пані, як виграю, то тоді скажу свою ціну, а як програю, то ви подиктуєте.
– Могло б вас багато коштувати те, що я подиктую.
– Все одно. Але я також буду вимагати неабиякої річі.
– Я спокійна, пристаю. Ну, говоріть, про що я думала.
– Про одного панича, що зветься Семіон Стоколоса.
Доктор сказав ті слова звільна, з притиском, вперши прошибаючий погляд у Целине лице. Вона стояла насупротив нього. Слова доктора, бачилось, не зробили на неї ніякого вражіння.
– Я знала, що ви в той бік стрілите, хоч і не надіялася таких слів. Ви програли, пане доктор. Я думала про долю жінок у публічній службі.
– Слово честі?
– Слово честі!
– Прошу диктувати своє вигране.
– Мусить пан доктор, як на сповіді, визнати мені три правди, – напів гумористично, а напів з якимось нервовим неспокоєм сказала Целя. – Поперед усього, відки пан доктор знає Семіона Стоколосу і на якій підставі судить, що я могла думати про нього?
– О, на се питання дуже легка відповідь. Пана Стоколосу знаю ще з гімназії. Власне сьогодні, коли ви, пані, вийшли до служби, я побачив його крізь вікно, як ішов вулицею. Випадково побачив його і мій тато і показав мені на нього, як на того молодого чоловіка, з котрим… котрого… про котрого він згадував при обіді.
Кров ударила Целі до голови.
– І ви зараз увірили, що я маю з ним якісь ближчі зносини! – скрикнула вона. – Фе, пане доктор, стидайтеся!
– Що ж, хіба в тім було би що злого? Пан Стоколоса чоловік здібний і симпатичний, невважаючи на свою… комічну поверховність.
– І невважаючи на се, мені до нього зовсім байдуже.
– А прецінь же ви, пані, кореспондуєте з ним.
– Помиляєтеся, пане. Я одержала від нього пару листів, се правда, але на жадний не дала йому відповіді.
– Ну, так! Візьмім так, писаної відповіді ви йому не дали, але усну.
– Пане доктор! – скрикнула Целя прикрим, болючим голосом.
– Але ж прошу пані, адже ж і се не було би ніяким злочином.
– Але коли б було фактом, то я би з тим не крилася.
– Га, то перепрошаю! Нехай пані перейдуть до другого пункту, коли ласка.
– Ні, пане, дарую вам другий пункт, – сказала Целя з досадою.
– Ов, пані вже й гніваються на мене, – сказав доктор. – Може, кажете йти геть?
– Але сидіть, сидіть! Хто вам сказав, що я гніваюся? – поспішно сказала Целя.
– Ну, спасибі за дозвіл! А щодо другого пункту, то я можу пані відповісти на нього і без запитання. Пані хотіли знати ближчі подробиці про панну Амалію Шмідт. І овшім!
Целя глянула на нього з зачудуванням, вкінці засміялася голосно.
– Сим разом угадали. Але пам’ятайте: говорити правду!
– Що ж, – сказав спокійно доктор – не маю причини скривати правди. Панна Амалія Шмідт – се, як я вже пані говорив, дочка протомедика віденського головного шпиталю, має 28 літ і єсть спадкоємницею півмільйонової фортуни. А що я з її батьком у великій приязні, то сей старався делікатно наклонити мене, щоб я став його зятем. Ну, нічого гріха таїти, чоловік не святий, полакомився не стілько на маєток, скілько на кар’єру, яку мені обіцював д-р Шмідт, і заручився з панною. Але сьогодні, як пані бачили, я відписав їй «слово твердо» і розірвав ті заручини.
– І се правда? – запитала Целя, пильно дивлячися докторові в лице.
– До слова правда!
– Слово честі?
– Слово честі! – без запинки сказав доктор.
– Ну, добре. А що ж властиво склонило вас до того розриву?
– Що мене склонило? Гм! – сказав доктор, удаючи заклопотаного. – Позвольте, пані, що наразі лишимо се питання на боці, бо воно і так не належить до теми другого пункту – панни Шмідт.
– Так, так! – сміючися сказала Целя. – Трактуймо річ парламентарно! Переходимо до третього пункту. Який властиво був змисл вашої вечірньої розмови? Може, воно нетактовно, що я так просто питаю, але, пане доктор, ви програли заклад, так уже, значить, не прогнівайтеся!
– Властивий змисл моєї розмови? Гм, гм! – І доктор сим разом справді з заклопотанням порушився в кріслі. – Се діло досить делікатне, і я не знаю, в якій би формі вам сказати його.
– Не дбайте про форму! Форма – се зрадник. Нехай річ сама за себе говорить, – поважно і навіть якось строго сказала Целя.
– Властивий змисл моєї розмови, прошу пані, такий, що я… – ті слова доктор цідив звільна, чимраз помаліше, аж вкінці шепотом, нахиляючися на кріслі, додав: – люблю вас!
І, сказавши се, схопився, кинувся до Целі, щоб обняти її в свої могучі рамена. Целя зблідла, але енергічним рухом рук зупинила його.
– Ні, пане, сказала, – не забувайтеся! Сидіть. Я ще маю вас де про що спитати. Кажете, що мене любите. Що ж, велика честь для мене. Очевидно, скажете також, що для мене ви покинули панну Амалію Шмідт, правда?
– Ну, а як би й так!
– Також велика честь і велика жертва для мене, о, велика! – з якимось нервовим притиском сказала Целя. – А тепер скажіть, чого ви жадаєте від мене за ту честь і за ту жертву?
– Дивно ви, пані, висловлюєтеся, – сказав доктор. – Ані за ту честь, ані за ту жертву, ані за свою любов я не жадаю і не можу жадати від вас нічого. Я можу тільки бажати…
– Ну, так чого ж бажаєте?
– Щоб… щоб… ви хоч трошки полюбили мене.
– І пощо вам моєї любові?
– Ах, пані! Як ви можете так питатися? Ваша любов була би для мене найбільшим скарбом, новим життям, була би…
– Пане доктор! – строго перебила його Целя. – Не вдавайте з себе поета! Се вам дуже не до лиця. Кілько разів ви говорили про себе, що ви чоловік практичний. То говоріть же по-свойому, практично.
Доктор видивився на Целю, яка стояла перед ним усе ще бліда, з затисненими устами і з виразом якогось сконцентрованого напруження і рішучості. Він окинув її бистро питаючим зором, у котрім на момент мигнуло щось як злобна насмішка і певність побіди, і сказав:
– Ну, пані, трохи ви мене розчаровуєте. Я не думав, що в таких річах ви такі практичні.
– А що ж ви думали? – відмовила Целя. – Що зловите мене на самі слова, котрим я маю причину не вірити?
– Маєте причину? – здивувався доктор. – Прошу, яка се причина?
– Се вже моя річ! – відповіла Целя. – Як прийде на мене черга говорити, то я скажу її, не бійтеся. А тепер говоріть ви. Тілько остерігаю вас, говоріть щиро!
– Хіба ж я досі не говорив щиро? – з міною ображеної невинності сказав доктор.
– До річі, пане доктор, до річі! Чого вам треба від мене?
Доктор поблід на се питання. Хвилю вагувався.
– Що ж, пані, – сказав він, – се було би моїм найгарячішим бажанням, найвищим ідеалом, але тут заходять деякі перешкоди, котрі треба би вперед усунути. Не думайте, що такою перешкодою я вважаю вашу бідність. Про се мені байдуже! Правда, на початок практики, на устроєння здалось би дещо фондів, ну, але в тім уже моя голова, не вам сим журитися. Важнішою перешкодою єсть…
Доктор на хвилю зацукався.
– Що таке? – спитала Целя.
– Ваша поштова служба, ось що! – сказав доктор і відітхнув, мовби звалив якийсь важкий камінь із грудей.
Целя гляділа на нього з німим зачудуванням.
– Так, пані! – свобідніше вже і навіть з якимось жаром говорив доктор. – Ані мій батько, ані я не пристанемо на те, щоб моя наречена з поштового бюра йшла під вінець. Жінка – се для мене таке святе, ніжне, недосягле, що я навіть у думці не можу без обурення бачити її там, на публічній виставі, на тім ринку, де безстидність і брутальна сила штовхаються в боротьбі за шматок хліба. Представляти собі вас, пані, серед тої юрби – се для мене таке болюще, таке понижаюче!..
Целя стояла бліда, холодна, непорушна. Тільки її груди хвилювали раптовно і швидко, свідчачи про глибоке внутрішнє зворушення.
– То що ж маю зробити? – спитала вона ледве чутно.
– Покинути пошту якнайшвидше, хоч завтра!
– І куди ж відтак подітися? Адже ж тут… у вас… на вашій ласці бути не можу, не будучи ще вашою.
– Ну, на ласці! Яких ви слів уживаєте? Для того, кого люблю, всяка ласка, всяка жертва єсть тілько обов’язком. Правда, тут вам бути ніяково, але на се єсть рада. У мене є стара тітка в Станіславі, відвезу вас до неї, побудете там, поки тут усе буде готове до шлюбу. Ну, що, згода?
І доктор з усміхом знов простер рамена, щоб узяти її в свої обійми.
– Ще ні, – холодно сказала Целя. – Тепер моя черга сказати слово. Не буду говорити довго. Прошу вас, пане доктор, прочитайте мені наголос отсей лист і поясніть його зміст!
І вона подала йому письмо, яке перед тим дала їй Осипова.
Доктор зірвався з крісла мов опечений, кинувши оком на грубі каракулі та курячі лапи, якими надряпане було його ім’я на коверті.
– Відки ви взяли се письмо? – сказав він різко.
– Не бійтеся, пане доктор, я його не вкрала, – холодно відповіла Целя. – Осипова знайшла його на сходах і, думаючи, що воно моє, подала його мені. Лист був осібно від коверти, і, поглянувши на лист, я побачила рахунки за прання, за миття підлоги, за чищення чобіт, а під ними підпис: «Amalia Schmidt, Ihr altes Stubenmadl». Аж тоді я глянула на коверту і побачила, що письмо се адресоване до вас. Прошу, пане доктор, звертаю вам сей цінний документ.
Доктор стояв, як то кажуть, ні в п’ять ні в дев’ять, а далі з силуваним усміхом почав звільна:
– Ну, панно Целіно, і що ж з того виходить?
– Нічого, – сказала Целя, – окрім хіба того, що ви словом честі запевнили, що ваша байка з панною Амалією правдива. Значить, тепер я знаю, яка ваша честь!
– Але ж се жарт, невинний жарт!
– Такий самий невинний, як той, котрий ви хотіли зробити зі мною! О, тепер я зрозуміла вас! Тепер знаю, що вам завадила моя служба! Знаю, до якої тітки ви хотіли завезти мене! Знаю, в якім значінню ви хотіли зробити мене своєю! Боже мій, боже! – додала, вибухаючи голосним плачем. – І що я вам завинила, що ви так насміхаєтеся наді мною? Що ви, як ті вовки, від першої хвилі тілько над тим і міркуєте, щоб пожерти мене, втоптати в болото, зогидити у власних очах!
І, заливаючися гарячими слізьми, в знесиллі впала лицем до подушки. Тяжке хлипання потрясало всім її тілом. Доктора давно вже не було в покої, а замість нього стара Осипова, мов мати, нахилялася над плачучою дівчиною.
Пізно Целя заспокоїлася і довго не могла заснути. Життя видалось їй таким тяжким, небезпечним і зрадливим, як тому, хто заблудився в лісі, повнім гадюк, вовків і отруйного сопуху.
Другого дня через Осипову вимовила Темницьким помешкання. А з полудня, по урядових годинах на пошті, поспішила до старої Невірської. Нещасна жінка, що, бачилось, виплакала вже всі сльози над трупом Ольги, приняла Целю як перший промінь світла по темній ночі, її слова, повні гарячої, сердечної любові для помершої, повні чистого, дівочого співчуття навіть для її похибки і для її великого терпіння, старенька пила, мов оживляючу росу. А коли вкінці Целя розповіла їй свою пригоду з доктором Темницьким, бабуся міцно-міцно обняла її і, зрошуючи слізьми її молоде чоло, сказала:
– Моє дитятко золоте, бідне! Ходи до мене! Займи те місце, яке так нагло опорожнила люта смерть. Будь мені за дитину! Будемо любитися, будемо рятувати одна одну. А тих, котрі пасуть на нашу погибіль, нехай бог судить, як сам хоче!
Целя цілувала бабусю в зів’ялі руки, обливаючи їх слізьми.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 80 – 88.