6. Смерть Ольги Невірської

Іван Франко

Пані Грозицька справді сиділа вже на своїм місці і з звичайним своїм понурим видом приймала рекомендовані листи. Була то жінка поверх 45 літ, з сивіючим уже волоссям, з подовгастим і жовтим, мов пергамін, лицем, з полинялими очима і тонкими безкровними губами. Була вдовою по якімсь збанкрутованім купці; зі свого скупенького поштового зарібку мусила виховувати троє дрібних дітей. Тим-то й не диво, що вгиналася під тягарем гризоти і праці не стільки бюрової, скільки домашньої, і що той тягар вигасив у її серці всяку іскру веселості і радісного погляду на світ.

Пунктуальна в сповнюванні своїх обов’язків, які, незважаючи на всю свою ваготу, були для неї майже одинокою дошкою рятунку по розтрощенні її життєвого корабля, була вона також не менше строгою і ригористичною супроти інших. Працюючи під її холодним, чисто бюрократичним оком, чула Целя подвійно тягар і одвічальність своєї служби. Хоч пані Грозицька, невважаючи на повних десять літ, просиджених уже на тім кріслі при бюрі рекомендованих листів, не була ще нічим більше, як тільки також маніпулянткою і на жадну вищу рангу не мала надії, не хотячи рушатися зі Львова на провінцію, то все-таки силою свого старшого віку і давнішої служби займала в бюрі певне начальне становище.

Роблячи що до неї належало, вона, проте, знала і бачила все, що робили інші в бюрі. Найменше занедбання товаришки, невинний жарт, трохи голосніший усміх або живіший рух – усе се стрічало її докірливий погляд або нагану. Була немовби сумління бюра, холодна і нелицеприятна душа тої машини, що звільна і систематично висисала молодість, жвавість і свіжість працюючих у ній женщин.

Сьогодні, однак, пані Грозицька, невважаючи на свій звичайний понурий погляд, не картала Целю за хвилеве опізнення, а навіть, користаючи з того, що ніхто з листами не приходив до бюра, розпочала з Целею розмову, заким та вспіла роздягнутися з пальта і капелюха.

– А чули вже, пані, про нещасну Ольгу?

– Боже мій! – скрикнула Целя. – Що се таке з нею сталося? Власне тілько я побачила афіш на мурі, що вона вмерла.

– Так, значить, пані ще нічого більше не чули?

– Нічогісінько! Швидше б я була надіялася грому з ясного неба.

– А я се вже давно знала, що тота дівчина недобре скінчить, – сказала пані Грозицька, киваючи головою.

– Пані знали? Моя золота пані, що пані знали? – скрикнула Целя і не знати для чого тремтіла всім тілом.

– Прошу пані, їй зовсім що інше в голові було, не служба. Все, що тілько зробила, треба було за нею переглядати і поправляти. Очевидно, робила, зовсім про що інше думаючи. Покарав її бог за мої нічні години, що я просиділа, контролюючи та поправляючи її помилки.

Мороз пройшов у Целі поза плечима при тих словах. Ся невмолима службистість навіть перед лицем смерті мала в собі щось нежіночого, навіть нелюдського, а проте була зовсім зрозумілою. Служба поштова більше, може, ніж яка-будь інша, крім залізничої, вимагає строгої пунктуальності і уваги, зверненої на кожну найменшу дрібницю, а при тім якнайбільшого поспіху. Одно колісце, що обертається менше регулярно, менше докладно і повільніше, ніж інші, псує гармонію цілої машини. Праця тут збірна, тож помилки одиниць стаються помилками цілого бюра. Відси конечність ненастанної обопільної контролі, ненастанного уважного слідження не тільки за власною часткою роботи, але за всім тим, що загалом робиться в бюрі.

Целя замовкла і сквапно почала роздягатися, ховаючи пальто і капелюх у скарбовій шафі, умисно зладженій для дам. Відтак мовчки сіла при своїм бюрку, в настрої подвійно пригнобленім – раз несподіваною новиною про смерть приятельки, а по-друге, закидом пані Грозицької, киненим на її свіжу могилу. Бюрко завалене було цілою купою листів poste restante, які Целя повинна була якнайшвидше розсортувати – окремо звичайні, а окремо рекомендовані, а відтак упорядкувати поазбучно і поукладати в осібних перескриньках шафи. Не менше також треба було вважати на окремі полички постійних абонентів, які платять певну суму річно за те, щоб у поштовій експедиції мати окреме місце для листів і посилок, що надходять на їх адресу.

Оця робота, утяжлива і скомплікована задля формалістики і різних дрібниць, на які треба вважати, зовсім не така маловажна, як би се могло здаватися.

Сортуючи листи, Целя пригадала собі факт з перших тижнів своєї бюрової служби. В поспіху і замішанині вона кинула була один лист poste restante, значений буквами A. Z., замість до скриньки А – в противний кут шафи, до скриньки Z. Того самого дня приходить якийсь молодий чоловік і питає про лист A. Z. Переглянувши всі листи в скриньці А, Целя відповіла, що такого листа нема. На другий день приходить той самий молодий чоловік з лицем затривоженим і змученим і знов питає про лист під тою ж адресою. Листа нема. Молодий чоловік став мов остовпілий коло решітки і не рушався з місця.

– Прошу пані ще раз придивитися, – сказав він тремтячим, але покірним голосом. – Такий лист повинен бути.

Целя ще раз переглянула скриньку, листа A. Z. не було.

– Може, прийде з найближчою експедицією, – сказала на хибив-трафив, хотячи позбутися впертого.

– А коли ж приходить найближча експедиція? – запитав той.

– За годину.

– За годину? Добре, прийду за годину.

І, відвернувшися, він стояв іще хвилю, мов остовпілий, шепчучи:

– То не може бути! То не може бути, щоб навіть не відписав! Ще годину перечекаю.

І вийшов, не перестаючи розмовляти з собою. Пунктуально за годину вернув. Лице його, худе і пожовкле за сю годину майже позеленіло. Видно було, що сю годину він страшенно перемучився. Мовчки став коло дерев’яної решітки, вліпивши свої великі, невимовно сумовиті очі в Целінине лице, немовби від неї чекав осуду, що мав рішити, чи жити йому, чи не жити.

– Прошу пана, листа під адресою A. Z. нема, – сказала Целя з урядовою повагою.

– Нема! – скрикнув молодий чоловік голосом, повним розпуки. – Чи направду нема?

– Що ж то я буду пана ошукувати? – буркнула йому з досадою Целя.

– Нехай пані не гніваються, – сказав молодий чоловік благаючим голосом. – Я маю відомість, що лист мусить бути. А той лист для мене дуже важний. Лист той, прошу пані, рішає про цілу мою будущину, про моє життя… або смерть.

– Що ж я на те пану пораджу, коли того листа нема!

Молодий чоловік поблід іще дужче і стояв на місці, міцно притиснувши чоло до дерев’яної решітки. В тій хвилі пані Грозицька, незважаючи на натовп праці, встала зі свого крісла, підійшла до Целі і шепнула їй:

– А нехай-но пані загляне до скриньки Z.

Целя видивилася на неї напів з зачудуванням, напів з відтінком закиду, але проте мовчки, з досадою, вихопила всі листи, зложені в скриньці Z. Перший, що впав їй у очі, був лист під адресою A. Z., наданий у Підволочиськах, так, як казав молодий чоловік, значить, без найменшого сумніву той самий, про який він так нетерпеливо допитувався. Целя поблідла і ледве чутним голосом сказала:

– Є лист для пана.

– Є? – скрикнув молодий чоловік коло решітки і в тій хвилі впав на землю зомлілий, мов неживий.

Целя до смерті не забуде того довгого-довгого погляду, яким окинув її молодий чоловік, коли його оббризкали водою і він, прийшовши до себе, піднявся на ноги, – не забуде й тих слів, які він прошептав своїми безкровними устами:

– Дякуйте, пані, богу і отсій пані! – прошептав він. – Ви могли сьогодні статися убійцею!

Який глибокий жаль, сердечний докір і заразом яка радісна надія виражалися в його очах, голосі й цілій подобі, коли він, держачи в руці фатальний лист, усе ще нетвердим кроком виходив із бюра! Целя, зворушена до глибини, визирнула за ним у вікно. Він ішов звільна, хиткими кроками, мов п’яний або приголомшений важким ударом, і все ще не осмілювався розпечатати лист. Вкінці щез на скруті вулиці. Від того часу Целя ніколи вже більше не бачила його ані не могла довідатися про зміст того листа. Та все-таки була се перша і дуже досадна лекція терпливості і старанності в дрібницях, яку дала їй поштова служба.

Сьогодні мимоволі пригадалась їй ся пригода при сортуванні листів, а то головно під впливом закидів пані Грозицької против її помершої приятельки. Целя чула, що ті закиди почасти трафляють і її саму, і працювала з подвоєним завзяттям, наморщивши чоло так само, як і пані Грозицька. Кілька разів переривали їй роботу сторони, що зголошувалися за листами. Обслугувала їх мовчки, поспішно і терпеливо і зараз же сідала знов коло свого бюрка.

Нараз під руки її попався лист, адресований на її ім’я. Перервав він її монотонне заняття, здивував її моментально і видався їй чимось похожим на той камінець, який злослива рука вложить між зуби або в кляпу машини, щоб на хвилю загальмувати її рух або попсувати його правильність. Але коли другий раз уважніше глянула на нього, переконалася, що адреса писана була рукою Стоколоси. Осталася спокійною, майже зовсім байдужою. Відложила лист набік, а сама кінчила сортування і розміщування листів по відповідних перескриньках великої експедиційної шафи.

Нараз пані Грозицька, користаючи з хвилевого браку публіки в бюрі, знов перервала мовчанку, не перестаючи одначе, працювати, похилена над великою надавчою книгою.

– І уявіть собі, пані, панна Ольга отруїлася!

– Що? Отруїлася? – скрикнула Целя перелякана. – Що пані мовчить? То не може бути!

– А прецінь правда. Оповідав мені офіціал Вимазаль, що живе тут же поруч із ними. Сьогодні досвіта, десь так коло четвертої години, почула мати в Ольжиній комірці якісь зойки і стогнання. Схопилася з постелі, засвітила, прибігає до дочки, а дочка в’ється на ліжку з болю. Питається її: «Що тобі, Олечко?» – «Нічого, мамо!» – «А чого ж кричиш? Може, болить що у тебе?» – «Ні, мамо». А тут аж зуби закусує, щоб не кричати, аж посиніла! А тут щось нею аж кидає судорожно, пальці мнуть і крутять подушку, піна з рота виступає… «Бійся бога, Олечко, – кричить мати, – що тобі таке? Може, по лікаря післати?» – «Ні, мамо, не треба, йдіть спати, се мине!» Але мати вже її не слухала. Зараз розбудила пана Вимазаля, що живе тут же коло них, і послала його по доктора. Та поки сей знайшов лікаря, поки привів його на місце, минула добра година. Рятунок був уже запізній, а поки минула ще одна година, Ольга сконала.

Целя слухала тих слів потрясена, приголомшена.

– Але ж бійтеся бога, пані моя, – скрикнула вона, – чи направду отруїлася?

– Нема найменшого сумніву. Лікар пізнав се за першим оглядом. А тілько не міг дійти, що се за отрута; різні антидоти, які їй задавав, не помагали. Здається, впрочім, що зажила отруту ще десь коло півночі і кілька годин мучилася мовчки, щоб не збудити матері. Аж коли наслідки появилися цілковито і рятунок був майже неможливий…

– Мій боже! Мій боже! – скрикнула Целя ламаючи руки. – Але ж то страшенно! Бідна Оля! Але ж що могло попхнути її до такого розлучного кроку?

– Легкомисність, прошу пані, – суворо і рішучо відповіла пані Грозицька.

Целя видивилася на неї питаючим поглядом.

– Зараз по її смерті, – говорила дальше пані Грозицька, притишуючи трохи голос, – лікар сконстатував, що смерть узяла не одну жертву, але дві.

– О боже! – скрикнула Целя.

– Так, так! А пан Вимазаль, яко їх сусід, віддавна знав про зносини Ольги з якимось академіком, що, мабуть, мав з нею женитися, але перед півроком подався на судову службу до Боснії. Здається, що тут і треба шукати ключа до цілої сеї історії.

Целя сиділа мов нежива. Пробудило її з остовпіння аж питання якоїсь панночки, ніби швачки, ніби панни склепової:

– Прошу пані, чи нема для мене листа під адресою «Кароліна Пташок»?

Целя машинально винайшла лист, адресований мужеською невправною рукою, подала його врадуваній панночці і знов сіла, силкуючись упорядкувати свої думки. Але пані Грозицька не вистріляла ще всього засобу своїх набоїв.

– І представте собі, пані, зараз на донесення лікаря прибула комісія судово-лікарська. Трупа взяли до трупарні, де сьогодні мусять його секціонувати, а суд зарядив слідство, відки і яку мала вона отруту. І що ж показалося? Бідачка властиво не хотіла відбирати собі життя. Хотіла тілько, знаєте, пані, – тут пані Грозицька підійшла до Целі і шепнула їй до вуха кілька слів, від яких лице Целі облилося в першій хвилі ярким рум’янцем, а за хвилю поблідло, як полотно, – бо боялася стратити службу на пошті і зашкодити іншим женщинам, що остають у публічній службі.

Ну, що ви на се скажете! Так дословнісінько вона й написала в карточці, коли мати десь на хвилю відвернулася, на кілька мінут перед приходом доктора. Що ж робить! Вишукала собі десь якусь бабу з гір, яка обіцялась їй за кілька ринських зварити якогось зілля, що мало зарадити всьому лихові. Отже, не знати, чи то баба кепського зілля наварила, чи, може, бідна Ольга зажила його більше, ніж було потрібно, досить, що замість затерти сліди своєї легкомисності, сама через неї наложила головою.

– Страшно! Страшно подумати! – шептала Целя, а її жива уява підхоплювала кожне слово Грозицької і перетворювала його на живі картини, страшенно виразні і пластичні.

Вона бачила Ольгу, яка, крім своїх прегарних очей, зовсім не визначалася вродою, на таємних сходинах з улюбленим; уявляла собі, як, спонукана своїм гарячим темпераментом і його пестощами та намовами, вона на хвилю тратить з очей границю, через яку обов’язковий суспільний порядок не позволяє переходити безкарно…

Але найживіше, аж до почуття фізичного болю, вона уявляла собі її муки, коли розбилася надія на скору направу зробленої похибки, коли улюблений зрадив її, а рівночасно звільна, але з неохибною певністю заповідалися наслідки хвилевого забуття. Тепер тільки почала Целя розуміти цілий душевний стан своєї приятельки в остатніх часах, її вічну задуму і смуток тої невгомонної вперед щебетушки, часті і наглі зміни в її гуморі, незрозумілу дражливість, безпричинові скоки від сміху до сліз, або напади дивної якоїсь мрійності, якої у неї давніше не бувало.

Сльози силоміць тислися до очей Целі і душили її в горлі, коли нагадала, як часто Ольга, особливо в остатні дні, засівши з нею десь у кутику, шепотом, швидко, з перериваним віддихом малювала перед нею щастя материнства, якого не зазнала і яке пристроювала в найчудовніші квіти своєї уяви.

«Ах, боже! – говорила вона. – Мати таке маленьке-маленьке дитяточко, знати, що воно моє, могти його пестити і тулити до себе, – що за щастя! Неба не хочу, тілько один день такого щастя! Бачити, як воно, манюсіньке, тріпочеться, як простягає до тебе пухкенькі кругленькі рученята, як усміхається рожевими усточками, як приляже до твоєї груді всім своїм дрібненьким єством – і чути, що воно твоє, частина тебе самої – ох, Целінько! тілько день, тілько годину такого щастя, а потім я готова вмерти в найстрашніших муках!» І яка ж страшенна мука, яке пекло мусило клубитися в душі тої нещасної, коли, так чуючи і так думаючи, зважилася підняти руку на ту живу істоту у власному лоні!

Целя схопилася і почала живо ходити по бюрі, силувалася прогнати від себе ті жахом проймаючі картини, що вгризалися в її мозок і морозили кров у жилах. Але розгарячкована уява не хотіла втишитися, висновувала щораз нові картини, брала їх під мікроскоп і ставила перед очима Целі з невмолимою пластикою. Ціла скала могучих і болючих зворушень, від першого кроку, вчиненого в цілі відшукання фатальної баби, аж до зажиття отрути, ціла та страшенна драма, повна внутрішньої боротьби, унижень, тривог, розпуки і поривів безконечної чулості, стала їй перед очима.

А прецінь же та дівчина, яку формалістичні і бюрократичні душі назвуть упавшою і легкодушною, в часі, коли йшла та страшенна боротьба в її нутрі, могла працювати в бюрі зі спокійним видом, могла чемно і терпливо обслугувати публіку, вдавати з себе веселу посеред веселих товаришок і ані словом перед ніким на світі не зрадити себе зі своєю мукою! Що більше, власне для того, щоб своїм упадком не скомпромітувати товаришок, вона відважилася на злочин.

Целя почула правдивий перестрах перед тихим геройством тої дівчини. Її похибка, яку вона хотіла направити злочином, ціле те фатальне колесо від першого зла, що тягне за собою слідуючі, поки не пожре всеї душі, всеї істоти людської – цілий той омут щез із-перед очей Целі. В каламутних його хвилях вона бачила тільки одно – нещасну жертву, з серцем, прободеним сімома мечами, бачила велику любов і ще більше терпіння, за яке прощаються і найтяжчі провини.

І ясно стали перед її очима всі моменти остатнього акту страшної драми. Все повинно було відбутися тихо-тихо, щоб ніхто, а особливо улюблена мати ні про що не знала. Під погрозою страхів напівдійсних, а напівфантастичних, роздутих уявою до велетенських розмірів, нещаслива дівчина випила приписану порцію відвару. Може бути, що сільська лікарка дала їй кілька порцій і казала пити в значніших відступах часу. Але коли в організмі почула перші наслідки відвару, коли перед її очима живо стала ціла велич, ціла люта неприродність сповненого злочину, коли подумала, що всі її надії на материнську розкіш в тій хвилі погибли безповоротно, а з ними разом погиб навіки й супокій її сумління, і всяка можність правдивої радості і щасливого життя – тоді нараз захмарився весь горизонт її ума, обхопила її бездонна пітьма і розпука, і в її припливі нещасна одним духом випила весь відвар, воліючи відразу скінчити все.

– Страшно! Страшно подумати! – шептала Целя спеченими устами. В голові їй мішалося. Чула якийсь нестерпний тягар на серці, що давив і душив її. Аж сльози, які по хвилі полилися рясно, принесли їй полегшу. На щастя, була се година, коли до бюра найменше приходило публіки. Целя сіла в куточку за дверима і тихо плакала, час від часу тілько обтираючи сльози і виходячи зі своєї криївки, щоб обслужити нетерпливих гостей, що тупотіли ногами край решітки.

В сльозах розпливались острі стріли болю, легшим робився тягар, що придавлював її груди. Почувала тілько велике милосердя для всіх страждущих навіть задля власної провини, глибокий жаль над загальним горем людського життя. Постановила собі якнайчастіше відвідувати і потішати горем прибиту Ольжину матір. І що найдивніше, в її чистій дівочій уяві образ приятельки, упавшої і зганьбленої, зовсім через те не змалів і не заплямився. Навпаки, Целя почувала для неї незвичайну ніжність і пошану, як для мучениці.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 59 – 68.