4. Розмова про емансипацію

Іван Франко

– Прошу паннунці на сніданє! – сказала стара Осипова, підхилюючи двері світлички. Целя стрепенулася на її голос, але зараз же непокоїлась, потрясла головою, а озирнувшися в дзеркалі і поправивши червону оксамитну стьожечку, якою зграбно перев’язала поперек тім’я своє коротке волосся, пішла до їдальні.

Панство Темницькі сиділи вже при столі, а властиво сиділи оба панове, а стара Темницька наливала каву, раз у раз порушуючи зів’ялими губами, немов вела якісь ненастанні розговори, чутні тільки для її глухих вух, з якимись невидними сусідами. Впрочім, при столі старенька відзивалася дуже рідко і сиділа, вперши очі в якийсь один предмет, немовби не бачила нічого більше довкола. Целя дуже її жалувала, старалася услугувати їй при столі, розмовляти з нею знаками. Але старенька зразу чула себе якоюсь сконфуженою тими непривичними для неї об’явами чемності і співчуття. Віддавна привикла вона до того, що її найближчі цілковито ігнорували її і вважали немов якимось бездушним предметом, то й не диво, що зразу навіть з підозрінням почала було поглядати на Целю, думаючи, що молода дівчина хоче здобути собі її ласку для якихось своїх цілей.

Але переконавшися, що Целіна зовсім далека від яких-будь своєкорисних замислів, старенька помалу привикла до оказуваних їй чемностей і приймала їх якось апатично, нічим не показуючи, що вони справляють їй приємність. Але й ся апатія ні крихти не змінила поступування Целіни, теплого і сердечного, не ослабила її співчуття до нещасної старої жінки, при житті ще здеградованої між старе дрантя.

– А, ось і вона, наша маніпулянтка! – скликнув весело старий Темницький. – Вітаємо паню. Як же там пані спалося? Що там гарненького снилося?

Тим часом доктор устав мовчки з крісла, наблизився до неї і буркнув:

– Добрий день, пані!

Целя звичайно подавала йому руку, яку він стискав по-товариськи. Але сьогодні доктор, уклонившися, прудко підніс її руку до уст і поцілував. Целя почула гарячий дотик його уст і шарпнула руку як опарена, при чім густий рум’янець залив її лице аж по вуха. А доктор, мов і зовсім нічого не бувало, спокійно обернувся і сів на своїм місці.

Целя була до глибини збентежена, тож не сіла, але почала крутитися коло пані Темницької, немовбито помагаючи їй щось при наливанні кави, а властиво стараючися заспокоїти свою неспокійну кров.

– Що ж то панна емансипантка не ласкава навіть відповісти на привітанє старого? – балакав дальше жартівливим тоном пан Темницький. – А правда, правда, старий повинен знати, що молоді панночки, а ще до того ті, з нового, вченого, самостійного покоління, мають свої окремі правила, свій окремий спосіб життя і болять завсіди відповідати молодим паничам, ніж старим панищам.

– Але ж, таточку! – Целя перенесла той інтимний титул на пана Темницького зі свого покійного дідуся. – Яка ж із мене емансипантка!

– Ну, ну, ну, нібито ми, старі, вже такі дурні і нічого не розуміємо! Коротке волоссячко, синенькі панчошечки, служба в канцелярії, самостійне житє… степ широкий, світ одвертий… alleinstehende junge Dame, і там далі, і там далі…

– А коли-то таточко бачив у мене сині панчошки? – відповіла Целя, силкуючися повернути все в жарт, хоч із тону цілого сього балакання віяло на неї якоюсь душною і неприємною атмосферою.

– Ха, ха, ха! – сміявся пан Темницький, коли тим часом доктор, похилившися над своєю філіжанкою, помалу, систематично пив каву. – Ха, ха, ха! Я певнісінький, що панна Целя і тепер має на собі сині панчошки! Що, не вгадав? Ану, нехай пані нас переконає, що се неправда! Прошу!

– Ай, ай, ай, який же то таточко сьогодні дотепний! – сказала іронічно Целя, киваючи головою і беручися до снідання. Тим часом пан Темницький уже скінчив свою каву і, обтерши собі уста і опершися ліктем о стіл, не зводив ока з Целі, стараючися підхопити кождий її рух, кождий позирк.

– Го, го, го! – балакав він невтомно. – Панни савантки, обсервантки, маніпулянтки і емансипантки, нове поколінє, рівноуправнення з мужчинами, житє на власну руку, здобування будущини, аякже, аякже! Хто би вас ближче не знав, той би вас замісто святих купив. Але нас, старих горобців, на се не зловите. Вже ми що знаємо, те знаємо. Знаємо, що женщина – все женщина. Не один дурник думає собі: а, се новий тип, се женщина самостійна, майстриня своєї долі, жиє власною працею! А він і не знає, що тій майстрині зовсім чого іншого хочеться. Все мода та й годі! Була мода на криноліни, потім на пуфи, потім на капелюшики з пташками, потім на тюрнюри, – настала мода і на емансипацію, на рівноуправнення, здобування будущини власною працею. А то все – зовсім одна і та сама праця: і криноліни, і пуфи, і тюрнюри, і емансипація! Все має тілько одну мету – здобувати серця мужчин, полювати на мужів, уловляти вселенную з вусами!

– Але прецінь таточко не заперечить… – заговорила звільна Целя, якій се балакання відбирало всякий апетит, але пан Темницький не дав їй скінчити.

– Заперечу, дитя моє, всьому заперечу, бо знаю, яке то в світі по людях ходить. Нехай тілько паннунця вислухає слів старого! Старий на вітер не говорить.

– Але ж, татку, – озвався доктор, знуджений також тим балаканням, – що се татко обібрав собі за тему до розмови!

Нібито татко коли-будь говорив про інші теми!

– Тема, мій сину, така добра, як і всяка інша. Бо то бачиш, які сьогодні часи пішли? Часи вистав, плакатів, реклами. Хто має який товар, яку особливість, яку цінну річ, – зараз її на показ дає, в газетах інсерує, по вулицях афішує, на всі чотири роги світа витрублює і вибубнює. Що, хіба неправда!

Доктор і Целя слухали тої інтродукції мовчки, не знаючи, до чого вона йде.

– А видите, що старий не бреше! – сказав усміхаючися «таточко». – Тож-бо то й є, що не завадить часом послухати старого. Ну, а тепер прошу собі представити таку панночку, яку доля скривдила на маєтку. У неї здоров’я, сяке-таке личко, брівки, очка, охота до життя і уживання, радо би те бідацтво і між людей показатися, а ту обставини на припоні держать, дома біднота та тіснота, до порядного товариства двері позамикані…

Що робити? Те, що мається цінного і гарного – личко, очка, брівки, волоссячко, ручки (пан Темницький вичислював се все з якимось особливим притиском, моргаючи то в сторону Целі, то в сторону доктора і прижмурюючи очі, мов кіт на сонці) – все се можна показати народові хіба раз на тиждень, у церкві. Сього замало!

І ось таке бідне сотворіння подається на практикантку, телеграфістку, телефоністку, – одним словом, де-будь на публічну службу, де би могло сидіти на видноті у всіх, ніби на виставі за склом. Хто хоче, може прийти і оглядати, може навіть попросити її встати і пройтися.

«Прошу пані, чи нема для мене листа poste restante» – «На яку адресу?» – «Az 4». І наша емансипантка встає і йде до полиць з листами. А ту А – перша буква в азбуці, то й перескринок її стоїть у найвищій полиці. Отже, бідне сотворіння бере крісло, приставляє і з цілою урядовою повагою, а заразом з цілою дівочою грацією вилазить на крісло, стає на пальчиках і шукає, шукає, шукає в горішній полиці так довго, доки цікавий гість не оглянув докладно і ніжок, і талійки, і ручок, і шийки, і всього, о що йому ходило.

«Ні, прошу пана, нема нічого!» – «Дякую пані і перепрошаю!» А за хвилю другий так само питає, потім третій, четвертий і так далі. Чи ж то не життя? На щастя, маємо ще державу, що навіть платить за подібну комедію. А я свято переконаний, що коли б отворено два рази стілько посад в такім роді і коли б не тілько не плачено за службу, але вимагано ще вступної такси, то і в такім разі від кандидаток не було би відбою.

– Чудесно нас пан відмалював, нема що казати! – скликнула Целя.

– А чи неправду говорю!

– Розуміється, що неправду! – з нервовим притиском відмовила Целя.

– Що? – скрикнув Темницький. – Пані смієте казати, що неправду?

– Авжеж, що неправду! Адже ж пан на моїм власнім прикладі міг би переконатися, що воно так не є. Адже ж пан сам признає, що мені зовсім не о те ходить, щоб афішуватися, але щоб чесно заробити на кусник хліба.

– Ну, ну, панно Целіно, адже ж я не про вас говорив! – відказав старий, жартівливо прижмурюючи очі. – Адже ж ви у всім виїмок, у всім, у всім не подібні до інших! Хо-о-оч, – те «о» тягнув він якимось співучим голосом, перехиливши при тім голову на лівий бік, як співаючий канарок, коли би так прийшлося признати святу правду, то я сказав би, що й у вас воно не без закарлючки.

– Без якої закарлючки?

– Не думаю перед панею з усього толкуватися, але що знаю, те знаю.

– Коли пан кидає на мене підозріння, то повинен пан витолкуватися, бо інакше мушу таке поступування назвати… назвати…

Духу не стало їй у грудях. В очах пекло щось ніби здавлювані сльози, що силоміць тислися бризнути. Але здержувала себе і заховувала спокійний вид, головно для того, бо чула вліплені в себе прошибаючі очі доктора.

– Прошу пані не називати ніяк, – сказав, добродушно всміхаючися, пан Темницький. – Мене, пані, словами не заженете у вершу. Нехай пані радше скажуть нам, що то за панич стирчав ту сьогодня на вулиці перед нашими вікнами і що то за шматочки паперу кинули йому пані на голову?

Він сказав се з такою певністю і з таким супокоєм, що можна було думати, що знає далеко більше, ніж висловлює, і хапає тільки для прикладу перший-ліпший факт, який йому наскочив на пам’ять.

Целя поблідла при тих словах.

– Пане, – скрикнула встаючи з-за стола, – таке питання свідчить про низький спосіб мислення.

– Але ж, татку, як можете в подібний спосіб забуватися! – поспішно докинув доктор, бачачи, що Целя поспішає до дверей.

Целя вийшла напруго, не оглядаючись, і впала лицем на подушку в своїй світличці. Збиралось їй на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справді образитися. Боліли її тільки цинічні шпигання взагалі на жінок, що шукають власного зарібку, та рівночасно тішило її потроху й те, що доктор у тім питанні станув ніби по її стороні. Сама не знала, чому сей, хоч і дуже слабенький, вираз співчуття справив їй якусь полегкість. Успокоївшися трохи, встала і пішла на лекцію.

– Але, татку, – сказав по відході Целі доктор, закурюючи папіросу, – справді не розумію, що маю думати…

– Про що?

– Досі вважав я тата чоловіком, який ніколи не забуває про форми товариської чемності.

– Ну, ну, ну, пан син починає моралізувати батька! – скрикнув Темницький, живо кидаючися на кріслі. – Нехай тілько пан син покине ту роль, бо вона йому дуже не до лиця!

– Ні, татку, – сказав доктор з непохитним супокоєм, – я справді не пізнаю вас. Тратите власть над собою. Починаєте бачити те, чого нема. Мені й не снилося моралізувати, але бачиться, що сама делікатність вимагає, аби татко поводився з нею прилично.

– А коли я маю в тім свою ціль, аби власне так із нею поводиться?

– Свою ціль? – спровола повторив доктор. – А то яку?

– Се вже моя річ. Я прецінь тебе не питаюся, яку ти маєш ціль, услугуючи їй при обіді, потакуючи її словам, не зводячи з неї очей і цілуючи її руки.

– Яку… я… маю… ціль? Що се таткові сниться? Яку ж таку ціль можу мати?

– Се мене не обходить. Май собі яку хочеш, але позволь і мені мати свою. Впрочім, хто знає, – додав старий, насмішливо прижмурюючи очі і колишучися в кріслі, – чи остаточно наші стежки не зійдуться докупи? Хто знає, чи те, що ти називаєш браком чемності, не буде найліпшим твоїм союзником?

Доктор з зачудуванням вліпив зір у батька. Починав пізнавати його з такого боку, якого досі й не догадувався, з боку більш анімального, ніж людського. Йов’яльний усміх, що світився на устах сього чоловіка, в його очах приняв нараз якийсь поганий, цинічний відтінок, хоч подібний усміх на устах інших людей не разив його зовсім. Але се був його батько! Вся та коротенька розмова зробила на нього дуже прикре вражіння, хоч і сам він не вмів собі докладно вияснити, що власне було в ній такого прикрого. Проте хотів звернути річ на іншу тему.

– Але признасть татко, що той концепт з чоловіком, який буцімто стирчав під вікнами, і з паперовими свистками, киданими на нього, був не дуже-то щасливий.

– Концепт? Що се ти говориш! Аджеж се чистісінька правда! Сам я се бачив і не від сьогодні бачу того зітхаючого Адоніса. Ха, ха, ха! Якби ти побачив, що се за Адоніс! Чистий орангутанг. А наша панна емансипантка, бачиться, зовсім-таки до нього прихильна.

– Ну, що се татко говорить! – скрикнув доктор, диву даючись.

– Говорю, що знаю. Обсервую його й її. Переписуються, видаються на вулиці, а може й ще де-будь. Напевно не знаю, але маю підозріння, маю певні вказівки і сліди… Одним словом, прошу пана доктора, не кожда тота весталка, що в довгій сукні ходить.

– Се стара річ, – сказав доктор, поборюючи своє збентеження. – Але знов я не припускав…

– Доктор – і не припускав! – скрикнув пан Темницький. – Ха, ха, ха! Але ж, пане докторе, припущення – се перший крок до правди. Чи як там ваша наука говорить, га?

Замість відповіді доктор подав батькові свою широку долоню. Оба ті чесні чоловічки порозумілися цілковито.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 47 – 53.