2. Батько і син Темницькі

Іван Франко

– А з ким то паннунця так розмовляють? – почувся нараз від дверей голос старої служниці, що ввійшла, щоб попрятати в Целиній світличці.

– Моя Осипова, – сказала Целя, не відповідаючи на се питання, – може би, час уже снідання дістати?

– А тощо собі паннунця думають? – скрикнула добродушно Осипова. – Адже ж нині паннунця до служби не йдуть і разом з панством снідають. А панство ще сплять. Хіба де за годину снідання буде. Я ще навіть огонь не розклала, ані каву не змолола.

– А, правда! – сказала Целя, і її голос затремтів легким розчаруванням. – Треба чекати.

На столику лежала до половини прочитана книжка, перед тижнем узята з випозичальні. Целя була не дуже-то пильна читателька книжок, але в таких хвилях, як оця, коли треба було чекати з півтори години, вийти нікуди не можна, ані розмовляти нема з ким, книжка була її одинокою розривкою. От і сіла край вікна, з того боку, куди не било світло, і почала читати за той час, поки Осипова стелила постіль і прятала в світлиці. Та, мабуть, книжка була не дуже займаюча, бо, не дочитавши навіть і одної сторони, Целя відложила її набік, попідливала свої квітки, позмітала пил із столика, з пари крісел і з більшого стола, а далі з дзеркала, з фотографій і з вікна. Крутячися по своїй світличці, трібувала стиха забриніти якусь пісеньку, але пісенька швидко урвалася, а на чолі дівчини набігла хмарка.

– Коли ж бо мені то не чинить приємності снідати з панством! – сказала нараз, гордо підносячи голову догори, немов відповідаючи на якесь наклонювання. – Коли ж бо я не хочу слухати дурного балакання пана Темницького, ані бути метою огнестрільних поглядів панича Темницького! Адже ж я не обов’язана підлягати їм! Адже ж я плачу їм за харч і за хату! Адже ж не з ласки вони держать мене!

Уся її фігурка тремтіла зі зворушення на саму згадку про товаришів спільних снідань. Молоде чоло поморщилося, очі стратили свій погідний, сонячний блиск, а довкола уст зарисувалася якась складина болю і гіркості, якої перед хвилею ніхто би там не був дослідив.

Целя була сирота без батька і без матері. Старий дідусь посилав її до школи, а пізніше через якихось знайомих виробив їй місце на пошті (без протекції навіть такого мізерного місця дістати годі!), де, здавши приписаний екзамен, була принята за маніпулянтку. Більше старенький не міг для неї зробити, та й за те, що зробив, Целя благословить його пам’ять. Пенсія експедиторки – 35 гульденів місячно – вистарчає на скромне удержання; лекції музики на фортеп’яні і французької мови, котрі в свобідних хвилях дає двом донечкам властителя камениці, вистарчають їй на вбрання і інші приємності життя.

В перспективі перед нею рисується по кількох або кільканадцятьох літах служби самостійний поштовий уряд десь на провінції, маленький домик з маленьким огородцем у малім місточку, квітки перед вікнами, стара служниця в кухні і тиха самітна світличка. Панна Целіна, щоправда, рідко забігає думкою в таку далеку будущину, але завсіди, коли їй се притрапиться, починає чогось зітхати – чи то з туги до такої ідилічної картини, чи з полусвідомого почуття, що, невважаючи на свою ідилічність, ся картина криє в собі якусь порожнечу, якісь темні безодні.

По смерті дідуся Целя перейшла жити до пана Темницького. Пан Темницький – був то приятель небіжчика дідуся і при смертельній постелі обіцяв йому, що буде опікуватися бідною одинокою сиротою. Пан Темницький – то був пенсіонований урядник невисокого рангу, числив 68 літ, мав жінку о п’ять літ від себе старшу і глуху як пень і одного сина, що скінчив у Відні медицину і практикував при тамошній клініці. Пан Темницький був то, що називається «веселий дідусь»: лисий, з великими вусами і мохнатими бровами, мав рум’яні щоки, м’яснисті губи, завсіди зложені до усміху, малі і товщем запливаючі очка і здорові зуби і виглядав при своїй жінці, як її син, молодший від неї щонайменше о 20 літ.

Жив із своєї пенсії, скромно а акуратно, не служив ніде і нічим не займався. Весь день сидів у своїм кабінеті, курив люльку і читав газети, а вечором ішов до касина, відки вертав перед десятою, аби не платити «шпери». В касині, тобто в товаристві своїх ровесників, славився як сміхованець і фацеціоніст, що, невважаючи на сьомий десяток літ, досі не позбувся охоти до авантурок, або, як він сам говорив, до «маленьких зворушень».

А дома, коли сидів за столом при сніданні або обіді і весь час, свобідний від жування, заповнював своїм балаканням, лагідним, монотонним і усипляючим, був подібний до гладкого кота, що, розкішно муркотячи, пасе очима якийсь лакомий кусник, але не хоче перед часом трудитися хапати його, бо добре знає, що коли прийде відповідна нагода, то лакомий кусник сам упаде в його оксамитні лапки.

Півроку вже жила Целя у панства Темницьких, день у день слухаючи монотонного воркотання пана Темницького і поглядаючи на його двозначні усміхи. Зразу забавляла її гутірка того пана, але опісля знудила монотонність і обмежений кругозір його думок. Вона трібувала з ним сперечатися, але се оказалося неможливим: усі її слова він приймав з добродушним усміхом, мов брикання малої пещеної дитини. Та що пан Темницький ніколи не виходив із границь добродушної жартливості і не позволяв собі нічого, що би ображало приличність, то Целя чула себе при ньому супокійною.

Хоронила її також жалоба, яку носила по смерті дідуся і яка почасти накладала пута й пану Темницькому. Але оце перед кількома тижнями прибув із Відня молодий Темницький, лікар, і відразу вніс із собою до того тихого гнізда якийсь острий, задушливий дух, що від першої хвилі проняв Целю якоюсь тривогою, почав стискати її груди якимось невиясненим прочуттям остраху і небезпеки.

Доктор Темницький був високий, плечистий, сильно збудований мужчина, з правильними обрисами лиця, з буйним темним заростом. Рухи його були повільні і поважні, голос баритоновий, трошечки хрипуватий, погляд холодний і немов наскрізь пронизуючий. З кождого руху, з кождого слова його було видно, що сей чоловік має дуже високе розуміння про свою вартість, що вміє панувати над собою, але заразом уміє і любить панувати над іншими і привик поборювати всякі трудності, що стоять на заваді його замислам.

Ворог усякого сентименталізму, він поглядав на світ холодним оком анатома і віддавна привик судити всіх і вся тільки з погляду свого улюбленого «я». Ворог дотепу і жартів, один тільки зворот виголошував з певним відтінком юмору, а був то жидівський зворот «Wus tojgt mir dus?» (на що мені се придасться?) Був се його оклик, невідступна мірка, яку прикладав до кождої нової речі, щоб оцінити її вартість.

Одним словом, був се чоловік наскрізь «позитивний» і реальний. Хоч мав, напевно, не більше тридцяти літ, то, проте, здавалося, що у нього не було ніколи тої «шумної» молодості, що він ніколи не віддавався ніяким ілюзіям, не знав, що то запал і ентузіазм, що ціле його життя було рівною простою лінією, без збочень, скоків і закрутів, без надмірних напружень, але і без слабостей і знесилля. Як у добрій машині, так і в нього все, здавалося, було обраховане, зважене і згори зведене до певної рівноваги.

Перша його стріча з Целіною була дуже холодна і шаблонова. Старий пан Темницький запрезентував їй свого сина, той їй уклонився, Целя відклонилася, пан доктор буркнув «Дуже мені приємно» і зараз відвернувся, кінчаючи своє перерване оповідання про якийсь клінічний випадок. Але по хвилі, коли побачив, що Целя пильно придивлялася йому, сказав тим самим спокійним і поважним голосом:

– Мушу вам, татку, показати фотографію моєї нареченої.

Батько аж уста розчинив і очі витріщив, бо ні про яку наречену свого сина нічогісінько не чув. Але син з непохитним супокоєм говорив дальше, скоса поглядаючи на Целю:

– Дочка примарія головного віденського шпиталю, одиначка і спадкоємниця величезної камениці на Грабені. Заручини відбулися ще в м’ясопусти. Я не писав вам про се нічого, бо хотів зробити вам несподіванку.

Та, невважаючи на се вияснення, батько не переставав глядіти на сина як на дивогляд, з зачудуванням і недовір’ям. Глуха пані Темницька, що не чула розмови, бачила тільки, що «татко» забув про розсіл, і, торкнувши його рукою за лікоть, сказала гробовим голосом:

– Татку, розсіл вистине!

Тим часом доктор, що при столі сидів насупротив Целіни, звернувся до неї з кількома зовсім байдужними запитами, на які дівчина відповіла коротко, майже не підводячи очей від тареля. А коли обід скінчився, і Целя сквапно відійшла до своєї служби, пан Темницький, що досі ледве міг усидіти з нетерплячки, звернувся до сина.

– Бійся бога, Мільку! Що се за наречена, про яку ти згадував?

– Наречена? – відповів супокійно доктор. – Ніякої нареченої у мене нема.

– Ну, так я й думав. Але що ж се ти за історії видумуєш?

– Се для тої, – і він мотнув головою в напрямі Целіниної світлички. – Виджу, що вдивляється в мене, мов у веселку. Ну, а я люблю кожду річ відразу ставити ясно, реально. Нехай собі дитина на мій рахунок не робить ніякої ілюзії.

– Га, га, га! – засміявся пан Темницький. – Але ж то хитрий пан доктор! Що хитрий, то хитрий! При першій стрічі з панночкою зараз і остерігає її: здалека від мене! Я заручений!

– А воно й найліпше, – сказав поважно пан доктор. – Нехай згори знає, чого від мене може надіятися, а чого ні.

Бачиться одначе, що й сам пан доктор не дуже добре знав, чого від нього можна надіятися, а чого ні. Кілька день він сидів насупротив Целіни, мало звертаючи на неї уваги, обмінюючися з нею ледве кількома байдужними фразами. Пізніше зробився ще маломовнішим, про свою наречену не згадував, але натомість, кілька разів Целя осмілилася підвести очі, все стрічала його холодний зір, впертий в себе.

Ще кілька день минуло – і в чорних невеличких очах доктора доглянула Целя якісь іскорки, що блимали, ніби порохно серед пітьми, і розтлівалися що день, то дужче. Було щось невідоме і зловіще в тих іскорках, щось, що відбирало Целі апетит і морозило в ній усякий порив радості. Коли доктор промовив до неї часом, то почувала легку дрож на всім тілі, хоч досі нічогісінько такого між ними не зайшло, що надавало би хоч тінь оправдання тій її боязні.

Натомість старий пан Темницький говорив тепер іще більше, ніж уперед, і своє балакання майже виключно звертав до Целіни. Шпилькував емансипацію і емансипанток, хоч Целя ніколи не хотіла вдавати з себе емансипантку, вигрібав старосвітські анекдоти про старих паннів, жартував з женщин-урядників, поштмайстринь і т. ін. Остаточно Целя почала звільна догадуватися, що все те балакання не просте язикобиття, але до чогось воно йде, має якусь укриту ціль – яку, сього не могла доглупатися. Чула тільки, що по вислуханні цілогодинного гуторіння пана Темницького обхапує її якась утома, якесь обридження до світу і до життя, нехіть до праці і думання. Тим-то й не диво, що все те вкупі в короткім часі мусило сприкрити їй спільні снідання, обіди і проходи з панством Темницькими.

– Ні, не піду більше! – говорила вона, тупаючи ногою в своїй світличці, але завсігди в рішучій хвилі покидала її сила волі.

Була сама на світі. Пан Темницький був одиноким другом її покійного дідуся, який дав їй його за опікуна. От і не диво, що її дитяча душа до крайньої можності держалася за ту останню нитку, що бодай сяк-так в’язала її теперішнє з минулим. Покинути сю нитку – то значило віддатися безповоротно хвилям життя, без провідника, без точки опори. Целя, хоч молода ще, 18-літня дівчина, все-таки знала вже з власного сумного досвіду і не з одного прикладу, що пускатися на ті хвилі – то не жарт.

– Але все ж таки вони добрі люди, – вспокоювало її золоте її серце. – Нехай і так, що у них є свої хиби, але не моя річ судити їх. Зо мною вони чемні і добрі, то що ж можу їм закинути? Ні, ні, дурна я з моєю нехіттю, з моєю глупою тривогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!

І, накартавши так свої власні нерви, вона знов ішла в товариство Темницьких, щоб із нього знов винести ту саму німу тривогу, те саме знеохочення і зденервування, що й уперед, тільки ще в більшій мірі.

Примітки

Грабен – вулиця у Відні.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 35 – 40.