7. Прощальний лист Стоколоси

Іван Франко

«І що ж таке всі мої дрібні дитинячі терпіння, знеохоти і розчарування в порівнянні до сеї страшенної трагедії!» – подумала Целя, обтираючи сльози і знов засідаючи до свого бюрка, куди кликала її нова купа листів, принесених із головної поштової експедиції. Вона кинулася до праці, щоб заспокоїти себе по дізнаних зворушеннях.

Аж коли скінчила сю працю, кинула оком на лист Стоколоси, що лежав тут же під її рукою і досі не був розпечатаний. Сим разом одначе її душа, потрясена до глибини, далека була від усяких насмішок і погорди. Серце її повне було співчуття навіть для горя того бідного, упослідженого (як їй здавалося) безумця. Розрізала коверту і почала читати.

«Ваша правда, пані, цілковита правда! – писав їй Стоколоса. – Треба було аж нинішньої досадної научки, яку Ви, пані, дали мені, може й без повзятого згори наміру, щоб отворити мені очі на цілу ненатуральність моїх відносин до Вас. Бо й справді, що ж я можу осягнути своєю глупою влазливістю? Ви, пані, не любите мене, не хочете й знати про мене і були настілько щирі, що дали мені пізнати се зовсім недвозначно. Спасибі Вам за се! І богу дякувати, що так воно сталося.

Тілько сьогодні, під впливом острого болю, я вглянув глибше в себе самого, в саму вдачу свойого чуття, і пізнав, що ми не сотворені для себе, що коли б навіть Ви, пані, з такої чи іншої причини згодилися бути моєю, то се було би, може, для Вас і для мене найбільшим нещастям. Так, панно Целіно, любов моя справді така, що затроїла би Вам життя. Гаряча, пристрасна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, гарячої крові і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнім житті поскупилася на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастям, – така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, на скупаря, на тюремного сторожа і тирана.

Дрожу на саму думку про ті консеквенції, до яких вона могла б мене завести, про ті безконечні ряди дурниць і нетактів, які я зміг би наробити з любові, про ті муки, які причинювало б мені ненастанно те переконання, що Ви мене не любите, не можете любити, що гордуєте мною, що бридитесь мною… а згори знаю, що такого переконання Ви не могли б мені вибити з голови ніякими запевненнями, ніякими присягами. Мороз по мені пробігає на саму думку про ту пропасть, в яку я готов був кинутися, коли б один відрух Вашої руки не був зупинив мене впору. Так спасибі ж Вам, дорога пані, стократ спасибі за ту хвилину болю, яка заразом пробудила в мені моральне єство, повернула мене до свідомості свого обов’язку!»

Целя читала той лист з чимраз більшим зачудуванням. Те, що вона подерла і викинула лист Стоколоси, видалось їй чимось таким далеким, таким чужим її теперішньому настроєві, немовби між тим фактом а теперішньою хвилею пройшли довгі роки. Для того-то незрозумілою видалась їй спочатку резигнація Стоколоси, і то якраз у хвилі, коли вона, наслідком якоїсь дивної асоціації ідей, готова була далеко прихильніше слухати його слів, ніж досі.

Хвилю вона думала, що весь той вступ – се тільки викрут закоханого чоловіка, фраза, вимірена на викликання ефекту. Для того поспішно обернула картку, щоби дочитати другу сторону, надіючися знайти там просьбу – відписати йому хоч би кілька слів, дозволити йому бачитися з нею або щось інше в тім роді. Тим часом кінець листа був короткий і зовсім сухий.

«Віднині не буду вже Вам, пані, докучати своїм видом. Власне вертаю від нотаря, де я підписав контракт продажі своєї реальності, про яку я так часто снив, що станеться гніздом мого щастя і тихим пристанищем по бурях життя. Нехай іде в чужі руки! А я ще сьогодні з полудня виїжджаю зі Львова і надіюся, що не швидко верну до нього».

Підпис автора і нічого більше, ані слова, куди виїжджає. Ніякої просьби, ніякого бажання – нічогісінько.

– Ну, сей швидко надумався і, як видно, зовсім безповоротно, – прошептала Целя. – Я й не думала, щоб у нього знайшлося стілько сили волі.

І зітхнула. Хоч до Стоколоси було їй зовсім байдуже, то все-таки в її серці на хвилю пробудилося гірке почуття жалю і розчарування, таке саме, яке проймало її колись, коли ще була малою дівчинкою і під доглядом коханої матері гуляла по луці, ганяючись за метеликами. І кілька разів один із тих летючих цвіточків був уже зовсім близько її рученят, і вона з рознятими усточками і витріщеними блискучими оченятами помаленьку підкрадалася до нього, аж поки нараз він, сполоханий, не фуркнув свавільними викрутасами високо вгору і не щез із її очей, то мала Целінка морщила брівки, ламала губки і з запиваним личком кричала за ним: «Недобрий! Не потребую тебе!» Але тепер часи змінилися, і Целя не думала гніватися на метелика, котрий улетів у недосяглі простори.

«Що ж, може, воно ліпше так! Може, справді його правда», – думала вона, вдивлюючися в судорожно покривлені і нерівні, але виразні літери письма Семіона Стоколоси.

Вона пригадала собі, що кінець кінцем і сама майже те саме думала сьогодні рано, що й він пише. Але оскільки ж глибше, ширше гляділа вона тепер на се діло! Яким мілким видавався їй її власний ранішній суд! Якою софістичною і вимушеною резигнація Стоколоси!

– Ні, ні, ні! Неправда се, все неправда, що він пописав! – скрикнула Целя майже наголос, так що аж пані Грозицька обернулась і змірила її суворим питаючим поглядом.

«До такого переконання, як він отсе пише, він не міг дійти! – снувалося дальше пасмо її думок. – А коли вмовив його в себе, то тільки поневолі, щоб замаскувати перед самим собою стид і своє упокорення! «Я не повірив би ніколи, що ви мене любите». Дурню, дурню! Одного погляду, одного стиску руки правдиво люблячої женщини досить, щоб наповнити тебе тою вірою! «Я замучив би Вас своєю любов’ю». – Целя всміхнулася напівжалісно, напіввизиваюче. – Ну, рада б я бачити, як би ти доказав сеї штуки! «Любов моя перемінилась би на тирана»… І се пише чоловік, який – голову даю за се! – за крихітку оказаної йому любові почував би себе до обов’язку бути вдячним увесь свій вік! Бідний ідеаліст! Він не знає, що поки тираном є любов і нічого іншого, поти тиранія та не може бути нещастям, ані злом і ніяка женщина, чиста, чесна, любляча і розумна, такої тиранії ніколи не злякається!»

Оттак думка її перечилася з листом Стоколоси, зовсім не дбаючи про те, що ще сьогодні рано перечилася і доказувала зовсім противне. Але швидко службові обов’язки перервали той хід думок, а коли по хвилі знов сіла і глянула на лист, то тільки шепнула:

– Що ж, нехай і так буде! Конець, то й конець! Щасливої дороги, пане Стоколосо!

Відтак зложила лист, всунула його до коверти і сховала до кишені. Сього листа рвати і викидати за вікно не думала.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 68 – 71.