3. Лист від Стоколоси

Іван Франко

– Е, що там! – сказала Целя, потрясаючи головкою і кидаючися то до вікна, то до дзеркала, – дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!

Глянула на годинник – пів до восьмої. Ще щонайменше година до снідання. Взяла книжку і трібувала читати далі, але й се не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск сліпив її очі. Щоденне семигодинне примусове сидіння при поштовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого організму, що домагався руху і свіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидіти в покої, мов миш у норі! Ні, се справді гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї світлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на іншім місці або привести в порядок. Але нічого такого не добачила.

В тій хвилі знов отворилися двері її покою: ввійшла Осипова з карафкою свіжої води. Поставивши воду, вона стала і з усміхом почала вдивлюватися в Целю.

– А ви чого так на мене дивитеся, як на ворону? – кликнула Целя з жартівливим обуренням.

– Бо маю рацію! – відказала Осипова, всміхаючись і моргаючи загадково. – А впрочім, коли іншим вільно на паннунцю так дивитися, то чому ж би й Осиповій не мало бути вільно?

– Яким іншим?

– Кождому, хто тілько хоче. Адже ж паннунця щодень сім годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скілько його воля, і паннунця не може йому сього заборонити.

Целя вся спалахнула рум’янцем.

– Фе, стидайтеся, Осипова! – скрикнула з невданою прикрістю в голосі. – І ви вже навчилися від старого пана цвікати мені в очі моєю службою! Що вам завадила моя служба, що мене сверлуєте, вичислюючи її неприємності? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю? Чи думаєте, що мені се мило? Але що ж маю робити? Адже ж мушу якось жити! А ліпше їсти свій хліб, хоч гірко зароблений, ніж умирати з голоду або…

Не докінчила. Сльози здавлювали її горло. Відвернулася до шафи і почала в ній дуже пильно шукати чогось між понавішуваними сукнями.

– Але ж прошу паннунці! – скрикнула стара, не на жарт перелякавшися сього вибуху. – Що се паннунці бог дав! Я мала би насміхатися з паннунці за те, що паннунця в цісарській службі находиться? Я, що від десяти літ віку сама поневіряюся по службах у найрізніших людей? Я мала би насміхатися з паннунці, я, що так паннунцю люблю, як рідна мати? Най паннунця дадуть спокій і поглянуть радше, що я для паннунці принесла!

– А що таке? – весело спитала Целя, забувши вже прикрість, якої дізнала перед хвилею.

Осипова видобула з-за пазухи невеличку запечатану коверту і, не кажучи ані слова, з усміхом і загадковіш морганням подала її Целіні. На коверті написане було тільки її ім’я і назва, та, проте, Целя знов запаленілася, скинувши оком на адресу. Характер письма був їй відомий.

– А відки-то Осипова дістала те письмо?

– А се, прошу паннунці, дав мені знайомий експрес. Хотів іти до паннунці, але я йому кажу: дайте, я сама занесу!

Коли би Целя була пильніше вдивилася в лице старої жінки, то була би відразу догадалася, що Осипова збрехала. Але Целя вдивлювалася в лист, що його держала в руці, очевидно вагаючися, що має з ним ізробити. Рум’янець на її лиці щез, і воно поблідло, рожеві губи стислися, і в очицях блисло щось ніби гнів, обурення чи нетерплячка. Сказала вкінці холодно і з досадою:

– Моя Осипова, прошу вас, ніколи не робіть мені того на будуще. Ніяких листів, ані посилок до мене не приймайте. Хто що має до мене, нехай сам приходить, уже я буду знати, що йому відповісти.

Се сказавши, відвернулася і відійшла до вікна. Осипова добру ще хвилю стояла на місці і хитала головою. Бідна жінка не знала, що властиво думати про свою паннунцю: чи одержання листа було для неї приємне, чи неприємне, і о що властиво паннунці ходить.

– Ну, але прецінь лист узяла, не звернула мені! Се знак, що я ще нічого такого дуже злого не зробила, – проворкотіла сердешна бабуся і відійшла до кухні.

Але Целя стояла мовчки, одною рукою опираючись о раму вікна, а в другій держачи лист. Рука з листом тремтіла. Вкінці рука піднеслася і енергічно кинула лист на підлогу.

– Чого той дурень хоче від мене! – скрикнула з обуренням. – Причепився, мов п’явка, лазить за мною, як тінь, і ще мене компромітує своїми дурацькими листами. От нещастє моє?

Груди її сильно хвилювали, очі блищали, гнів був справдішній. Але по хвилі Целя вспокоїлася, охолола з першої досади, підняла лист і розтяла коверту ножицями. Виняла з неї лист, записаний від початку до кінця дрібними, немов судорожно в різні боки повикривлюваними буквами, і, раз зирнувши на ті букви, на перший знак викрику, який їй у тексті кинувся в очі, вибухла голосним сріблистим сміхом.

– Що за дурень! – сказала весело. – Навіть гніватися на нього серйозно не можна, хіба тілько сміятися. Ану, прочитай сей лист замісто газети! Мусить бути забавний, як і попередні.

І, вигідно сівши на кріслі, Целя розложила лист на столику і почала читати, від часу до часу перериваючи читання своїми замітками, немовби розмовляла і передражнювалася з його автором.

«Третій раз уже осмілююся писати до Вас, шановна пані, хоч на два перші листи не одержав ніякої відповіді».

– І не одержиш і на сей! Не надійся! – вперто мотнувши головою, сказала Целя.

«По тяжкій боротьбі з собою я таки зважився ще раз наприкритися Вам. Важність справи, для якої се чиню, нехай оправдає мою влізливість».

– Важність справи? Що там за важна справа така? Ха, ха, ха! Очевидно, та сама, що й у перших листах: Ви, пані – ангел, Ви покорили моє серце, без Вас не можу жити, і так далі без кінця. Але ж прошу шановного пана, се все мене нічогісінько не обходить. Я без вас можу жити. Я про вас і чути не хочу. Ви повинні раз уже сього догадатися з мого погляду, з кождої моєї міни! Та ба, як же ту бажати, щоб той пан чого-будь догадався! – додала з поганим виразом погорди на устах.

«Обдумавши поважно своє положення і зібравши про Вас, пані, деякі потрібні відомості»…

– Чи бачите його! – скрикнула Целя. – Він про мене відомості збирає! Він шпіонить мою минувшину! Негідник!

«…я переконався, що зверхній вигляд не омилив мене, що, полюбивши Вас від першого побачення, я не змарнував свойого чуття для особи, не гідної того чуття. Я певнісінький, що, коли б Ви, пані, згодилися бути моєю, ми могли б устроїти своє спільне життя гармонійно і щасливо, оскільки щастя було би залежне від нас самих. Мої средства, хоч скромні, вистарчали би нам як резерв на чорну годину, а тим часом ми заробляли би на хліб чесною працею».

– Чи бач його! Як то він усе собі уложив! Не такий дурний, як видається! – шепнула Целя, і хмарка задуми зависла на її чолі.

Вона вже знала з попередніх листів того оригінального конкурента, знала, що його средства, про які він згадував, се одержаний у спадку по батькові фільварочок з 30 моргами землі, положений десь недалеко Львова і випущений в аренду. Знала, що сам конкурент займається газетярством, і треба признати, що се, власне, була одна з головних причин її антипатії до нього. Вона так багато наслухалася непідхлібних історій про львівських газетярів, про їх цинізм, нічні пиятики, галабурди і т. ін., що дрож пробігла її на думку – статися жінкою такого поганця.

А при тім виглядав той конкурент зовсім не особливо. Целя, сама молода, здорова і вродлива, любила всюди красоту і грацію. А він, хоч ще молодий, ходив згорблений і немов розломаний, мав лице широке, вистаючі вилиці, вид якийсь заляканий і непевний, блукаючий вираз очей, ніс розплющений і руде волосся. До того додати одіж, звичайно стареньку і немовби не на нього шиту – от і портрет автора тих любовних листів, тої «долі», що трафлялася панні Целіні.

«Се кандидат на Кульпарків!» – мигнуло в душі у Целі, коли перший раз побачила його на пошті, як подавав лист. Вліплені в неї з виразом зацікавлення і подиву сиві очі дивогляда справляли їй якийсь неспокій і заразом побуджували до сміху. Від того часу він почав частіше приходити на пошту, впиватися очима в кождий її рух і чатувати на вулиці, коли вона йшла на пошту або вертала додому. Але ніколи він не осмілювався промовити до неї. Ішов здалека, а як часом не міг обминути, щоб не зустрінутися з нею лице в лице, то кланявся украдком і втікав щодуху, мов з яким краденим добром.

По кількох місяцях таких німих зальотів написав до неї перший лист, несмілий, надряпаний, очевидно, тремтячою рукою, незручний у стилізації, – одним словом, смішний-пресмішний. Целя багато мала з нього потіхи, і хоч не знала назви свого німого адоратора, все-таки вгадала відразу, що він і автор листа, підписаний «Семіон Стоколоса» – се одна і та сама особа. І через думку їй не прийшло відповідати на той лист.

Через місяць надійшов другий лист, довжезний, пристрасний і ще смішніший в огнистім виражуванні чуття. А оцей третій лист несподіваним способом був короткий і спокійний, так що Целя, яка ждала в ньому знов сажнистих зітхань і сотнарових заклинань та дифірамбів на свою красоту, була троха розчарована і задумалася. Але задума та не тривала довго.

– Дурна ти, Целько! – скрикнула вона сама до себе. – Все те нісенітниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так, як чесні люди? Чому не прийде, не представиться, не… Але що там, читаймо далі!

«Запитаєте, пані, напевно, чому для висловлювання Вам сього всього вибираю таку не зовсім пригідну дорогу, відповідну радше для труса, ніж для мужчини?»

– Чи бач його? – скрикнула Целя з усміхом. – Як угадав! І відвагу має назвати річ її іменем, навіть коли та річ дотикає його самого. Еге, відвагу має! – додала по хвилі. – Але знов тільки на папері! Ну, ну, що то він там далі пише?

«Я справді трус, не супроти небезпек і противностей життя, бо з тими я боровся від дитинства і то досить щасливо, але супроти тих, кого люблю. Боюся зробити їм найменшу прикрість і через те не раз роблю її мимоволі, а се мучить і болить мене ще гірше, ніж їх самих. Чую, що бракує мені тої твердої підстави в поступуванні з людьми, яку дає товариське виховання і певність себе самого. Чую, що сама моя особа будить сміх і жаль, і се відбирає мені всяку смілість, яку собі вирозумую. Тужно мені до людей, до приязні, любові, щастя – а чую, що здобути їх не можу так, як здобувають тисячі інших. «Так що ж, чи хочеш украсти їх із-за угла?» – запитаєте, пані, напевно».

– Чи сказився! – скликнула Целя з якимось переляком. – Точка в точку вгадав мою думку!

«Ні, дорога пані (ага, «дорога»! Вже знов починає! – шепнула Целя), я бажаю тільки вхопити одну ниточку, що веде до клубка, а потім ціле життя, всі свої сили присвятити на здобування того, що іншим щасливіша доля дарує без труду. Нині Ви, пані, знаєте мене тільки з непочесної поверховості. Тож не прошу нічого більше, як лиш одного: позвольте мені дати Вам ближче пізнати себе! Я не хотів би без Вашої волі чинити ніяких кроків у тім напрямі, щоб перед людьми, у котрих Ви жиєте, не наражувати Вас на насмішки, дотинки та неприємності. Знаю, впрочім, тих людей, хоч і здалека, і можу Вам тільки одне сказати: стережіться, пані, зарівно батька, як і сина!»

– Ого, ось уже й жало гадюки! – шепнула Целя, прикусуючи блідніючі уста.

«Та чого ж я хочу?» – запитаєте, пані. Одного тільки: позвольте мені зблизитися до Вас, дати Вам ближче пізнати себе! Дайте мені знак, що не маєте супротив мене ніякої антипатії, що зближення моє не зробить Вам ніякої прикрості! Напишіть»…

– Дурень! – скликнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма. – Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурниці. Позволь йому зближуватися до мене! Хіба я йому бороню? Але ба, ту саме й єсть хитрість, підла засідка. Наробить яких дурниць, осмішить мене, а тоді скаже: самі Ви позволили мені! Ні, ні, не хочу й чути про нього! Дам йому до пізнання, щоб і на очі мені більше не показувався. «Що не маєте супроти мене ніякої антипатії, що зближення моє не справить Вам ніякої прикрості!» Ну, відки ж я се маю знати? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась галярета, не мужчина! Ну, малась би я спишна, якби дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозріннями! Всі жили би з мене вимотав! Ні, волю вже лишитися тим, чим є, ніж в’язати свою долю з таким непотребом!

І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшлася кілька разів по покою, щоб успокоїтись, а потім порвала лист разом с ковертою, подерла на дрібні шматочки і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилилася з вікна, то побачила, що на розі вулиці, насупротив вікна, стояв автор листа з очима, вліпленими в вікно.

Поява Целі, очевидно, перепудила його, він кинувся мов опечений і хотів утікати, але не міг відірвати очей від вікна. Сей вид видався Целі таким комічним, що засміялася на все горло. А потім сильним замахом руки викинула дрібні шматочки подертого листа. Посипались вони вниз, мов снігові платочки, крутячись і розлітаючися в різні боки. Кілька з них, покрутившися та погулявши на хвилях легенького вітру, впало на капелюх Семіона Стоколоси, який усе ще, з переполошеним видом, блідий і ніби прикований до кам’яного тротуару, стояв на розі вулиці.

Примітки

Кульпарків – передмістя Львова, де була психіатрична лікарня.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 40 – 46.