1. My house is my castle!

Іван Франко

Для чого, властиво, старий гордий воєвода Шепетинський вічно з певним самоудовольством повторяв вищенаведену англійську пословицю, того ніхто напевно не знав. А треба було його видіти в ту хвилю, коли, окружений хмарою вельможних гостей (з котрих многії ледве держалися на ногах і думали, що у них вітряки на плечах замість голів, – так в них шуміло і крутилося старе угорське вино) – треба, кажу, було видіти старого Шепетинського в такій хвилі, коли обходив з гостями свій новий замок, обширні, після французького методу вибудувані господарські забудування, наповнені новомодними знарядами господарськими, котрі, здавалося, скорше були зроблені напоказ, як до практичного ужитку, – коли показував гостям сильний частокіл і оковані брами, рови і став, що в виді великанського півмісяця окружав замок від полудня, – коли обводив їх по густім напівприроднім парку, обтулюючім собою з північної сторони нововибудуваний замок, – треба було все то видіти власними очима, аби представити собі, з яким виразом лиця повторяв тогди пан воєвода: – My house is my castle!

А гості чудувалися, дами, одіті, після тогдашньої моди, тільки в тоненькі, напівпрозрачні газові обслони, ахали сентиментально, стулюючи пишно тоненькі уста і оглядаючи через далевиди пречудну околицю. І всі подивляли красоту будови, виконаної італьянським майстром, і чудне положення межи лісом і водою, і сильні укріплення, і іскусно в фантастичних формах виділані човни, колишучіся на гладкій поверхності ставу, і з смаком поприбирані альтани в парку, – словом, подивляли все, що далося подивляти, хвалили все, що далося хвалити. А хоть декотрий із старших панів закинув: «Пощо було на теперішні часи будувати такі коштовні укріплення, нащо здасться в нинішніх мирних временах замок, нащо рови, зводжений міст і палісади?» – то пан воєвода, випрямивши свою горду високу стать і гордо лівою рукою показуючи на власну грудь, говорив з самодовольним усміхом:

– Му house is my castle! А що, хіба ви не видите високих цілей, котрі руководили мною при будові сего замку?

Гості мовчали і кивали головами, тільки дами набоці шелестіли довгими газовими, легкими, як павутина, сукнями, гордо повертаючись одна перед другою.

– Смотріт на тії сині гори в віддалі – то брама, котрою часто входили угри в нашу країну! Туда недавніми часами впав був Ракочій! Мій замок призначен на будучність заперти їм тую браму! Смотріт на тоті розлогі, широкі та рівні поля від сходу і півночі! То шлях, котрим налітає губительна саранча – татари на наше благословенне Підгір’є! Мій замок призначен стати запорою против загонам бісурман, стати охороною бідним людям, утікаючим з своїм добутком перед мечем і огнем невірних!

Так говорив пан воєвода, а його стать, віком к землі нагнена, простувала і підносилася вгору при тих словах, він знов самодовольно усміхався і гордо поглядав по гостях.

А гості вдодатку зачинали подивляти і високі, патріотичні цілі властителя, зачинали желати йому щастя, а роду його слави і довгого панування!

Але на гадку о роді мутилася радість воєводи, він пригадував собі, що у нього ніт сина, що його славний рід, його ім’я з ним вигасне, і похиляв гордую голову знов вдолину, мовби клонився перед рукою гнетучої його судьби. Бо і справді судьба, видко, напосілася, щоби придавити тую кріпкую гордую голову! Син його, ціла надія вітця, по році життя з жоною погиб нагло на ловах, а його молода жона скоро [по]слідувала за ним. Осталася безутішному дідові одна лишень маленька внучечка Мільця, на котру той, однако, яко на женськую отрасль, не міг злити своєї цілої любові. Жаль по страті небавом уступив високопарним і славолюбивим думкам, уступив заходам при будові замку, уступив тисячам мечт і планів, котрі роїлися в старій гордій голові. Мільця тим часом росла під надзором няньки і французки Шарлотти, їй було півчверта року в тоту пору, коли відбуваються проісшествія, котрі тут оповім.

Але ще одно, а може, і найважніше, забули ми сказати нашим читателям, а іменно то, що то все діялося в другій половині вісімнадцятого століття, коли корону польську носив Станіслав Понятовський, а Польщею, або властиво головами молодих ляхів і ляшок, почавши від короля, владіла прелесна маркіза Loully.

Було се одного прекрасного літнього вечора в неділю. Отець Ісидор, священик сусіднього з замком села, обходив, помахуючи грубою тростиновою ліскою в срібній оправі, свої широкі лани, красуючися дозріваючими в хлопа зависоким житом і зеленою, в веретінця ідучою пшеницею. Удовольство і легкий усміх бігали по лиці всечесного отця, а легкий вечірній вітрець іграв в ході полами його довгого чорного халата. Срібна оправа ліски блискала до западаючого сонця, а повне, кругле лице його набирало від вечірньої червені на западнім небі ще більше краски. О чім думав отець Ісидор в ту пору, трудно угадати, а може, і не думав о нічім, може, се було тільки dolce far niente в ході!..

– Слава Ісусу Христу! – озвався несподівано грубий голос за плічми отця Ісидора. Він обернувся і відповів:

– Слава навіки!

Перед ним стояв чоловік літ около тридцяти, з молодим ще лицем, а ростом перевищаючий більше як о голову високу і так стать отця Ісидора. В чертах його лиця, кромі мужеської енергії, добродушного і гордого заразом усміху, означаючого сознаніє його переваги над другими, не мож було вичитати ніяких неприязних намірень.

– Всечесний отче, перепрашаю, що так несподівано заходжу вам дорогу, але, вибачте, у мене єсть пильне діло до вас!

Отець Ісидор уступив два кроки взад, щоби ліпше оглянути незнайомого, і питаючим поглядом змірив його високу поставу.

– Сподіваюсь, що ви, всечесний отче, знаєте мене?

– Ні, не знаю!

– А сли так, – сказав незнайомий з жартобливим усміхом, – то маю честь представитися вам: Олекса Довбуш!

Тії короткі слова дивно подійствували на отця Ісидора.

Його здорове, червоне лице поблідло, коліна задрижали, а рука судорожно стисла срібну головку палиці.

– Отож, – продовжав дальше Довбуш, видимо задоволений тою зміною внутрі отця, – діло моє, всечесніший, таке. Я житель лісів, жию, як птиця небесна, котра ні оре, ні сіє, – но від кількох днів з товаришами своїми дармо прошу бога о хліб насущний. Прибігаю про то до вашого милосердія і братолюбія і сподіваюсь, що ваша щедра рука накормит голодних!

Самодовольний усміх щез з лиця грізного бандита і уступив місце іронії і погорді. Він знав, що отець Ісидор був дуже скупий і що тії слова набавили йому не малого страху. І в-істі, отець Ісидор аж скорчився, учувши тоє, і язик його без мислі вилепетав:

– Як то, як то? Об’яснітся, я вас не зовсім понімаю!

– Проста річ. Ви, всечесний, будете такі добрі днесь ввечері межи годиною осьмою а десятою заставити у себе стіл для мене і двадцяти моїх молодців, бо ми не маєм де повечеряти! Прошу не дуже там садитися на гостину, ми приймем що-небудь, тілько щоби всего було досить, – мої хлопці голодні! Бувайте здорові!

І капітан, уклонившися і ще раз іронічно поглянувши на остовпілого з тривоги отця Ісидора, віддалився скорими кроками.

Пан воєвода Шепетинський був того вечора в дивно веселім розположенні духу. Гості власне пороз’їздились, і слуги прятали в обширних залах. Воєвода ходив повільно по своїм кабінеті, щокрок стаючи, роблячи рукою розличні жести і пишучи по воздусі якісь слова і цифри, а часто навіть і звук якихсь невиразних слів вирвався із уст його. Старе угорське вино, котрого нині немало протекло, розгріло стару кров і вправило його в той веселий гумор, в котрім він навіть, що рідко бувало, тричі поцілував четверолітню прекрасну внучку і заявив мадемуазель Шарлотті своє удовольство, що так старанно її пильнує. Потім пішов в свій кабінет і заперся в нім.

Не праця якась, вимагаюча спокою, була його ціллю, – він ходив по кабінеті, умебльованім пишно і з великим смаком, а думки його губилися в смілих рахубах, в тщеславних планах, в будучності. І що ж перепиняло йому зреалізувати плани, в діло ввести намірення? Його багатства були великі, замку стіни крили огромнії скарби, слуги його вірні, а підданії в кождім часі мусять приложити рук до роботи, покинувши свої, хотя й би і найпильніші, заняття!

Втім, застукано грімко до дверей кабінету і дався чути голос лакея, просячого о впущення священика місцевого, отця Ісидора. Пан Шепетинський, ніколи не поважавший ані релігії, ані її слуг, не поважав в особеності і отця Ісидора, о котрого скупості частії йому доносились слухи. Він поглядав на нього всегда з презрінням і не називав його іначе, як тільки рабом божим.

Отець Ісидор, блідий, дрижачий, задиханий, ввійшов до пишного, блестячого багатствами кабінету.

– А що, рабе божий, яке ваше жаданє? Ов, що я бачу, ви такі неспокійні, такі затурбовані! Певно, злодій-слуга украв вам без вашої відомості із замкненого шпихліра кусник хліба? Або може-сьте припадком, не допусти боже, згубили з десять ринських? Як?

Тая іронічна промова Шепетинського до решти замішала отця Ісидора і збила його з пантелику.

– Ні, ваша ясновельможність, – пролепетав він, немовби дерев’яним язиком, – річ десять раз гірша!

– Боже! – крикнув з комічним пафосом воєвода. – Певно, вам у пивниці пукли обручі на бочці найстарішого вина! Годі, рабе божий, я не пораджу, – що сира матінка-земля випила, того їй уже із горла не видреш!

Но отець Ісидор, котрого, мов блискавка, наново прошибла гадка про страшних опришків, відзискав цілу свою притомність і дрижачим голосом розказав накінець воєводі, в чім діло.

Варто було видіти пана Шепетинського в тій хвилі, коли слухав розказу отця Ісидора. Його комічний пафос розплився, мов мла від сильного вітру, його губи стислися, але очі заясніли радістю.

– Собаки скажені, пси підлі! – крикнув він. – І они сміют тута волочитися під моїм оком і єще людей напастувати! Гей, сейчас завтра велю поставити шибеницю над ставом, заколишутся они на ній небавом разом з своїм ватажком!

– Хлопці, сюда! – крикнув накінець воєвода, широко отворивши двері. – Біжіт оружтеся, беріт шнури і аркани, скорше, цапи, скорше!

Гурма слуг, котра вбігла була на крик воєводи і стала, широко вибалушивши на нього очі, розбіглася тепер так само скоро, не знаючи, о що річ іде і до чого все тра робити.

– Отче Ісидор, спіши домів, ладуй вечерю, гости їх, – я їх почастую вином з своєї пивниці!

– Але ж, ваша ясновельможність, я бідний слуга божий, відки мене стане гостити двадцять таких лісових медведів?

– Не стане? Га, то як собі хочеш, най тя, про мене, і повісят, най ти сиплют жару за халяви, як не одному із твоїх кумпанів, кадибродів, – сли ти то так приємно, про мене, – мені мало нужди до тебе.

– Але, на милість бога, ваша ясновельможність, не дайте марно пропадати чоловікові!

– Ну, то роби, як ти кажу!

– Але ж…

– Нич «але ж»! Так мусит бути, і сталося. Хіба не знаєш, що на голову Олекси Довбуша наложено тисячу червінців? Скоро він в моїх руках, надгорода належит до тебе! Іди і готуй вечерю!

Отець Ісидор того лиш, відай, і ждав і, урадуваний, поклонився воєводі до колін і поспішив в село, числячи наперед в душі прекрасні червінці. А тії червінці – то були, попросту сказавши, грушки на вербі! Польське правительство, польський сенат, польська шляхта коли що обіцяли, – то, певно, була тільки приманка, по котрій обіцянки, певно, мож було і не сподіватися.

Але добре то кажуть старі люди: «Скупому лиш прав о грошех, а він щасливий!» Таке ж було і з рабом божим Ісидором.

А пан Шепетинський ходив дуже урадуваний по широких, пишно вистроєних залах і затирав руки з радості, що він власне буде той, хто нині ще справно і щасливо уловить славного опришка, котрий від кількох уже літ був пострахом околишніх панів!

Вечір зблизився, і пан воєвода рушив потихеньку боками поза село, окружений гурмою узброєних слуг, до мешкання отця Ісидора, щоби тоє ж обставити, вечеряючих опришків нечайно напасти і легким коштом зловити. Мимовільно якось насунулося Шепетинському на думку, що він дома не лишив достаточної сторожі, кромі кількох старих слуг, але по хвилі сказав:

– Ex, і що там може статися? My house is my castle! Наперед, хлопці!

Вечір запав уже і покрив сивою густою млою широкі луги, через котрі вела стежка. Вдалі синівся німо густий ліс підгірський, а з панського ставу голосно розносилося по воздусі рохкотання жаб. Вскорі Шепетинський і його слуги щезли з своїми цілями і думками серед тої великої, живої, чудесної природи.

Гей, дармо ти, пане воєводо, розставляєш хитрою штукою своїх слуг круг попівства, дармо готовиш засідку на звіра, – звір в ню не зайде.

Дармо ти, стара горда голово, представляєш собі тії подякування, котрі складають тобі гурмою сусіди після схвачення ославленого опришка! Шкода твого заходу, щоби звабити його в сіть, – уважай тільки, щоби ти не впав в його сіть, щоби ти, хитрий, не дав перехитритися!

Гей, дармо ти, отче Ісидор, тішишся і числиш наперед червінці, котрі виплатить тобі лядський уряд за Довбушеву голову! Шкода було заходу, рабе божий, готовити таку ситу вечерю! Молодці Довбушеві деінде вечеряють, та й гучно вечеряють!

Німо і понуро стоїть новий замок воєводський серед подвійного вінця – темного парку і синіючогося, як великанський півмісяць, ставу. Лиш міст зводжений висить в задумі над глибоким замковим ровом, із башт виглядають горла гармат, а в ставі полощуться золоті зірки небесні, немов чудесниці-русалки, хотячі в глибину води заманити тії грубії липи та плачучії берези, що, пообсідавши групами берег ставу, всегда тоскно приглядаються собі в його кристальних водах. Часом лиш плесне серед тих фаль весела риба срібним крильцем, а що раз, то ширші обручі легеньких фаль розходяться, плещучи о зелений берег.

Тихо в замку. Служниці і слуги в обширній кухні товпою обсіли грубу, – ждуть на поворот пана, а час скорочують розмовами. Мала Мільця і мадемуазель Шарлотта сплять в своїй комнаті, а ніякий стук, ніякий галас, котрий би значив, що вертає воєвода, не перебиває їх сну. В кухні розмови становляться що раз, то живіші, дівчата і баби, пастухи-хлопаки і старі діди-сторожі розказують про Довбуша.

– Мусит то бути страшний чоловік!– боязко прошептала Сенька, молода дівчина.

– Іди, дурна, – відізвався Клим, старий дід з довгими козацькими усами, – сім триднівок би-сь постила, сім п’ятниць би-сь поклони била, коби тя такий чепурний молодець посватав!

– Агій на вас з вашим сватанєм! Ідіт, такі-сьте старі, а ще вам небилиці з голови не вивітріли! – сердилася Сенька, почервонівши від встида.

Звісно, що дівчата дуже не люблять, як їм хто третій згадає о сватанні, і дуже за таку мову сердяться, хоть самі, бачу, о нічім іншім і гадати ліпше не люблять.

– То ти, Грицю, кажеш, що ти видів Довбуша? – запитала кухарка Параска невеличкого плечистого хлопця.

– Овва, – сказав той зуховато, – а чому ж би-м го не видів? Видів я єго, та й то не раз, у нашім лісі!

В тій хвилі дивно щось забряжчало і зашелепотіло на замковім подвір’ї, – всі надставили уха, чи не дасться чути крик воєводи, але нич не було чути. Вроджене нашому селянинові лінивство не казало нікотрому із них вийти і посмотріти, що се такого, – вони остали, як були, і слухали дальше мови Гриця.

– А як же ж він виглядав, той страшний розбійник? – спросила Сенька Гриця.

– А як же би мав виглядати? Так виглядає, як кождий хрещений чоловік!

В тій хвилі зашаркало щось по дверях, далися чути голосні кроки, двері отворилися, а в них показалася висока стать Довбуша.

– Добрий вечір! – сказав він, уклонившися. – Чи так виглядав, як я? – додав з усміхом, обертаючися до Гриця.

Трудно описати переполох слуг, коли узріли перед собою так несподівано страшного бандита. Єсли би був грім в сій хвилі ударив серед хати, не були би ся, певно, дужче перелякли. Зуховатий Гриць в сій же секунді очутився в найтемнішім куті під тапчаном і рився що раз, то глибше в величенну купу там нагромаджених бетегів. Женщини скрикнули і задеревіли на місці, тільки старий Клим пірвав за сокиру.

– Дай спокій, старий діду, – рік з усміхом до нього Довбуш, – ми не прийшли вам тут ніякого зла робити, тілько будь ласкав помочи пов’язати челядь, а коли се [зробиш], то покажеш нам, де панська каса!

– Не діждеш того, проклятий розбишако, – скрикнув Клим і пустився на нього з сокирою.

– Хлопці, сюда! – крикнув Довбуш, і вмиг двері пирсли, а Клим почувся спохваченнм в кріпкі руки. Його зв’язали і, заткавши йому рот, винесли на подвір’я, а за ним і всю службу, не винявши і Гриця, котрого ледве вирили із бетегів. Один здоровенний, страшний опришок став над ними на сторожі.

– Як ми котре писнете, то сей час му кулею лоб розтріскаю, як гарбуза!

Бідні слуги, потривожені і пов’язані, ані пари з уст не сміли пустити, тільки Клим пручався і кидався, однако ж годі йому було освободитися і закричати.

Опришки тим часом бушували по замку. Ось бач, несуть зв’язану, напівсонну і напівнагу мадмуазель Шарлотту і регочуться з її великої тривоги. Але що се надумав нового капітан? Відай, скарб криє під полою широкого панського плаща, котрий накинув на плечі! Бережно він уносить той скарб, накінець стає серед подвір’я і кричить:

– Хлопці, гроші єсть?

– Єсть, єсть, ватажку!– відкликують змішані голоси із сіней, і вмиг показуються опришки, двигаючи панську касу.

– А забрано, що слідує? – питає знов ватажка, котрий під тим «що слідує» розумів дорогоцінності і іншії речі, потрібні тим хищникам.

– Забрано, забрано, – знов кричить кілька голосів, і знов виходять із замку опришки, двигаючи скриню, наповнену панським добром.

– Наперед ви, добро до сховку, поділ завтра вдень!

Опришки, радісно шепчучи, рушили в путь, ватажка ще задержався, все ще не упускаючи з рук своєї добичі.

– А не вивісити пану воєводі червону хоругов на замок? – запитав з диким, но тихим усміхом опришок, стоячий при пов’язаних.

– Бігай!

Темнота нічна уже засіла землю, Довбуш вийшов із подвір’я і, ухиляючи трохи поли плаща, щоб придивитися своїй добичі, сказав:

– Отак, пане воєводо, ми аж тепер поквитовані! Прийшла-бо уже пора! А як твій син проклятої пам’яті украв і зганьбив мою Олесю, а як ти мене єще, подибавши в лісі, велів немилосердно катувати, а як ти знищив ціле моє тихе щастє, ціле моє житє, – ти, певно, не думав, що прийде і на мене черга відплатити тобі рівним за рівне, вирвати послідній накоренок твого роду, знищити всі твої плани і надії! А прецінь все то сталося, – внучка твоя ось тут в моїх руках, моя відплата небавом завіє на пишній кровлі твого нового замку!

І, бережно несучи обвиту в полу сплячу Мільцю, зник опришок в темноті нічній серед крутих стежок, ведучих по панськім парку.

Небавом усміхнулася голосно темна ніч, завстидалися чорнії хмари на небі своєї чорняви і почервоніли, а в ставі пробудилися рибки і плили та плюскотали до рожевого світла, думаючи, що се схід сонця.

А се горів гордий новий замок воєводи.

Ой невтішно та нерадісно вертав Шепетинський із свого походу, не в ладі верталася його дружина, не на спочинок вони вертали! Ціле село заворушилося, здвиг народу зібрався круг пожарища, а помежи народом пропихався німий, блідий Шепетинський. Нещастя доразу зламало його горду душу. Все, все, о чім мечтав, о чім снив в своїх старих днях, до чого сильно прикипіло його серце, – тепер розвівалося димом, сідало в попіл з пожаром. Його рід славний на нім кінчився, його будуща задача – боронити Підгір’я від наїзників – никла так, як та поломінь в глибині темного небозводу, – все, все забрали йому хищнії руки опришків.

Завели воєводу на ніч до села, він сам не здужав уже там заволочися. А на другий день ясно і погідно встало сонце, – але як змінений встав Шепетинський! Що? Як змінений? І він усміхався, добув з кишені жменю дукатів і грав ними, як дитина, бігав вкруг з диким реготом, то знов сідав, підпирав сиву голову на обі руки і дрижачим голосом заводив якусь дивну пісеньку!

Шепетинський зійшов з ума.

Примітки

Туда недавніми часами впав був Ракочій – В січні 1657 р. військо трансільванського князя Юрія 2-го Ракочі перейшло Карпати в напрямку до Львова. А дія глави відбувається в 3-й чв. 18 ст. (перед 1772 р.), тобто більше ніж 100 років після цього нападу.

Мій замок призначен стати запорою против загонам бісурман – Останні напади татар на Галичину сталися в кінці 17 ст., за 60 – 70 років до дії в цій главі.

корону польську носив Станіслав Понятовський (1732 – 1798) – останній король Речі Посполитої (1764 – 1795).

маю честь представитися вам: Олекса Довбуш! – Історичний Олекса Довбуш (1700 – 1745) загинув задовго до часу дії глави. В романі І.Франко використав тільки його ім’я і факт його опришківства, без ніяких конкретних біографічних деталей.

згубили з десять ринських – анахронізм. Монети Речі Посполитої звались злотими, а ринські – це грошова одиниця Австрійської імперії.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 114 – 123.