3. Знахідка в Розгірчі

Іван Франко

П’ять літ минуло від тої хвилі, коли розігрався в Довбущуківці описаний в первій часті нашої повісті драмат. П’ять літ, – легко сказати, та як тяжко пережити! Кілько-то сердець розірвали, кілько-то святих чувств убили, кілько-то злих діл бачили тих п’ять літ!

І знов ми находимся, як при кінці попереднього розділу, в горах недалеко села Розгірча. Кругом високі гори, покриті темними смерековими борами, у їх стіп, на ріні – руїни старої мурованої коршми, де колись мешкав жид Бляйберг. Попри руїни, порослі мхом, різійкою та кропивою, в’ється маленька стежка, слабо утоптана і ледве значна, – видно, рідко коли хто нею ходить. Вона вспинається двома закрутами на невеличкий горбок і пропадає в густій тіні лісу. Стежкою тою ходять природолюбці літом звиджувати знаний камінь, находячийся в тім лісі, – з селян мало хто нею ходить, бо о руїнах старої коршми говорять дивні повісті, і всякий боїться і згадувати о ній під ніч.

Було се в літню погідну днину, коли самотньою стежкою ступав чоловік малого росту, о живих, хитрих сірих очах і живих движеніях тіла. Стрій його був якось з-міщанська, а груба палиця в руках і торба, через плечі перевішена, показували подорожнього. Скорим ходом він спішив в ліс і вскорі сховався в холодячій тіні. Тут задержався на хвилю, відітхнув і обтер піт з чола, потім, розглядаючися доокола, питав, здавалося, пам’яті о дорогу, бо стежка в лісі зовсім була щезла.

Роздумавши добре, куди належало іти, він направився в гущавину і довгий час дерся ярами, зворами та кременистими лісовими обривами, доки перед його очима не став розгірецький камінь. Трьома високими, безобразно полупаними стовпами зносився він вгору і сірими неправильними контурами вирізувався на темно-зеленім тлі бору.

– Слава тобі боже, – прошептав, тяжко віддихаючи, подорожній, – насилу я дібрався до сего місця, де уже так давно я був повинен стати. На тім камені послідня моя надія, – сли ту ніт того проклятого скарбу, то уже хіба чорт сам ним удавився! І кілько-то я нашукав, напитався за ним, цілих п’ять літ часу стратив, і де ж тота ціль, до котрої я ступав, борючися з тількома трудностями?..

Так воркотав до себе подорожній, розкладаючись під грубезною смерекою близ каменя на довший, як здавалося, відпочинок. Він зняв з себе капоту і торбу, поклав на землі, поправив на собі узький ремінь з блестячими спряжками і добув із торби кусень хліба, солі та добрий різник ковбаси.

– А хто знає, – може, і брехав собака Петрій, коли-сьмо го мучили, може, се все байка, видумка для дітей, може, він тілько на то розпустив повісті о таких нелюдських скарбах, щоби подрочитися з Довбущуками? Де ж бо то можливе, щоби я тілько шукав, всі закамарки перешнирив та перевернув, а не найшов нічого?

– Але побачим, – додав, встаючи і збираючи дробинки із хліба, – на сей камінь ще моя послідня надія! Дурний народ говорит, що сесі скарби тут закляті! Що то значит? Сли лиш тут суть, моя рука їх видобуде, не поможе ніяке закляте!

По тих уриваних словах читатель, може, уже і пізнав, що чоловік, котрого маєм перед собою, не хто інший як Невеличкий. Проворний і хитрий бродяга зумів в тую страшну ніч, на котрій ми скінчили передже, вихопитися і убічи від переслідування стражників.

В його голові в послідніх днях зродилася гадка іти на власну руку шукати скарбів, – і то важне діло занімало його через цілих п’ять літ, через цілий той час, по упливі котрого ми знов його стрічаєм.

Перехрестившися, махнув він рукою за сокиру, встромлену ззаду за пояс, взяв в руки свою палицю, здолини добре оковану, і взявся лізти горі каменем, щоби дібратися до первої щелини, котру видно було здолини. Стіна була стрімка, камінь зверху сипкий і звітрілий на сльоті, але Невеличкий з дивною зручністю перемагав завади, бо і чого ж не докаже похоть грошей, багатства?

І ось він по довгих трудах вгорі заглядає цікаво в темну щелину, нич не бачить, стукає палицев по її камінних стінах, палиця не спотикає нічого, кромі каменя; він накінець і сам лізе в темну щербату нору, але вона зовсім пуста.

– Чорт батька твого за ногу! – крикнув розчарований і гнівний Невеличкий і забирався злазити, коли нараз впала йому в очі друга, менша і незначительна щелина над його головою.

«Ого, ще не конець!» – подумав він і знов з більшими ще трудностями, як вперед, зачав п’ятися вгору. І знов найшов узьку глибоку печеру, – давніше містила вона в собі дійсно Довбушів скарб, але тепер була пуста.

Послідня надія, здавалось, загасла, як послідня зірка серед хмарного неба, – Невеличкий довго сидів на камені, общепившися його руками, мов мертвий; йому жаль стало труда і часу, довгих п’яти літ, страчених надармо.

Но натура того чоловіка була дуже еластична і неподатлива, він не був з тих людей, що тратять силу і охоту до діла при першій-ліпшій неудачі. Скоро він опам’ятався, але тут же його очам представилася нова опасність в цілім своїм грізнім виді. Стрімка, обривиста скала, по котрій він з великим трудом виліз вгору, не оставляла можності злізти надолину. Найменший хибно зроблений крок грозив неминуємим упадком і смертію, – смілий опришок задрижав на той ужасний вид.

Що діяти? – то був єдиний вопрос, котрий відгомонював по всіх найтісніших закутках його душі; що діяти, щоби спасти життя від погибелі?..

Очі його бистро кидались на всі сторони, так, як сильний щупак, попавши в сіть, мечеться по ній, щоби здибати де-небудь діру і промкнутися нею на свободу. Але всюди стирчали грізно і понуро такії ж стрімкії стіни, такії ж небезпечнії обриви: нівідки не було спасення.

Первий, може, раз по довгих літах прийшла йому в тій страшній опасності гадка о бозі, і він, востхнувши з глибини серця, обернув зір свій вгору, мовби виглядаючи відтам спасительної руки.

І що ж, тая спасительная рука, відай, явилася йому! Бо Невеличкий, як раз зніс вгору очі, так уже не спускає їх, але пильно чогось розглядає сіру скалу і її пошарпані стрімкі вершини.

– Я спасений! – крикнув він радісно. – Я вилізу на сам вершок каменя, а відтак другою стороною чей буду міг злізти вдолину!

І, підпершися сильно на свою палицю, він з удивительною легкістю сп’явся вгору, а потім дряпався скалою що раз, то дальше, доки не став накінець на пожаданій вершині.

– Ах! – вирвалось поневільно із його груді, а в тім однім восклику вилилась ціла гореч розчарування і безнадійності. Друга стіна каменя була ще стрімша, ще небезпечніша і недоступніша, як перша, – рятунок, здавалося, був невозможний.

– Ні, ще одного спробую, – сказав по довгій хвилі бездумного остовпіння Невеличкий, – може, ще зможу спастися з житєм із того пекельного каменя!

Дорога, котра мала його завести до тої цілі, була незвичайно тяжка і дуже небезпечна. Подовгуватий вершок каменя був зубчатий і полупаний і представляв вид велетного гребеня о огромних каменистих нерівних зубцях. Вздовж того гребеня постановив лізти Невеличкий аж на кінець і тамтуда шукати стежки вдолину. Тоє предпринятіє іншому, кромі нього, було би відразу видалося невозможним, бо п’ятися на стрімкі іглиці окруженому з двох боків страшною пропастю – було в стані і найсмілішому відняти надію на удачу. Но Невеличкий не улякся, одчаяння додало йому ще сили, і він, кинувши надолину свою тяжелу палицю, пустився в страшну путь.

Не станем ми описувати трудностей і небезпеченств, з якими боровся смілий опришок, скажем тільки, що таки накінець удалося йому достатися на послідню кінчину скального гребеня. Лице його роз’яснилося. Скала з сеї сторони була, правда, стрімка, але і сильно попукана і нерівна, і він рішився при помочі своєї сокири злазити надолину. Сокирою він висікав, де міг, більші щерби в скалі, щоби за них міг держатися, – і так повільно вправді, но досить безпечно він поступав вдолину.

Нараз здалося йому, що камінь, о котрий він гримнув обухом, рушився і глухо задуднів. Тоє розбудило його цікавість. Він ще раз сильніше ударив сокирою о камінь, але [за] удар сей омало не переплатив життям. Камінь, котрий слабо держався на своїм місці, уступив сильному ударові і з громовим ломотом грохнув собою вдолину, розбиваючися о скалу. Падучи, захопив одну ногу Невеличкого і, хоч не скалічив його значительно, все-таки омало зовсім не збив його з рівноваги і попхнув наперед себе стрімголов вдолину. То було би, певно, сталося, сли би Невеличкий в тій же секунді зручно не відхилився набік і не притисся до стрімкого розпухлого утесу.

Коли минула хвиля небезпеченства, наш авантурник знов піднявся і поглянув на місце, відки скотився камінь, і яке ж було його зачудування, коли там побачив темний, до сонця вихилений отвір глибокої і, як видавалось, обширної печери.

– От де мій талант, от де так довго шукані скарби! – аж скрикнув з радості Невеличкий і задрижав цілим тілом, він, котрий не так дрижав на вид страшного небезпеченства, що йому грозило перед хвилею!

Лучі сонця поволі, немов боязливо, продирали густу темноту, царствуючу від давніх времен в тій печері. Аж по добрій хвилі міг Невеличкий розличити деякі предмети, іменно – деякії більші щерби скал у внутрі печери, но, кромі того, годі було що інного добачити.

Поволі, однако ж, роз’яснилося всередині, і Невеличкий ледве-ледве втиснувся тісним отвором до печери. Но хто опише його розчарування і переляк, коли замісто купи золота побачив серед печери два скелети людськії, покриті передрухнілими шматами? Весь состав його здригнув мимовільно, мовби голою рукою доткнувся холодної гадюки, а поза плечі зашемрало йому щось, мовби тамтуда шопорталася ціла купина червоних муравлів. Ноги його дилькотали і не могли рушитися з місця, а лице, мов окаменіле при погляді на лице Медузи, німо смотріло на відражаючу картину. Більший кістяк – була то женщина, як мож було пізнати по шматах одежі і довгім волоссі, котре, хоч продрухніле, все ще держалося купи, но за доткненням розпадалось. Жовтії кості лиця страшно виглядали, і Невеличкому здалось, що по тім костянім лиці перебігає від часу до часу демонічний усміх наруги і погорди.

«Гу, що за страшний образ! – прогомоніло в його душі. – Втікай!»

Але ноги його не рушались з місця і виповіли послух волі.

Однако ж звичайна то річ, що найбільший перестрах, найбільше обридження поволі минає, коли призвичаїться наше око до предмета, котрий тоє ж в нас викликав. Так сталося і тут. Невеличкий привик поволі до страшних кістяків, і боязнь його зачала поволі уступати, коли переконався, що се не усміх перебігає по тих жовтих костях, но яркий блеск сонця. Він почав тепер дальше розглядатися по печері, а не видячи в ній ніякого сліду, котрий би казав догадуватися, що тут схований скарб, хотів уже віддалитися, коли нараз якийсь незнаний внутренній голос велів йому і трупів обсмотріти. Він, не без дрожі і відрази, приступив ближче до кістяка женщини і торкнув його злегка ногою. Кості захрустіли, кістяк ворухнувся мов живий, – і знов здалось Невеличкому, що по лиці його перебігла усмішка наруги і презріння. Але тоє лиш секунду заняло увагу Невеличкого, – інший предмет в тій же хвилі звернув на себе його увагу. Одежа, покривавша трупа, розпалась і відкрила голії білії ребра, а межи ними на грудній кості лежала стара книга, котра, як здавалося, не підлягла ще зіпсуттю. Її старинна, дерев’яна, шкіркою обтягнута оправа блистіла ще декуди позолотою, а залізна клямра, котра ю замикала, проржавіла зовсім.

– Ого, а се знов що? – прошептав Невеличкий. – Чи не трафится припадком що доброго? Ану, хто знає, може, в сій книжці єсть яка вість про скарби або про що таке, що би принесло дещо доходу?

Добре то кажуть: «Голодному все хліб на умі», – Невеличкому все лиш скарби та гроші бренькали в голові, в кождій речі він шукав користі, хоть би вона на позір якнайменше її обіцювала.

Помимо відрази і страху, з котрого і сам собі не умів здати справи, він сягнув рукою по книжку, лежачу на груді кістяка. Бережно брав ю, боячись, щоб не розсипалася за доткненням, але так не сталося, – книжка була зовсім ціла, дерев’яна оправа охоронила ю від гнилизни. Коли підняв ю, ворухнулася незначно грудь кістяка, – Невеличкому здавалося, що з-під тої кості добувся тяжкий віддих, і знов найшла його тривога; він, дрижачи, виліз сквапно із печери, мов злодій північною порою із церкви, в котру заліз для крадежі. Дрижачи, він ледве-ледве зліз надолину, хоть то не представляло таких трудностей, як згори досі.

І накінець став він на землі і тяжко відітхнув після так многих і так сильних впечатлінь, котрі ще, мов збурене море, волнували його душею. Отямившися і успокоївшися трохи, він зачав переглядати знайдену книжку. Була то псалтира, котра належала колись до пасічника Семіона. На її кінці була ціла картка записана, – і з трудністю тільки міг Невеличкий перечитати невиразне, від старості поблідле письмо.

Дивна ігра чувств відражалася на лиці його під час читання. А коли накінець скінчив, осіла задума на його чолі.

– Бляйберг, Бляйберг, зажди-но, десь я щось чув про якогось Бляйберга, та… Ага, се той угорський жид, що тепер так часто до Петрія учащає! О, давно я уже маю на него око! Але що має тая картка значити?..

– Гм, а не знати, якби я селян дещо збоку поспитав? Хто знає?.. Може, мені тая картка в добрій пригоді стане?..

Так міркуючи, Невеличкий знов зібрався, взяв сокиру і зник в гущавині.

Примітки

знаний камінь – власне, печерний монастир, здогадно 13 – 15 ст. біля с.Розгірче.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 131 – 137.