11. Нічні мари

Іван Франко

У Арона в Жидачеві було 10 пар гарних коней. Минувшого тижня він закупив їх із розпроданої конюшні одного перешумілого графа для другого, котрий доперва мав намірення перешумівати. Він мав їх у себе задержати тиждень, доки у нового властителя не буде готова стайня, і власне в понеділок мав їх уже транспортувати. Арон обіцяв був графові, що винайме для них в Жидачеві на час порядну і обширну стайню, но чи то з скупості, чи то для того, що такої стайні в Жидачеві не було, він залишив то і велів лишень двом парубкам стеречи їх на луці, а на ніч окривати грубими коцами.

Як знаємо, два із почтенних просвітителів ізраїльського народу мали храп на тих коней: Хаїм і його підручник Герш-Григорій. Ніч перед понеділком вони опреділили на виповнення свого чесного предприняття.

За Жидачевом в сторону Дністра тягнеться широка рівнина – луки, пасовиська. Там Аронові слуги стерегли коней день і ніч. Коні полягали уже спати, слуги понакривали їх коцами, самі розклали огонь та й гуторять собі де о чім, щоби їх сон не брався. Дивляться вони – аж стежкою ідуть якісь два чоловіки, мабуть, жебрущі жиди, абощо. Один – великий, грубий, пообвішуваний торбами і лахами довженної бекеші. Другий – низький, горбатий і похилений. Оба, видко, старі, з довгими бородами і пейсами, а коли приблизилися до ватри, узріли слуги, що високий, грубий жидисько був сліпий на обі очі.

– Добрий веціг вам, панове! – промовив жидівським, шепелявим язиком горбатий провідник.

– Добре здоров’є! – одвітили слуги. – А куда бог провадит?

– Ой, не бог провадит, а отой драбуга, – пробовкнув плачливим голосом сліпий довган. – Будьте ласкаві, панове, сказати нам, куда дорога до Жидачева і чи далеко ще маєм іти?

– Та тов стежков зайдете до Жидачева, але то не близько! – відповів один із слуг.

– А пгавда, що ми на добгій стезці, га? – крикнув докорительно провідник до сліпого. Той нич не сказав, но нетерпеливо кивнув головов, що мало значити: «Дурак з тебе, дай мені спокій!»

– Чи не позволили би ви нам, панове, троха відпочити коло вас та загрітися? – відізвався знов сліпий уриваним, глибоко з горла добуваючимся голосом. – Бачите, я старий, каліка, змерз і змучився! Ще мя отой паскудник виводив чагарями, та нетрями, та пустими стежками, та великими ніворотами!

Слуги засміялися наголос, почувши, як сліпий жид кидає цілими копицями слів в бесіді.

– Та про мене, – обізвався один, – сідайте собі та спочніт. Погуторим дещо, не так нам ся буде хотіти спати.

Жиди посідали, зачали дещо бесідувати, вкінці сліпий каже:

– Ex, я голоден, як собака, нічого не їв від посліднього разу! Гей, ти, де ти, балагуло, маєш ти там що на зуби?

Горбатий провідник, почувши таку бесіду, навпростець шморгнув рукою в торби сліпого, вийняв добрий хліб, сіль і спору фляшку горівки.

– В дорозі всьо знадобится, – проговорив він, усміхаючись, і розложив запаси при ватрі. – Гей, сліпий, попроси-но тих людей, най вецеряют з нами!

– Прошу, прошу, будьте ласкаві! – просив сліпий. – Ти, провідник, чому ми не укроїш хліба?

Провідник звивався скоро: і сліпого годував, і сам не дав завстидатися. Слуги спочатку трохи унималися, но небавом, поприсувавшися, зачали полошити так, що ану. Арон-скупар не найліпше їх годував.

– Може, позволите порційку парухи! Славна горівка! – промовив сліпий.

Слуги були русини родом. Того вам досить.

– Ей, коби ви були такі добрі, позволили нам ту троха передріматися? – спитав знов сліпий.

– О, і переспітся, ми вам не боронимо, – сказали слуги в один голос.

Жиди поперевертались; в мінуті хропіли-сапіли, як діряві ковальські міхи. Фляшка з горівкою, відай случайно, остала несхована.

– А славну, собаки, паруху мают! – сказав один слуга до другого, прицмокуючи зубами.

– Варто би ще троха скоштувати. Ади, онде ю лишили, забули сховати. Завтра, як встанут, скажем, що фляшка перевернулася і виллялась на землю.

За чверть години з жалем один за другим поглядав на сухе денце фляшки.

– А славна сивуха, чорт бери жидівське плем’я, – бовкотав один, перевертаючись горіниць на землю.

– Бігме, варто пити і зуби облизувати! – воркнув другий, лежачи уже на землі. За мінуту забули оба уже о світі, і о конях, і о цілім жидівськім племені.

Та й хропли наші молодці, – далеко чути було їх дует! Жиди повставали і тихо захихотались:

– З тими свиньми легка справа! – рік горбатий.

– Тепер же ходім до свого діла! – повелів, но тихо, сліпий.

Та ба, добре то якийсь казав: «Чоловік стріляє, а бог кулі носит!» Таке ж і наші жиди. Правда, слуг вони перехитрили, та перешкода чекала їх там, відки її найменше сподівалися. Ледве приблизилися до першого коня, ледве Герш положив на нього руку, аж той зірвався на рівні ноги, фиркнув ногами так, що Герш аж ногами накрився, і заірзав. На той голос всі коні посхапувалися і збилися в купу. Наші жиди ані руш не могли приступити до них.

– А, вовче стерво!– стогнав Герш, встаючи і держачися за коліно. Він поштильгукав для осторожності погасити огонь.

– Жиде, жиде! – бормотав один слуга скрізь сон. – Чорт би твоєї матері голову скрутив, славну горівку маєш.

З тими словами він обернувся на другий бік і захропів ще голосніше, як поперед.

– Дідьча мати би ся тобі в печінки всадила! – кляв Герш, тримаючися за коліно, і догасив огонь.

Що не накоськався Хаїм, що не назаходився Герш, – ані руш було зловити хоть би одну коняку. Такі, собаки, були учені чи бутні!

Нараз на противнім боці щось легенько, тоненько заірзало. Мовби злий дух вступив в стадо. Всі коні в один раз фиркнули задніми ногами і погнали там, відки походив голос. Наші жиди ще не здужали добре прийти до себе, коли бачать, коні стоять вкупі, а межи ними двигається якийсь чоловік, котрий щосили квапиться позв’язувати всіх коней за шиї.

Хаїм і Герш шепнули до себе по слову і, неспостережені, поповзли до незнаного чоловіка. Заким той оглянувся, уже Хаїм сидів на однім коні, а Герш на другім, оба, однако ж, тісно прилягли до шиї коней.

Но коні уже всі були зв’язані, а незнаний чоловік легко, як вивірка, вскочив на одного із них, свиснув тихенько, і все стадо вихром понеслося по рівнині. Немного хвиль, – і слуги Арона, Жидачів і пасовисько були далеко за ними.

– Тепер пора! – шепнув Хаїм Гершеві. Той незначно піднявся, щось понушторив коло пояса, блиснув капсель, ценькнув курок, – вистріл із пістоля ревнув широко долами, а кулька свиснула мов молнья. Таємничий їздець в тій же секунді приник головою до шиї коня.

– Він готовий! – шепнув тріумфуючо Герш. Но незнаний їздець в тій же секунді шарпнув за шнур, котрим зв’язане було стадо, – всі коні несподівано скочили вбік, Герш стратив рівновагу і, не хотячи злетіти з коня, упустив пістоль на землю і рукою учепився гриви.

– Ха, ха, ха! – засміявся злостиво таємничий їздець, даючи через то пізнати, що зовсім ще не готовий.

Хаїм добув свій пістоль, прицілився, – лишень що хотів опустити курок, коли, втім, нараз коні шарпнули сильно вперед, він переважився взад так, що потилицею гримнувся о клуб коня, а пістоль пирс йому далеко з рук.

– А що, жидки, – говорив тепер їх незнаний товариш, – маєте єще які пукавки? Я би вам радив сховати їх на потрібнішу хвилю!

– Знаєте ви що? – говорив він дальше, поволі цідячи слово за словом. – Я їду тепер з вами до Стрия, там добрий суд на злодіїв.

Під жидами задилькотали коліна. Вони ледве держалися на конях. Перший Хаїм відізвався дрижачим голосом, котрим хтів, мимо того, удати невинного:

– Овва, велике діло, і що ж нам суд зробит? То прецінь наші коні. То ви посидите собі!..

– Так? – відказав протяглим голосом їх товариш. – То дуже добре!

По такім одвіті свиснув. Коні помчали стрілою.

– Скачім і утікаймо!– шепнув Герш до Хаїма.

– О, не утікнете, – крикнув незнайомий. – Що вас чекає, то вас не мине.

– Знаєте що, чоловіче, – зачав Хаїм лагідніючи, – ми вас не знаєм, ви нас не знаєте…

– Ого! – відкинув незнайомий. – Ви мене не знаєте, але я вас – то так, як свою кишеню!

– Добре то, – продовжав Хаїм, – але нащо ви маєте собі зачинати з нами? Чи не волимо ми добрим способом розстатися?

– Я власне хотів з вами собі зачати, а розставатися… не маю охоти!

Знов слідувало довге мовчання. Коні гнали як бішені, вітер шумів їздцям коло ух. Жидам ставало щораз страшніше.

– Знаєте що, жиди? – зачав тепер незнайомий. – Видите самі, що тепер ви і коні в моїх руках? Видите, що можу вас тепер запакувати до семінарії, і то порядно, бо я знаю добре, чиї се коні. Но я не такий злий чоловік, я не хочу вашої згуби. Но знов, з другої сторони, бачите, задармо не можу вам віддати своєї здобичі! Правда, ви би без мене, дураки, не були і до раня зловили одного коня, но я вам їх відступлю всі, а властиво я то до тебе говорю, Хаїм!

Хаїм здригнув. Він пізнав, що незнайомий знає його і що з ним ніт жарту. Но заразом він урадувавсь, що так пишна добича остане при нім.

– Добре, добре, – сказав він на вид рівнодушно. – А що хочете за свою штуку?

– Гогов, жиде, чи не хотів би ти мені кинути кілька паперків і зад показати «за мою штуку»? Зажди, серденько, не туда стежка в горох! Ти єще в моїх руках!

– Але ж прошу я вас, я вам того не казав, – толкувався Хаїм.

– Так буде, – сказав рішительно незнайомий. – Я остану у тебе, доки мені ся сподобає, – ти, однако, сам в своїй пустині, – і буду твоїм спільником. Того нездару, що коло тебе їде, можеш пустити в дураки. Він лишень до фанфаронади хват, а до роботи – ліпший кіл в плоті.

Слідувала хвиля мовчання.

– Отже, так буде, – продовжав незнайомий. – Я буду тобі достарчати товару, ти сиди собі та дихай, но зато половина грошей моя! Пристаєш?

Хаїм хотів торгуватися, но незнайомий не відповідав на його закидки.

– Пристаєш? – вопросив він його другий раз. – Нині мав-єсь спосібність видіти мою зручність!

– Пристаю, най буде й так!

– Як будем дома, даш ми писаний контракт; ти прецінь знаєш наше письмо?

– Знаю, чому ж би ні?

– Ну, то добре! А знаєш що ще? Я ти говорю по щирості і тобі також, Герш, – не важте ми ся нікотрий щось-кудись на мене збоку силка ставляти, абощо! Уважайте, що я не лишень нині, но і кождої хвилі можу вас дотла зруйнувати!

– Ей, – бовкнув недовірчиво Герш.

– Не віриш? Я ти скажу лиш один прикладець! Ти знаєш Ісаака Бляйберга? Правда? Ти був нині у Арона? Правда? Ти видів, що там діялось? Правда? А знаєш ти, хто му то всьо наробив?

Жиди аж руками ударились в чоло. Вони пізнали в таємничім товариші того міщанина, що відкрив походження і рід Ісаака. Читателі, сподіватися, давно вже пізнали в нім Невеличкого.

– Чого так народ тиснеся в дім Арона? Чи знов кого рабини судят? – питав один жид другого в понеділок рано на улиці в Жидачеві.

– Ей, де там судят! – відповів запитаний. – Хіба не знаєш, що сталося?

– Та що такого?

– Таже Арон повісився нині рано.

– А то чому? Через що?

– Десь му якісь злодії коні украли із пасовиська.

– Та чи багато?

– Десять пар.

– Ов!

Жид цмокнув аж три рази, почувши тоє, покивав головою, – хто знає, чи з жалю за Ароном, чи з досади, що йому не удалося ніколи дістати в свої руки таку славну здобич?

– Треба піти і собі подивитися на небіжчика. Добрий був чоловік!

Тої самої ночі, так багатої в випадки, глухо дудніли погреби і підземні хідники, ведучії в внутр Чорної гори від пивниці Петрієвої. Тускле світелце блискає в грубім сумерці і двигається прудко наперед. Дві тіні мелькають і губляться в темноті.

– Осторожно ідім, щоби-сьмо де не впали в яку пропасть! – шептав Сенько до свого брата.

– Не бійся! Держи світло вгору, щоб мож було видіти дорогу!

Вони йшли довго, мовчали. Під їх ногами була вогка земля. Но небавом почувствували під ногами камінь, котрий глухо, понуро стогнав від їх кроків. Тут хідник зачав кривитися і путати. Багато було в стінах дір, шпар, прорубів і отворів, браття не могли в кождий і заглянути. Вони постановили держатися найширшого хідника.

– Спішім скорше, Леньку! – шепнув тривожно Сенько. – Чи чуєш, хтось іде за нами!

Ленько оглянувся. Груба темнота ударила його в лице. Остав. Чути глухий гомін кроків здалека.

– Біжим! Зближаєсь! – шепнув Сенько і побіг наперед. Камінь глухо застогнав під ногами братів. Ленько чув, як волосся встає йому на голові, він гнав за братом.

Нараз Сенько став мов вкопаний. Ленько надбіг і також затримався. За ними чути дуже виразно голосне ступання кроків, – ухо братів навіть розличає змішані голоси погоні!..

– Наперед, Сеньку! Женут за нами! – шепнув Ленько.

– Я не можу, – шепнув Сенько, здригаючи. – Там хтось стоїт перед нами!

Ленько поглянув. Морозом перейшло йому поза плечі!..

«Чи мара?» – подумав він собі.

Перед ними, і то в невеликім віддаленні, стояв високий чорний чоловік, – вони при тусклім світлі ліхтарні виразно бачили його. Одна рука була витягнена напоперек хідника, друга держала каганець.

За ними чути щораз ближчі голоси і стук, – перед ними таємнича мара стоїть неподвижно, німо…

Браття чувствували, як коліна зачали під ними дилькотати, як їх члени судорожно корчились, як їм грудь стискало і віддих запирало.

Ленько пустився вперед, но ноги відказали йому, – він не міг рушитись. Сенько хотів повернутися, ліхтарня упала йому з рук, світло загасло, скло брязнуло о камінь. Брязк той прошиб слух братів, мов вістря кинджала.

Темнота груба обгорнула їх. Лиш каганець в руці таємничого чоловіка світився і ярів ще живіше, ще ясніше…

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 183 – 190.