6. Олекса і Петрії

Іван Франко

Поки то діялося, Олекса дотюпав до Петрієвої хати. Петріїха власне вернула від сусіди і, засумована, сиділа під вікном. Петрій ляг був на часину на постіль і заснув: тихо було, лише хвилями чути було уриване гаркання котрої-небудь із собак, що герштикалися на приспі під хатою. Старий кіт Мурко сидів на вікні і від часу до часу маяв лапкою по вікні, ловлячи мухи, котрі бриніли і товклися о шиби, бажаючи дістатися надвір, на свободу, погрітися на теплім, сонячнім світлі.

Нараз забрехали собаки і кинулися насеред обори. На перелазі показався високий, згорблений, блідий чоловік. То був Олекса Довбущук.

Доразу одебеліла Петріїха, побачивши того страшного чоловіка, котрий перед кількома літами таке страшне нещастя стягнув на тую тихую, мирную сім’ю.

– Кирило, Кирило! – закликала вона дрижачим голосом свого чоловіка.

– Що такого? – спитав Кирило будячися.

– Вставай! Гість до нас іде.

– Що за гість?

– Такий, якого, певно, не сподіваєшся!

В тій хвилі з скрипом отворилися двері і ввійшов Олекса в хату.

– Слава богу!

Петрій остовпілим поглядом смотрів на нього. Здавалося зразу, що не пізнає свого давнього противника.

– Слава навіки! – одвітила Петріїха.

Не оглядаючися, не кажучи і слова, Олекса усів на лаві. Його ноги дрижали, він не міг стояти.

– Вибачайте, – сказав він по хвилі, не піднімаючи звішеної на груди голови, – що я такий смілий і сейчас розгощуюся!

– Нічого, нічого, просимо!– говорила Петріїха без відома, силуючись.

– Що вас привело до мене? – спитав накінець Петрій.

Довбущук, почувши його голос, підняв голову вгору і встромив в нього свої маленькі тусклі очка. Загриз навіть по-давньому долішню губу зубами, – видко, що ні літа, ні страдання не викоренили із його душі давнього гніву і завзятості.

– Може, би-сьте були ласкаві, газдинцю, оставити нас на часок самих? – сказав Олекса, звертаючися до Петріїхи. Вона, недовірчиво оглядаючися, встала і стояла хвильку нерішима, но, не видячи на лиці свого мужа ніякої зміни, віддалилася із хати.

– Чого вам треба від мене? – спросив Петрій. – Я думав, що вже-м освободжений від вас, а ви єще чогось лізете до мене.

Такі слова обудили в серці Довбущука давню ненависть. Він не таким сподівався застати Петрія. Розмова грозила закінчитися відновленням вражди. Но не того хотів Олекса. Він зміркував прото свій гнів.

– Бог з вами! Я не приходжу до вас в злім наміреню ані щоби вам чим-небудь наприкрятися! Хрань боже! Я приношу вам то, чого ви, певно, і сами найусердечніше бажаєте, – я приношу вам готовість до згоди!

– А, так, тепер би-сьте і годилися, коли-сьте мене укатували, позбавили здоров’я і сили! Тепер би-сьте раді ще до остатку взяти мене під ноги!

– Посмотріт на мене! Чи я здоровший від вас? Чи я не гірше укатований? Але ж ви прецінь всегда говорили, що вас в’яже присяга, що Довбушеві гроші не до вас належат, що ви тілько в соєдиненю з нами маєте тії гроші обернути на добро народу? Чому ж ви не хочете приняти нашої готовості, чому не хочете поєднатися з нами?

– А чим же докажете тую готовість? – закинув Петрій.

– Боже мій, як же вам єї доказати?

– Я знов, бачите, не можу на голі слова вірити ані вам, ані вашим синам. Я потребую доказів вашої поправи, вашої згідливості і щирості.

– Га, сли так, то знаєте що? Ми тепер бідні, без стріхи, без дому, без захисту. Прийміт нас в свою хату! Ми будем вам за слуг, будемо вам робити, хоть би і три роки, чень пока побачите, що ми щиро думаєм.

– А ба, ба, ба, приймай вас до себе, не знати пощо та по яке! Ще ми до трох літ все со прахом розкрадете та рознесете! Дякую вам за таку ласку!

Довбущук сильно закусив долішню губу на таку мову, но нічого не сказав.

– Радше яким інним способом, – озвався Петрій по довгій паузі. Він зачав вертітися на лаві і, видимо, хотів позбутися свого гостя. Довбущук спостеріг тоє. Прикро і досадно стало йому.

– Ей, Петрію, не виварачайте, приймайте нашу щиру охоту за доказ, щоби-сьте потому колись не пожалували того!

– Прошу я кого, як ви собі сміло починаєте! Гадаєте, що ми на Довбушевім верху! О, минула пора, коли ви могли надаражатися моєю щирою охотою! Но крий мене боже, щоби я хотів вам рівним за рівне відплачуватися! Ні! Но я тепер в повнім праві не вірити вашій поправі і вашій щирості! Докажіт ми, що ваші слова свята істина, докажіт ми то ділами, а я з одвертими раменами приймаю вас і дякую богу, що ми дозволив дождатися тої щасливої хвилі!

– Ба, добре вам таке говорити, но як же я докажу то все?

– Робіт, як вам подобався!

– Петрію, ви на такий спосіб одверто відпихаєте нас від себе! Добре. Слухайте ж мого посліднього слова! Я щиро хотів з вами погодитися, бог мя, певно, за мою щиру охоту не осудит, але уважайте ви, якби додержуєте своєї присяги, чи ви уладитеся з своєю совістю!

– А дивіт-но ся на якогось кримінальника! Він мені буде о совісті говорити! Смотри лишень ти, як уладишся з шибеницею, чи она тебе мине, чи ні!

Петрій запалав гнівом. Такі наглі нервові напади властиві людям слабовитим, у котрих, кромі того, звихнеться давніша духовна рівновага.

Олекса увидів, що нема йому тут що робити, забрався і вийшов з тої хати, до котрої вступав, може, з світлими великими надіями.

Зачинало вечоріти. Веселий, рум’яний, як рожа, щасливий, мов у раю, вертав Андрій із гостини. Вино і солодкі споминки шуміли в його голові, живо, легко іграла кров в його груді! Кілько щастя, кілько приятності дізнав він нині! Він освідчився о руку Дозі, одержав призволення матері, а Дозя, встидливо рум’яніючись і спускаючи вдолину очка, тихим дрижачим голосом визнала йому первую, щирую любов. Андрій був на вершині щастя! Мати і дочка урадили, що найліпше буде, сли якнайскорше, а іменно за тиждень, повінчаються.

Андрієві тії слова були пречудною музикою, – йому здавалося, що щохвиля вступає на вищий щабель щастя.

От він і їде, стрійний і гарний, як молода тополя в весняній зелені. Коневі пустив поводи і поглядає радо кругом.

– Що за чоловік іде напротив мене? – спросив він сам себе. Довго не міг розпізнати путника, аж коли той зблизився, узрів, що се давній його мучитель – Олекса Довбущук. Темні, понурі споминки, мов мари, замутили на хвилю ясний небосклон його щастя, він пригадав, собі страшний час, проведений у пустині, дрож перейшла по його тілі.

Коротковидяче око людське! Тепер ти з відразою відвертаєшся від тої картини болю і страдання, но чи довгий час мине, коли ти знов оглянешся назад на ню яко на найкращу хвилю життя, яко на хвилю мужеської твердості і самопожертвування?

Довбущук власне порівнявся з їздцем, задержався, не можучи його зразу пізнати. І Андрій на хвилю приостановив коня. Громадно тиснулися розличні чувства в його душу. Він не зводив очей з страшного чоловіка.

– Паничу, чи пізнаєте ви мене? – питав Довбущук.

Но хвиля задуми минула. Андрій грізним поглядом кинув на Олексу і скропив нагайкою бистрого коня, котрий, непривиклий до того, помчав, як стріла, з своїм їздцем.

– Паничу, паничу! – кричав Олекса за від’їжджаючим. Но дармо. За кілька хвиль зник Андрій Олексі з очей в тумані пилу і куряви. З прикрим, обезсиляючим чувством розчарування і безнадійності вернув Довбущук в висхлий, безжизненний лісок у стіп Чорної гори. Сини ждали вже на нього.

– Но, і що ж? – питав Ленько вітця.

Олекса не одвічав нічого, но німо усів на камені, звісивши голову. Сини догадалися, що намірення їх вітця не сповнилися. Вони і не допитувалися більше.

– Маєте що перекусити? – запитав Довбущук по хвилі мовчання.

Оба браття тільки поглянули по собі. Черга не одвічати на вопрос прийшла тепер на них.

– Знаєте що, діти! – зачав знов по хвилі Олекса. – Годі нам довше скитатися пусто-дурно, без цілі, без занять. Ідіт куди вам злюбится, ідіт межи чужих людей на службу, на заробок! Треба тепер зачинати нове житє!

– Так ви, тату, думаєте? – одвітив йому Ленько. – Гм, добра то рада, та, шкода, не для нас! Правду сказавши, ми і давніше небагато прикладалися до роботи, а за тії літа ми зовсім від неї відвикли. Як ми тепер станем заробляти? Нас обсміют і нічого не заплатят, а тогди коня сідлати, коли на него сідати, не пора! Годі нам тепер учитись робити, коли би час було заробляти на пропитанє себе і вас!

– Не пізно учитися, сину, не пізно! – говорив Олекса, поражений тою мовою.

– Ні, тату, не туди ви радьте нам, годі уже вертатися. Ось ліпше я вам пораджу, а ви послухайте, то ще, дасть бог, все добре буде. Ми сейчас нині рушимо в полонину. Там при кошарі єсть оден з наших добрих знаємих. А я о тім довідався вчора. Він прийме вас і прокормит до осені. Чень бог дасть, що там і ліпше поздоровієте. А ми за той час вистараємся о теплий кутик для вас.

Олекса німо, рівнодушно слухав тої мови. Він в тій хвилі іспитав тяжке горесне чувство жалю по невчасі. Аж тепер він побачив, що на злу дорогу спровадив він своїх синів і що стратив над ними всяку власть. Страшне те чувство позбавило його останку сили, він дався взяти і провадити своїм синам, куди їм завгодно було. Він, ідучи, повторяв лишень несвідомо: «Добре, дітоньки, добре і так, добре!»

Уже була добра ніч, коли вони рушили в полонину. Утяжлива і небезпечна дорога стояла перед ними, но Довбущуки не боялися зблудити в крутих яругах і темних лісах, – вони дуже добре знали цілу місцевість ще віддавна.

Майже над ранком уже прийшли вони перед кошару діда Максима. Їх повітали три великі кудлаті пси вівчарські, за котрими вибіг сивий старець в короткім гуцульськім сердаці з гірською крисанею на голові. Він закликав псів до себе і повітав прихожих. Був то дід Максим.

Дід Максим – був то 80-літній старець з сивою бородою. Старість оглушила його, а многії пригоди і нещастя відібрали йому всяку охоту до життя межи людьми. Більше як 20 літ він жив сам, далеко від людей, з своїми вівцями, віддихав чистим воздухом полонин, прилягав серцем до груді величавої матері-природи. Коли надійшла осінь і зігнала його з любимих полонин, він марнів, сох видимо аж до відживляючої весни. Зато в полонині вертала його сила, він навіть любив поговорити з чоловіком, єсли який заблукався в його колибу.

Дід Максим приняв Довбущука з синами в свою колибу.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 154 – 159.