8. Ще один старий знакомий

Іван Франко

Було се вечором після літньої градової тучі. Уливний дощ змив весь порох з камінних тротуарів міста Львова, а червоняві теребовельські плити ясніли, мов полив’яні. Тіні камениць ставалися щораз довші, змрік щораз густіший западав по улицях.

Довгим рядом, побренькуючи ланцюжками, йшли парами по улиці Бригідській арештанти. Їх сірі суконні сердаки помокли до нитки, вони під час тучі і граду не мали спочинку, працювали під голим небом.

Сумний вид представляють тії люди, позбавлені свободи. Чоловік, дивлячися на них, забуває, що не один із них убійця, злодій, палій, він видить в них тільки людей, рівних собі яко людей, і мимовільно повстає його серце против тому порабощенню чоловіка буквою права.

Два сторожі з остро набитими гверами сопроводжали узників до їх сирих, понурих казамат.

Нараз один із узників, відай, пошпотався о камінь, приник до землі, – в тій секунді голосно дзвякнув ланцюг, котрий його в’язав.

– Що там такого? – крикнув грізно передовий жандарм, обертаючись.

Сумерк не дозволяв йому розпізнати в ряді, на котрім се арештанті так бренькнуло залізо.

– Що сталося? – крикнув жандарм другий раз. Мовчання було йому одвітом. Арештанти стояли тихо, а коли ряд рушив дальше, йшли всі в найбільшім порядку.

Уже були недалеко Бригідок. Улиця, котрою йшли до казамати, узенька, мало хто по ній ходить, а в тій порі, коли переходили нею арештанти, уже добрий сумрак засів її тісні скрути.

Нараз вдруге роздався брязк заліза, і в тій же секунді розлягся грізний крик ззаду ідучого жандарма:

– Стій!..

Замішання зробилося межи арештантами, – ніхто не знав, що діється. Всіх очі обернулися в сторону, в котру в миг ока кинувся задній жандарм. Перед ним узріли арештанти утікаючого чоловіка, котрого по короткій сіряковій одежі пізнали яко одного із своїх товаришів.

– Хто се так втікає, аж задер поли? – спросив шепотом один арештант другого.

– Се Демко Довбущук, – відшепнув другий і кашельнув, щоби відвернути від себе увагу жандарма, котрий при них остався і з подвійною бистрістю уважав на всі їх движенія, держачи оружжя вимірене до них.

Но і не в голові було нікому із арештантів убігати. Увага всіх звернена була на утікаючого товариша і гонячого за ним жандарма.

Арештант був, видимо, зморений і ослаблений, жандарм гнав за ним великими скоками, – уже туй-туй доганяв бідолаху. Він не хотів до нього стріляти, сподіваючись і так його зловити.

Но близькість неприятеля і нових кар зостепенувала сили утікаючого до одчаяності. В тій секунді узрів камінь серед улички, пірвав його обома руками, обернувся і шпурнув ним щосили на гонячого жандарма.

Удар той міг був, особливо так зблизька трафляючи, в миг ока розчерепити голову жандармові, но камінь, кинений наскорості і дрижачою рукою, трафив жандарма в коліно і здрухотав йому кість. Мимо болю, задержав той же, однако ж, ще тілько притомності духу, що, пірвавши обіруч тяжелий гвер, підскочив два кроки і щосили ударив арештанта кольбою по голові.

Запевно, сильний був удар, бо арештант захитався і, мов під великим тягарем, похилився геть до землі. Запевно, кров мусила залляти йому лице, бо кілька секунд не знав куди утікати. Но, як здавалось, сили його вернули назад, він, скулений вдвоє, погнав дальше скаженим бігом і зник в темнім закруті улички. Жандарм, гонивший його, омлів з болю і упав серед улиці на каміння.

На крик збіглися люди, вони стали тиснутися зі всіх сторін, но дармі були всякі пошукування. Арештант пропав, мов камінь в воді. Правда, якийсь час каплі крові показували, куди він утікав, но небавом він вскочив до сіней одної камениці, вибіг на подвір’я, но де відтам подівся, того ніхто не міг вислідити. Поліція перетрясла всі закамарки тої камениці, но не відкрили ані одної каплі крові, котра би показала, куди убіг Демко. А видимо було, що в тії сіни він звернув, бо кров густо накапала на сінний поміст.

Андрій, повернувши в неділю додому, не знав, що діяти з собою з великої радості. І що ж він робив? Він зачав гніватись на вітця, що своїми науками псує йому гумор, на матір, що не поділяє його радості, но чогось вздихає, на слуг, що не кидались відразу стрімголов взяти від нього коня, зачав гніватись та відворкувати і так заснув.

На другий день, взявши гроші, принесені вчора Бляйбергом, він забрався і поїхав до пані Кралінської, щоби приготовити все потрібне до весілля. Маркотно стало родичам, що син так згордив ними, що не просив їх з собою принаймні оглянути свою наречену.

– Так, синоньку, так, – воркотав Петрій раз по раз по від’їзді Андрія, – поступай лишень по своїй волі, по своїм розумі, я ти не бороню, но мого благословенства не получиш на таку дорогу!

Мати з жалю не могла нічого говорити, но ввійшла в сад виплакатися.

Десь коло четверга ажень прийшов Бляйберг. Як же радо чекав його тим разом і апатичний Петрій, і його жона! Він мав хоть на годину перервати тую мучительную тишину в їх домі, він мав їм оповісти, що вивідався о будущій синовій.

Не дуже похлібні вісті для неї приніс Бляйберг. Сумно і страшно стало родичам, коли почули, в які руки попався їх син. Якась услужлива приятелька не щадила язика, не щадила живих красок, щоби обмалювати перед Бляйбергом Дозю і її матір в природнім виді і величині. Хто знає, чи і сам Андрій не був би настрашився, єсли би був почув таке автентичне описання свого ідеалу!

– Що ж ту тепер робитоньки! Бідна моя голово! Він пропаде в їх руках! – стогнала бідна мати, ламаючи руки. – Рятуйте єго, Ісаак, бійтеся бога небесного, рятуйте!

– Най пропадає, най го си бере тота бундючна графиня! – крикнув з досади Петрій.

– Ex ти, старий, волів би-сь мовчати, як сердитись! Прецінь він наш син, наша надія! Прецінь ти голови не розвалив, бити тя не бив, виганяти тя не виганяв! Тобі муха сіла на ніс, що тя не просив з собов, та й вже го ся і вирікаєш. Посмотри лишень на чужих людей! Які у них сини: і пияки, і забіяки, а они їх прецінь не вирікаются!

Так говорила крізь слези Петріїха, та й ну ж знов в просьбу до Ісаака.

«Бідна жінко! – подумав собі Ісаак. – Коб ти знала, як хитро го тії яспедиці опутали, ти би і не сподівалась, і не мучилась».

Но, дивлячись на плач нещасливої Петріїхи, він прирік, що буде старатись розірвати тую зв’язь, оскільки то в його силі буде, хоч, правду сказавши, сам не мав і найменшої надії, щоби то яким світом сповнилося.

Було то в неділю. Чотири дні минуло після страшної сцени у Львові. Вечір був теплий, ясний, якими нас звичайно дарить природа в маю, червні і липні. А чудний такий вечір в тихій підгірській околиці! Горби, лагідно зносячіся, шпилі, чудно заокруглені, дуброви і більші ліси, мулячі і спокійні ріки, стави межи горбами, сіножаті, ще не кошені, як озера цвітів і запаху, мла сива, залягаюча невеличкі чагарі, – все то, в однім виднокрузі нагромаджене, пестриться перед тобою, бавить око і серце розмаїтістю барв і видів, тишиною і прелесною гармонією цілості.

Такою-то пречудно хорошою підгірською околицею їхало кілька повозів вечором в неділю. Узенька дорога вилася круто долинками, раз перетинаючи невеликий березовий гай, то знов перекидаючись через срібно-багряну річку, то знов, мов нурок, гинула в мрачній одхлані густого бору.

Повозки, запряжені добрими кіньми, прудко мчались одна за другою. Веселі співи, жарти, сміхи розлягалися із них. Ухо вправнішого не раз розличало в тім змішанім шумі звуки французької бесіди і польських патріотичних пісень.

Се весільна дружина. В передовій повозці сидить Андрій поруч з Дозею. Він вистроєний пишно після найновішої моди: чорний убір як вилляний прилягає до сильних, еластичних форм його тіла. Дозя, ціла біло, шлюбно одіта, подобає на білого їдовитого стрімкого сморжа, що, прекрасний зверху, внутрі криє гниль і вроджене зіпсуття. Графиня-мати строїть лице в повагу і в торжественну міну, – вона занята дуже важними гадками.

Ціла тая дружина їде до Перегинська. Андрій по шлюбі запросив тещу, жону і гостей переїхатись і одвидіти свого вітця. Отож графиня ставиться тепер духом в хату ославленого багача-гуцула. Вона снисходительно-ласкаво усміхається на вид старого Петрія, дає його жоні поцілуватися в руку і тріумфальним, торжественим і заразом материнським поглядом смотрить на Андрія – на своє творення!

Тії думки вправили графиню в веселий гумор. Вона розпочала солодку розмову з своїм зятем і спровадила ю звільна на такі предмети, що Дозя, щомінути рум’яніючись, спускала лице вдолину, щоби зукоса блиснути оком на Андрія і слідити всяких перемін виразу його лиця.

А що ж Андрій? Андрій був щасливий! Що йому тепер весь світ, що йому бесіди графині, що йому все, – він має при собі Дозю, свій ідеал, він обнімає рукою її гнучкий стан, вона похилила голову на його рам’я, і він чує на лиці теплий віддих її уст рожевих!.. Що йому тепер до всього – він щасливий!

Весело і шумно їхали гості. В’їхали в темний, густий бір. Доріжка в’ється вужем понад глибокий яр, а з другої сторони мірними терасами зноситься гора.

Нараз затріщав в гущавині сухий лім, почулися кроки і невиразний дикий голос. Гості затрепетали і замовкли, а тут скоро їхати годі, бо місце круте і небезпечне.

Із гущавини вирвалась якась мара – півзвіра, півчоловіка. Страшне, подерте, покровавлене тіло мари.

Декуди висять на ній позчіплювані лахи одежі, лице ціле чорне, чимсь замазане, глиною чи кров’ю. В руках у мари груба ломака, а ноги до пояса покриті гряззю і листям бур’янів. Страшилище, мов блискавка, кинулось на першу повозку і, заким хто-небудь міг очунятися із смертельного переполоху, учепилося васага.

– Хліба, хліба, хліба! – закричала мара нелюдським охриплим голосом.

І, не ждучи одвіту, піднесла високо руку з прегрубою ломакою і спустила її наосліп. Удар трафив графиню Кралінську в голову. Нещаслива дама крикнула щосили і, омлілая, упала в повозку. Той крик прикликав Андрія до притомності, він зручно схватив руку чудовища, видер із неї ломаку, заким могла повторити удар, і пхнув нею мару в груди так сильно, що [вона] з страшним зойком пустила васаг і повалилася тяжело в темний, глибокий яр.

– Рятуйте, рятуйте маму! – запищала щосили Дозя, котра кинулась була з нараженням власного життя до омлілої закровавленої матері.

Весільна радість щезла, – прогнало ю нещастя, котре, як миг ока, скоро прилетіло і скоро щезло.

Гості посхапувалися з повозок, окружили графиню, зачали тверезити ю всякими можливими способами, но все було дармо. Раді-не-раді, мусили всі вертатися і заїхати до першого-ліпшого двора, бо до Перегинська було ще далеко.

Дозя припадала коло своєї матері так щиро й усердно, що всякий, хто ю ближче знав, не легко міг від неї чогось подібного сподіватися. Андрієві аж серце росло, видячи її щирість. Що йому до старої графині! Її нещастя – щастя для нього, бо він відкрив в своїй молодій жоні то, о чім, може, доселі сумнівався, він відкрив в ній ніжне дитинне чувство і сподівався рівно ніжної супружеської любові! Він постановив на другий день сам поїхати до Перегинська і відвідати вітця, а Дозю оставити коло матері.

Примітки

Бригідська вул. – нині вул. Д. Данилишина, поруч з Бригідською тюрмою.

Бригідки – в’язниця у Львові (вул. Городоцька, 24), влаштована в 1784 р. в колишньому монастирі бригідок (збудованому в 1614 р.). Нині – слідчий ізолятор.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 164 – 169.