7. Просвітителі жидів

Іван Франко

З’їзд «чесних і учених жидів» призначено до Жидачева. В домі Арона, котрий перед двома літами перенісся сюди із М. з Угор, мало відбутися засідання. Туди поспішав Ісаак із Перегинська.

В означений день жиди зібрались. Ісаака не було ще. Жиди поділилися на кілька груп і розговорювали межи собою.

– І що ж ви думаєте, на чім скінчится ціла річ? – питав Арона один невеличкий жидок з рудою бородою і з зеленкуватими, котячими очима.

– Га, бог відає, – відповів той же, здвигаючи плечима і зносячи очі вгору.

– Ex, наш Ісаак, – то, попросту сказавши, напівмешіге (божевільний), – відізвався досить голосно один жид із другої групи.

Рудобородий жидок кивнув пальцем на стоячого напротив жида, довженного і худого, як жердка, з довгими пейсами, каправими очима і ярмуркою на обголеній голові. Кромі інних типово жидівських прикметів, одличався він також довгим, в каблук загненим носом, маючим велике подобіє до клюва крогульця. Оба вони відійшли набік від прочого товариства.

– Знаєш що, Хаїм, – заговорив рудобородий, – у Арона товар цімес! – При тім слові цмокнув, мовби облизував губи по шабасових куглях.

– А багато? – спросив лаконічно Хаїм. Рудобородий два рази махнув розчепіреними пальцями обох рук.

– А будут?

– Но, чому ж би ні?

Хаїм покректав довго замість одвіту і вернув до товариства. З великою увагою став він прислухуватися патріотичній мові Арона.

Хаїм, той високий, худий жид з крогульцевим носом, був купець і торгував кіньми, nota bene, краденими. Но то ділав він тайком, а для якого-такого позору держав коршму на безлюднім подільськім роздоріжжі далеко від мешкань людських. Гостям, котрі вряди-годи до нього заїжджали, був дуже услужний. Свого товару не продав[ав] в краю, но висилав за границю, мав добрий відбуток. Внаслідок того мав він багато зносин з заграничними купцями. Бляйберг дізнався о тім случайно і познакомився з ним. Своєю розмовою Хаїм так уняв нашого жида-патріота, що той же рішився втягнути й його в круг будущих просвітителів синів Ізраїля. Хаїм охотно пристав на предложеніє Бляйберга, хоч, правду сказавши, зовсім з інних причин, нежели з патріотизму.

Невеликий рудобородий жидок, маючий претензію на емансипованого жида-штуцера, – то був попросту отаман цілої шайки злодіїв-коноводів. Хитрий і зручний, він всюди умів вкрутитися, все використати. Він властиво достарчав Хаїму товару, а тепер оба зділали заговір на коні Арона.

І такії-то люди входили в состав тих, котрих Ісаак вибрав яко найбільше гідних нести світло правдивого сознанія народного межи своїх одновірців.

Двері отворились: ввійшов Бляйберг. В секунді затихли розмови, групи розійшлися і поміщалися, піднявся общий веселий шум.

За хвилю утихли. Зачав бесіду, в котрій говорив о нужді народу і о низькім становищі моральнім жидів, ссучих його кров, говорив о своїх трудах в цілі зарадження тій нужді, говорив о високій цілі зібраного товариства, о гражданськім достоїнстві, котре одно може дати підставу до гражданського рівноуправнення.

Жиди слухали його мови і мовчали, декотрі кивали головами, мовби правили свої молитви.

– Час нам обдумати способи, – так кінчив Бляйберг, – якими можемо статися не угнетателями і не п’явками того народу, котрий нас живит, но його братьми і бодай матеріальними помічниками! Час нам застановитися над тим, бо єсли підем дальше тою дорогою, котрою ідем дотепер, то непремінно сами стягнем на свої голови страшну бурю. Бо подумайте. Єсли ми лихвою, горівкою і тисячними способами, які тепер употребляются, виссемо хлопа, зруйнуєм його матеріальний бит, виженем його з хати-поля, то що ж з того вийде? По-перше: ми сами до плуга та до борони не возьмемся, мусим наймати робітника, щоби нам то поле обробляв. Но все-таки буде багато поля лежати неужитою пусткою; чи ж не потерпит на тім весь край, вся держава? А по-вторе: що ж станеся з тими зубожілими, бездомними хлопами? Декотрі, правда, підут до вас на службу, но чи думаєте, що всі те зроблят? А тії, що то зроблят, чи ж не будут они ненависним оком поглядати на вас, своїх гнобителів? Ждіт-но! Ви через то намножите в краю пролетаріату, бездомних бурлак! А що ж природнішого, нежели то, що такий чоловік станеся злодієм, розбишакою? Ждіт-но! А єсли таких людей буде більше, чи не готові они в маси зібратися, чи не готові кинутися з ножем в руках на вас! Подумайте там добре, браття, подумайте і порадьтеся, щоби потім колись, єсли не ми сами, то наші потомки не проклинали пам’ять нашу, що ми, можучи легко єще запобічи злу, дали уйти спосібній порі і сами стягли на них пагубу!

Коб ви чули, яке гучне браво дали слушателі Бляйбергу! Коб ви знали, як в душі кождий сміявся із цілої його бесіди!

Розпочалися тепер наради над тим, як би із тих красних слів зробити красне діло. Багато там говорено, багато й спорено, но годі було щось такого придумати, що би всім подобалось. Вкінці от на чім стало.

Понеже почтенне зібрання узнало велику важність і донеслість того предмета, то рішило відложити окінчательную розправу над тим до слідуючого тижня.

Бляйберг все говорив, все радив, не тратив надії і тішився. «Прецінь раз якось рішится», – говорив він сам до себе, виходячи із дому Арона.

Хаїм і рудобородий Гершко мали після зібрання і собі ж головну нараду. Урадили, що належить задержати з бухненням, с[е] є[сть] украденням Аронових коней аж доти, доки не скінчаться розправи Бляйбергові, щоби не стягнути на себе якого підозріння. Оба почтенні компаньйони пішли після сеї наради, вправді віддільно, до винного склепу, щоби належито попоштуватися вином.

Заледво Арон, оставши по відході зібраних сам в хаті, успів тричі сплюнути за поріг, щоби все зло уходило за відходячими, заледво успів дещо попрятати, аж і двері відчинилися і ввійшов в порядній міщанській одежі наш знайомий Невеличкий.

– Здорові були, Арон, – сказав він, входячи.

– А, витайте! Гості до нас! – підхопив скоро жид.

– Як же ж ведеся тобі в тім дрантивім городку? То не Угри, га?

– Не Угри, но також світ божий, – одвітив богоговійно Арон, здвигаючи плечима і здираючи очі до неба.

– Ов, ти, бачу, щось дуже розпобожнів, Арон, – цідив Невеличкий повільно крізь зуби. – Хто би тя не знав, міг би тя уважати за святого! Фе, встидайся!

– Дайте мені спокій: Арон хоть не святий, та все-таки чесний чоловік!

– А я прецінь о тім не сумніваюся! Хрань боже! Де ж би я міг подумати, щоби мій давний «товариш» не був чесним чоловіком.

Злобная сатира стріляла із очей Невеличкого. Він не дав жидові прийти до слова і так тягнув дальше:

– Хіба ж ти не бачиш, що я і сам тепер чесний чоловік. Чорт там бери волочитися по лісах, мов дикий звір! Не правда, Арон, межи людьми можна і більше набухати (нарабувати), і бути, мимо то, чесним чоловіком?

Арон нічого не відказав на те, но вертівся на однім місці, мов пришпилена муха. Видимо, гнівало і боліло його те, що мусив від другого дати собі говорити такі речі. Но Невеличкий надто много мав дару панування над людьми, надто добре знав слабі і темні сторони Аронового життя, щоби дати жидові можливість ускользнути з-під його власті.

– Слухай, Арон, – сказав він по хвилі, будьтоби м’якнучи, жартуючи. – Ти, бачу, направду гнівний на мене?

– Як же ж не гніватися, єсли хто так злобно коле мене своїми словами?

– Ex, чорт бери, де ж ти ту бачиш злобу? Хіба правда – то злоба? Но не о то мені іде. Я мав запитати тебе, що ту робив у тебе нині Бляйберг?

– Що за Бляйберг?

– А Ісаак Бляйберг? Хіба го не знаєш?

– А чому ж би-м не знав? О, то велика голова, мудра голова! А відки ви знаєте єго?

– Ти не питай о то, лиш скажи, о що я тебе питаю.

– Що він робив у мене? Гм, як би то вам оповісти? То, видите, така річ, що сли вам Ісаак сам її не вияснит, то інний чоловік не дуже що й потрафит. Але Ісаак – о, то мудра голова, то пророк!

– Ет, дай спокій з такими словами! Знаєш, я єще дитиною від своєї небіжки бабуні наслухався немало байок, вистарчит ми на ціле житє, не потребую ще твоїх слухати! От волів би-сь сказати правду, що думаєш о тім чоловіці і що він у тебе робив з цілим кагалом жидівства?

– То ви конче хочете правди?

– Правди, правди, і то такої, як не раз бувало за давних часів, – чи тямиш, в горах?..

– Тямлю, тямлю, – перервав Арон, боячись навіть малої споминки із минувшого життя. – Ходіт лишень до комірки, я вам все розкажу, ту міг би нас хто підслухати. Видите, моя засада: все в таких річах бути якнайосторожнішим!

Оба давні знакомі пішли до темної, всяким старим фурфантям до половини заваленої комірки, в котрій ізсередини замклися і досить довго розмовляли.

Накінець заскрегіщав ключ в заржавілім замку, двері отворилися і вийшли оба чесні товариші. Невеличкого лице ясніло радістю, а жид також усміхався, хоть якось скрито і таємничо.

Чи він направду всю правду висказав Невеличкому? Бог знає!

Примітки

на безлюднім подільськім роздоріжжі – після розбору Польщі в 1772 р. західна частина Подільського воєводства відійшла до Австрії, і кордон пройшов по р.Збруч. Тому для галичанина тих часів Поділля – це південно-східний кут нинішньої .

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 160 – 164.