5. Старі знакомі
Іван Франко
Ми в невеличкім смерековім ліску у стіп Чорної гори.
Великі зміни зайшли і в фізіономії природи сеї гори в протягу тих п’яти літ. Невеликий, но дикий і таємничий лісок, котрий перед тим зеленим пластом лежав на спідній похилості Чорної гори і хоть трохи прикривав її щербатий скалистий бік, грох доразу. Черв, який не раз, мов зараза, спадає на гірські бори, позбавив і Чорну гору її зеленої оздоби. Смереки пісхли, галуззя їх пообкришував вітер, а кора лупалася і відставала сама від голих стовбурів дерев. Сумний вид мертвоти і знищення представляв той лісок.
В одній із численних деберок серед висхлого ліска сидять троє людей. Найстарший із них із знаками ран на блідім лиці – то Олекса Довбущук, другі два – то його сини: Ленько і Сенько.
Де були вони через тії літа?
Не тяжкий одвіт на той вопрос. «Товариші», переловлені стражниками в тій пам’ятній ночі пожару, «виспівали» на Довбущуків так багато непідхлібних доносів, що Ленька і Сенька всаджено на п’ять літ, а Олексу, по виліченні, на чотири до тяжкої в’язниці.
Минули літа. Великі зміни принесли вони з собою. Подібно як Петрій, не оперся і Олекса, мимо своєї сильної природи, послідствам тяжких ран і довготривалої болізні. Не тільки його здоров’я багато утерпіло, – сила і твердість його духу зостала навсегда зломана. Він став малодушним, щезла рішительність його поступків, голова звисла наділ, а в запалих очах тускно і слабо лишень проблискувала не раз давня ненависть ко Петрію, котрого уважав за причину свого нещастя. Привиклий до вічної тишини серед в’язничних мурів, він став ще більше мовчаливим, понурим і німим.
Сини його, однако ж, ужасно поступили наперед на дорозі, котрою зачав їх перед тим провадити їх отець. В обществі злодіяк і преступників всякого роду вони виучилися від них основно того ремесла, а тепер надходила пора, коли мали ділами довести, що вповні поняли своїх учителів.
Тихо було кругом. Олекса, змучений дорогою, котру мусив пішки відбути аж до Перегинська, сидів в німій задумі на камені. У ніг його плив і журчав по грубих плитах маленький гірський потік. Олекса неподвижно смотрів в його чисту, скляну воду.
А тим часом Ленько, видко, щось надумав. Встав і відпровадив Сенька набік.
– Но, Сеньку, що будем тепер порабляти? Слава богу, ми свобідні, час би рушитися декуди за ділом.
– Або ж я знаю, що зробимо? З татом нема що говорити, – вони мовчат, хоть їм кілє на голові теши.
– Знаєш ти, братчику, що? Моя рада така. Уложім ми собі якось порядно ціле діло, щоби потому знати, на яке ступити. Я гадаю, що найліпше буде, сли за чергою кождий з нас придумає який хоче спосіб. Опісля най поступає ведля нього, а ми прочії де треба допоможем єму. Най би насамперед сказали тато свою гадку, а сли би їх спосіб не удався, то тогди вже ми.
– Добре, – сказав Сенько, – ходім до тата!
Сини приступили до Олекси, но довго мусили йому толкувати, о що річ іде, заким їх добре поняв.
– Дайте ви мені спокій! Я один єще маю спосіб, до котрого не треба мені вашої помочі. Удастся він – добре, а ні – робіт собі що хочете!
З тими словами Олекса з трудністю встав із каменя. Ноги його не виздоровіли і не могли ніколи цілковито виздоровіти після страшної муки.
– Куда ви, тату? – спитав Ленько.
– Іду до Петрія. Ввечір чекайте мя ту.
Олекса, підпираючися грубою ліскою і стогнучи раз по разу, поволікся до Перегинська і вскорі зник синам із очей.
– Що ж, Леньку, твоя рада за нич! – сказав Сенько.
– Як то за нич? Зовсім ні. Ми держімося оба разом. Може, татові дійсно удастся, що там задумали. А вернут з голими руками, ми тогди за своє діло.
– Що ж тепер робимо? – спитав Сенько.
– Знаєш що? Ходім в Довбущуківку. Поглянем, що сталося з нашою батьківщиною.
– Та ходім!
І оба браття хильцем шморгнули, мов куни, гущавиною, лиш сухий [лім] якось захрустів під їх ногами.
Вийшовши на знану нам поляну, вони справилися на стежку, котрою колись гнали Довбущуки за Кирилом Петрієм і його сином. Стежка тая, давно уже не топтана, заросла високим бур’яном і застелена була дрібним сухим ломом.
За хвилю наші хвати були уже на полі і спішили в сторону, де стояла колись їх родинна хата.
– Що то за чоловік іде нам назустріч? – питав Ленько брата.
– Се, бачу, якийсь міщанин. Смотри, як він фудульно та розмашисто ступає.
– Ох ти, оваде сліпий, – крикнув по хвилині Ленько, – хіба не видиш, що се наш старий знакомий, Невеличкий?
Се направду був Невеличкий, а його розмашистий хід не походив з великої фудульності, але просто з гніву на Бляйберга.
– Ах, здоров був, товаришу! – крикнув Сенько і хотів з великої радості кинутися Невеличкому в обняття. Но той заставився рукою напоперек і досить холодно одвічав на повітання Довбущуків.
Недовга була розмова старих знакомих, особливо Невеличкий мало показував до неї охоти. Всі слова його, здавалось, говорили Довбущукам: «Ідіт собі, я вас не хочу знати!»
Недовго і затримували наші молодці свого давнього «товариша». Він поспішно удалився від них, оглядаючися кругом, чи хто не бачив його свидання з випущеними арештантами.
– Ов, собака, як спаношів! Біс його матері! Навіть говорити не хоче! – воркотав Сенько, котрого то дуже гнівало.
– Дай спокій, Сеньку! Я єму тоє запам’ятаю, тепер най си єще гуляє! О, коби ти знав, що то за пташина! Я ти ся таке о нім подовідував від одного із наших давних «товаришів», що годі і придумати ліпше! Не бійся, я го всегда буду мати на оці!
– Що ж ти о нім подовідувався?
– Ex, не тепер пора до оповіданя! Ходім от скорше, ліпше зробимо!
Сенько не допитував дальше. Оба браття прискорили кроку, і небавом показалося їм із-за горбочка місце, де колись стояла Довбущуківка.
Сумною, мертвою пусткою стояв тепер цілий той горбок. Де-не-де із-межи густих, високих кустів кропиви виглядали повалені останки печей або чорні, перепалені обломки бервен. Тишина тяжіла якось над тою пусткою, ні один листок не ворухнувся, лиш сонце жарило згори, лиш небо усміхалося ясно, погідно, торжественно…
З якими чувствами оглядали Довбущуки руїни своєї батьківщини, трудно догадатися. То тільки певно, що ані один не сказав слова, а навіть в оці Сенька заблисло щось, мов слеза. Така-то сила спомину молодих літ в серці чоловіка! Вона остає в нім незмінена серед всяких змін, вона не дасть заглушитися ні нужді, ні убиваючій силі переступків і зіпсуття!
Довго ходили Довбущуки помежи корчами кропиви і хабузу, довго оглядали сумні останки. Нараз якийсь хриплий голос звернув на себе їх увагу.
– Що то такого? – запитав, блідніючи, Ленько брата. Голос його був тихий, буцім боявся сполохати царствуючу там тишину.
Сенько не одвічав нічого, но сейчас зачав пробиратися до місця, відки походив дивний голос. Небавом браття натрафили узеньку стежку, утоптану помежи кропивою, і пішли нею.
На руїнах колишньої пустині з-межи густих глогових і драпакових корчів виднілося щось вроді будки, в якій не раз у бідніших газдів лежать собаки. Кілька порохнавих, напівперегнилих дилин, опертих в кроківки, стриміло вгору, творячи яку-таку охорону від непогоди. Ззаду лежала величезна купа лому, хащу і всякого хабузу, творячи непробиту стіну. На землі замість постелі лежала купа листя і сухої кропиви, і на тій нужденній мерві лежала, а властиво сиділа, опершись о крухкий хабуз, якась людина. Спочатку годі було розпізнати, чи се мужчина, чи женщина. Безладно понавішуване, брудне і діряве курмання становило цілу одежу тої руїни чоловіка, а тільки по довгім, в ковтуни скуйовданім волоссі мож було при ближчім розсмотрі пізнати в ній женщину. Її лице було чорне, як земля, і покрите грубою верствою бруду, а запалі очі ясніли із глибоких ям несамовитим огнем. Її ноги покриті були грубою верствою глини і засхлої крові.
Охриплим, ледве чутним голосом співала вона, страшно жестикулюючи покривленими руками:
Ой за ліс милий, за ліс
Чорні оченька заніс,
І слідоньки забравши,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мати ж моя, мати, що ти учинила,
Що ти свої діти марне погубила?
– Хто се такий? – спросив, здригнувши, Сенько свого брата.
– Чуєш, се наша стрийна, Демкова жінка! Що їй сталося, що на таке зійшла?..
Демчиха, бо се в-істі була вона, не спостерегла Довбущуків. Вона, вимахуючи руками і кривлячи уста до відражаючого сміху, співала дальше:
Ой не куй, не куй, сива зазулько, вночі,
Не вибирай си на терниноньку очі!
«Ой як же ж мені поночі не кувати,
Маю дітоньки, нічим їх годувати».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой береза дуба везла,
Троха впріла, троха вмерзла…
– А що ж я їй зробила? Чи зілє винно що кому?.. Чи я винна що кому, що-м го нарвала?..
Кажуть люде, що суд буде;
А суду не буде!
Най на того суд упаде,
Хто судити буде!
Такий спів, перериваний реготом і розмовою з самою собою, поразив Довбущуків. Вони, мов крізь сито, стали догадуватися, що тут мусило зайти щось страшного, но думки їх блукали в непевності.
Спів Демчихи ставався щораз тихіший і перейшов накінець в невиразне харчання. Довбущуки, мов скаменілі, стояли, не зводячи з неї очей.
Нараз почули за собою шорох бур’яну і хряск лому. Вони обернулися і узріли парубка, котрого лице мало в собі щось так милого, а заразом так знайомого для них, що браття в первій хвилі аж очі свої забули.
– Іванко! – шепнув по хвилі Ленько. – Що з тобою сталося? Де ти обертаєшся?
– А що сталося зо мною? Заждіт, сейчас вам розкажу, – най дам тій бідній їсти.
І Іванко добув горщик з стравою, положив його перед бідною безумною і в мовчанні чекав, заким все з’їсть. Демчиха, мов безрозумна скотина, кинулася на страву і пролигала все з відразливим поспіхом. Іванко і оба Довбущуки відвернули лице від того страшного образу.
– От видите, що з вашов стрийнов сталося! – шепнув Іванко Довбущукам. Браття сумно покивали головами.
Іванко взяв порожній горщик, завинув його в шмату і забирався до повороту. Довбущуки поспішили за ним. Цікаві були дізнатися о всім, що бачили.
– Іванку, Іванку, зажди-но ти! Ми змучені, може б, ми собі усіли, а ти, сли маєш час, сідай коло нас та розказуй, що ту вдіялось!
Посідали наші молодці. Іванко поглянув по них недовірчивим поглядом, но, набравши відваги, зачав в такий спосіб:
– Та що ж я вам повім? Мушу спішитися, робота чекає. А то, що ту сталося, то самі сумні річі. Як вас забрали, Демчиха довго ходила з хлопцем по пожарищі та заводила, потім, немов щось надумала, прийшла в село, до Петрія. У Петрія була стара, ваша баба. Она кілька неділь мешкала у Петрія, – аж одного вечора нагло захорувала і тої самої ночі умерла. Мов на нещастє, і Демчишин хлопець захорував разом і умер. Демчихи тоді не було дома. Господи милосердний, як бідна прилетіла відкись! Нам аж серця пукали, слухаючи єї заводу. Десь по півночі она призналася, що струїла стару. Небіжка варила собі в горняті крупи, она вляла до тих круп розпару якогось зілля. Не треба ж, як стара їла, прийшов Демчишин хлопчина, она і єму дала тих круп. До доби обоє померли. На другий день покликали громаду, взяли єї і віддали до суду, – та там уже побачили, що бідній Демчисі поміщалося в голові. Она зачала говорити без ладу і складу, єї привели назад в село, щоби відти десь післати єї у шпиталь. Але, відай, не було кому заплатити за ліки, такій то, бачите, відвелося. І від того часу ціле літо ту просиджує та співає, а на зиму берут єї в село, щоби єї снігом не закурило.
– А де ж ти перебуваєш? – спитав Сенько.
– У Петрія. От нужда і там. Старий Петрій став такий скупий та понурий, що хто го давно знав, певно б, го не пізнав тепер. Петріїха послабла, гризеся, – сумно дуже в цілім домі.
– Що ж Петрій робит? – питав, мовто віднехочу, Ленько.
– А що робит? Все якоїсь мари лазит до пивниці, в котру, впрочім, нікого не пускає, запреся там і сидит не раз і півдня.
– Що ж то за пивниця?
– Хіба не були-сьте там ніколи в хаті? В сінех там на землі грубі дубові двері, оковані бляхою і замкнені на колодку, і там старий вічно лазит.
– Ей, най собі лазит! – сказав Ленько зовсім рівнодушно. – Но, Іванку, бувай здоров! Іди, щоби-сь не спізнився до роботи! А ми, Сеню, ходім! – час і нам рушатися.
– Де ж ви тепер пробуваєте? – спитав Іванко. Не можучи, однако ж, від відходячих дождатися відповіді, поспішив в свою сторону, забравши горщик.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 148 – 154.