12. Олекса

Іван Франко

Гарний, пречудний ранок липневий в полонині. Престіл природи – гори сіяють пліняючим блеском, строяться в неописанну красоту.

Дуже досвіта, ще й не зоріло, пішов дід Максим на засідку на готури. Як кождий гуцул, дід Максим за молодших літ був запалений стрілець. На старість він не міг уже дертися по чагарях, но часто любив стріляти із засідки. Пси лежали поприпинані в кошарі. Колиба була трохи оподалік, під грубою смерекою, і лежала в невеличкім ярку, щоби ю вітер не розметав.

Олекса Довбущук за той тиждень ще не прийшов зовсім до давніх сил. Противно, труди далекої дороги, відбутої пішки, гризота і безсонність грозили поновленням його недуги. Він лежав в колибі з запалим лицем, – дід Максим накрив його своєю деркою.

Довго лежав Олекса, думаючи та перевертаючись неспокійно на лиховій постелі. Тихо було кругом, світ спочивав ще під густою мрякою. Нараз почув Олекса якесь харкотання, – йому здавалося, що се пси герштикаються в кошарі.

Но заледво здужав обернутися, узрів перед своїми очима вид, перед яким і найсмілішому задрижало би серце в груді. З розпущеними руками, шматами, галуззям і бур’яном пообкручуваний, з лицем не до розпізнання, летів просто на нього якийсь чи чоловік, чи дух – житель пекла…

– Га, га, га, га! – рикнула страшна мара, кидаючися затекло на Олексу. – Я прецінь маю тебе, я прецінь знайшов тебе!.. Ми разом, разом, разом! Ги, ги, ги!..

Олекса, мимо слабості, схопився на ноги, – коліна дрижали під ним.

– Зі мною, зі мною ходи! – вищало страшилище. – Она боронилася і пішла, ти не боронися!.. Ти підеш, правда?

Мара старалась общепити його руками, – Олекса ускользнув набік.

– Хліба, хліба, хліба! Я голоден! Я змерз! Я хочу пити, но не кров! Пощо ви мені крові даєте, я єї не хочу! – ревіло страшилище, спиняючись в місці, но нараз пруднулось знов до Олекси.

– Ходи, ходи зі мнов! Не утікай! Не бійся, я знаю тебе! Га, га, га, не ховайся переді мною! Що, ти не тямиш, як ми летіли на воронах? Ти не тямиш, – ми були малі, ми їздили на татовій палиці?.. Га, га, га! А собака-палиця раз підо мнов сполошилася, – не хотіла, щоб я на ній їхав! Ходи, ходи, ходи!..

Олекса сим разом не міг уйти, мара общепила його в пів, – зачалась страшна, одчаяна борба. Мара шарпала Олексу, дряпала, кусала його до крові, всегда вищачи, кричачи і регочучись.

Олекса дармо кричав о поміч. Він лиш з криком більше сили тратив, – годі йому було видобутись із залізних обнять страшилища.

– Не кричи, не кричи, ми прецінь оба, ми разом!..

– Боже милосердний, чи ніхто не спасе мене із рук розбійника? – кричав Олекса в одчаянні. Його сила никла, він з трудністю ще держався на ногах, кров заливала його лице.

– Хліба, хліба, хліба! – пищала мара, кусаючи його в лице.

Послідній луч надії згас для нещасної жертви. Олекса побачив, що прийде згибати в страшних муках. Він ще раз напружив остаток сили, вирвав ліву руку і щомочі хопив нею страшилище за горло. Він чув, як пальці його з болю судорожно корчились, впивалися щораз глибше в тіло мари, чув її встекле харкання, бачив, як очі її набігли кров’ю і вилазили наверх, но і він сам прочувствував в тій хвилі страшний біль, йому стало темно перед очима, світ цілий поблід перед ним і щез, мов хмара, – він тяжко упав на землю, а з ним і мара, що учепилась його, як пантера…

– Ов, десь ви, хвати, запізнилися! Чи аж тепер із церкви! О, а ви де так промокли? – питав дід Максим Довбущуків, котрі здибали його, ідучого з засідки. Дід нині не мав щастя, не застрілив нічого.

– Та от, бачите, дідусю, – сказав Ленько, – пригода нам сталася!

– А яка?

– Та, видите, заблудили-сьмо вночі, ідучи сюда, а на додаток ще-сьмо бебевхнули собою з берега в якусь безодню! Щастє, що голови цілі маєм.

Читателі добре знають, що Ленько говорив неправду. Оба браття недавно що сполокали одіж – від крові.

– Ну, чи не дурні з нас, що ми в тій проклятій ямі так понастрашувалися? – шептав Сенько до брата. – І ми могли взяти відголос наших власних кроків за погоню, підпору – за хлопа, а порохно тліюче – за каганець! Що з нас за цапи!

– Ex, що, дурниця, – воркнув Ленько, котрого споминка о нічній пригоді вмиг позбавила гумору, – але де тії скарби? Я сподівався, що конче тим хідником зайдем до них. Чи не переховав їх лишень злодіяка Петрій деінде?

– Дай спокій, Леньку, не споминай лихом мертвого! Коли ми знаєм діру, потрафим ми і до миш дібратися!

– Але ж бо то мене дуже гніває. Ми гадали, що не знати де зайдем, а ми по довших трудах і мозолях очутилися на вершку Чорної гори. Ще дідьчі страшилища, аж ми дотепер бридко.

– Але відки там, в тій норі, взялися два медведі? Яка мара їх там занесла?

– Хіба не знаєш, що повідали, що наш прадід все водив з собою два медведі по лісах для оборони. Они мали бути до него дуже призвичаєні і вірні, як собаки. Хто знає, – може, то їх кості!

– Що ви там моркочете? – спросив дід Максим, котрий недочував добре і котрому прото ушла ціла та розмова.

– Нічо, нічо! Я кажу: «Не знати, що там тато порабляют!» – відповів Ленько.

Що почувствували три наші знакомі, вернувши до колиби, не будем описувати. Вони застали замісто Олекси Довбущука двох безобразних страшно покалічених і кровавих трупів. Один був отець Сенька і Ленька, а другий – Демко.

Прокляття вітцівське тяжелим ударом упало на обох братів і знищило їх, но вторе прокляття, тяжаче на Довбушевих скарбах, прокляття незгоди, самолюбства, насилля, користолюбія і упертості, вони, відай, лишили своїм потомкам!

А в хаті Петрія великий плач і завід! Кирила знайдено в пивниці пораненого, покровавленого, убитого. Петріїха мліє, б’ється о землю. Андрій німий, безчувственний, но в оці його видно непевність і помішання одчаяння. Може, то послідній раз в тім молодім серці проблиснув з цілою силою юності огонь чувства.

Десь пополудні явився Бляйберг, блідий, страшний, з посивівшим волоссям. І Дозя приїхала, оставивши недужую матір, – приїхала віддати послідню честь свекрові, котрого за життя і не бачила ніколи. Іванко тяжко плакав по смерті свого добродія і побожився вислідити убійців його.

Графиня Кралінська також недовго тягла після тяжкого удару в голову, котрий получила від божевільного Демка в день шлюбу своєї дочки. Андрій плакав на її похороні. Но коли чувствував сильніший жаль – чи при погребі вітця, чи тещі, – хто тоє знає?

Пишний похорон справив Андрій вітцеві. Більше як 20 священиків йшло за домовиною, народ з далеких околиць плив а плив на тії похорони. А коли спускали трумну до гробу, – засипували рівночасно два грабарі інную могилу, в котру спустили перед хвилею тіло нещасної Демчихи.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 190 – 194.