2. Внучка воєводи

Іван Франко

Серед гір, за місточком Сколем, в околиці, званій Тухольщиною, котру так гарно з її мешканцями описав наш Устиянович, зноситься до значної висоти гора Зелемінь.

Лісами-борами покриті гори окружають того велета, а в цілій околиці царствує ще рука первісної природи, з котрою тут людська рука не розпочала ще рішительної борби.

У стіп Зелеменя мешкав в часах, коли проізойшло вище описане нами собитіє, одинокий старий пасічник. Його самотня оселя серед лісу ніколи не оживлялася людським говором, хіба тільки співи птиць лісних її переривали та бринячі рої пчіл, літаючих на поблизькі, цвітами усіяні полонини за медом. Хіба де раз або два в рік загощували в хату пасічника Семіона деякі газди із поблизьких сіл за медом або зіллям, бо Семіон, як звичайно кождий незвиклий і дивачний чоловік, славився знахарем і чарівником.

І справді, в натурі Семіона було багато таких дивачних привичок, що неможливим йому було погодитися з більшим обществом людей. Щось так відтручуючого, так понурого і так нетовариського лежало в цілім його поведенню, що, узрівши його перший раз, кождий міг його держати за не знати якого злодія, розбійника та нелюда; а прецінь під тою грубою, неприступною поверховністю укривалася щира душа і чувство, не притуплене віком, чувство, вічно зеленіюче при погляді на величаву гірську природу. Нещастя молодості, сумні пригоди і переслідування вигнали його з-межи людей, но не убили в душі його найвищої признаки чоловіка – чоловіколюбія.

В тих часах, однако ж, о котрих говоримо, частіше, як звичайно, оживлялася людським говором – а навіть сміхами та радістю – самотня хата лісного жителя. Олекса Довбуш часто загощував з деякими із своїх молодців в ті сторони, часто довго розговорював з Семіоном. Душа молодого преступника так була повна, так була обтяжена тисячними гризотами, що мусила виллятися перед кимсь. Із банди своєї він не міг нікому звіритися і тішився, здибавши в пустині лісовій щирого приятеля і опитного порадника. Він все виповів йому, що тяжіло на серці, і, як читаєм в пам’ятнику Довбуша, в тій лісовій хаті уродилося в душі його намірення посвячення скарбів своїх для добра русинів.

І тепер, після нападу на замок Шепетинського, не занедбав Довбуш засягнути ради Семіона, що робити з внучкою ворога, котру з месті уніс із замку? Опришок, хоть і глибоко чувствував в серці біль над своїм состоянієм, сильно ще палав ненавистю против тому, котрий пхнув його на ту плачевную дорогу, все-таки не смів знущатися над бідною безпомічною дитиною, посліднім коренем вражого йому роду. Він засягнув ради Семіона, твердо вірячи, що той же попре ліпші, ласкаві думки його серця, – і не ошибся.

– Ні, сину, – говорив пасічник, – гріх би було тобі знущатися над невинною дитиною, котра тобі нич злого не зробила. Ніколи, мій сину, не плям рук своїх кров’ю безпомічної невинності, – кров така зве о месть до неба!

– А що ж маю робити з малою?

– Досить, сину, що-сь позбавив го роду, що-сь, мов вітер билину, вирвав ю із рідної землі і кинув межи чужих людей! Віддай ю до мене. Я, доки віку мого, буду єї пильнувати і стеречи, – хто знає, яку долю їй бог присудив!

Довбуш послухав ради, – Мільця, бідна, тривожна пташина, оживила понуру лісову кліть пасічника.

Минали бистро літа, шумлячи, мов повідь лісових потоків, і так само, як вона, лишаючи за собою лиш намул – пусту славу. Багато перевороту сталося на світі в тих літах, котрі без сліду переплили понад хатою пасічника. Лиш голова його побіліла як сніг, від старості, але його здоров’я держалося всегда ще кремізне і черстве, – гірська чудна природа, всегда свіжий воздух і умірковане життя – то були його підпори.

І Мільця поволі забувала о своїй пишній порі дитинячій, згадки про ню усувались все в темніші закутки її серця і сталися вкінці мовби якимсь невиразним, мрачним сном. Зато краса її розвивалася чимраз пишніше, як розвивається весною краса чудної цвітки в полонині. Вона привикла до тої самотності в хаті, до тих шумлячих лісових дерев, до того понурого лиця пасічника, до того жужжання пчіл, а її чисте дівоче серце і чувство розвивалося при погляді на природу і при браку людей, котрі би своїм злим приміром затрували свобідний ріст і розвій того пахучого цвіту.

І з Довбушем в тих часах проізошла велика катастрофа. З упадком Польщі скінчилося і його капітанство, він принужден був укриватися, а потім під розличними назвами, яко убогий жебрак, блукатися по краю. Жона його в Перегинську умерла з туги і гризоти, душа бідного ізгнанника терпіла багато, терпіла під невиносимим покровом таємничості, терпіла від згадок про чорну минувшість і бажала потіхи, бажала покріплення.

І в такім розположенні духу Довбуш по п’ятнадцяти літах загостив знов до пасічника Семіона. Радісно приняв старець страшного колись гостя, здивована поглядала на нього Мільця, здивований і очарований поглядав Довбуш на ту, котру колись, безпомічне дитя, уніс із замку діда, – уніс для месті. А тепер він ясно бачив, що до іншої цілі назначив ю бог, він чувствував в душі чудну, неіз’ясниму надію, що при ній і з нею тільки душа його набере нової сили, нового спокою!

Недовго бавив Довбуш в оселі пасічника, – недовго, а як рішительна переміна зайшла в його внутрі! Його серце ожило, ожило з новими страданнями, з новим щастям, з новою любов’ю. Рум’яніючись, як вишня від сонця, стрічала його Мільця, рум’яніючись а дрижачи, слухала довгими вечорами його оповідань про свою жизнь, про давне, минувше, та незабуте горе, – і її серце почало відзиватись до неї якоюсь незнаною, тихою і солодкою мовою…

З весною року 1800 відбувся шлюб Довбуша з молодою Емілією, внучкою воєводи, послідньою отраслю родини Шепетинських, котра, однако ж, давно о тім забула і привикла була уважати себе за дочку Семіона.

Недовго, однако ж, пробував Довбуш з своєю молодою жоною. Боячись, щоби не висліджено його, він знов оставив пасічника, знов в жебрачім одінні пішов в світ широкий, обіцявши за рік знов явитися там, де тягло його серце, тягла любов.

Тужно стало Мільці по його відході, та туга тота щезала поволі, час і надія небавом побачити мужа потішали ю. І все ішло звичайним порядком в пасічниковій хаті, коли нараз, уже пізньою зимою, учув старий Семіон, що поліція як стій має спасти на його тиху і мирну досі хату, щоби зловити жону Довбуша. Доніс то старому пасічникові один вівчар, котрий взимі за кілька миль їздив на Зелемінь по траву. Семіон цілу тую зиму не виходив із хати, – старість змагала його, – і в кілька днів по відході вівчаря він умер, розказавши перед тим Мільці, що їй грозило.

Неописаний жаль і тривога переняли наскрізь серце молодої женщини, коли побачилася нараз сама, серед безлюдної лісової пустині, вночі, з трупом свого, як їй виділося, вітця. Хто перебув в своїм житті кілька хвиль без помочі, в самоті, з трупом, той може представити собі, яка тривога стискала душу молодої женщини.

Тої ночі родився її син, вторе живе существо обіч неї в тих лісах, предмет її найгарячішої любові, її старання і найбільшого непокою. Вона тряслася над ним, плакала і сміялась, не знала, що ділати, а кождої хвилі бачилось їй, що уже ідуть немилосердні, усаті, оружні посіпаки, що її беруть, кують в тяжкі кайдани, що відбирають їй то бідне дитя, її єдиную потіху, – ні, вона не була в стані довше мучитись! Уходити відсіля, в найближче село, межи люди, котрі ю і сховають, і оборонять, і потішать, – то була її єдина думка.

На другий день вона принялась за діло. Оділа себе чим було, – бо мороз і метелиця виглянути не давали з хати, – пообвивала дитятко з материнською старанністю і слізно прощалася з тою мирною старою хатою, де так красно, так спокійно проплили її молодії літа. Нараз впала їй в очі псалтир пасічника, – єдина книжка, що находилася в тій пустині, – котрої слова помимо того містили в собі всю мудрість, якої треба для простого, для красоти діл божих одвертого серця. З неї молився пасічник, на ній учив він ю читати, з неї копіювала вона первії букви углем на яловій тесаній дошці, в ній і вона посліднього року находила потіху в тузі, котрої перед тим не потребувала і не понімала. Вона взяла з собою святую книгу в простій вірі, що вона стане їй в дорозі обороною і з’єднає їй милосердіє у бога і у людей. Потім, перехрестившися і з сльозами уцілувавши ще холодну руку свого кормителя, пішла в божу путь.

Мільця думала, що в найближчім селі оповість людям про смерть пасічника і верне з ними, щоби поховати його смертнії останки. Но зовсім іначе сталося. Метелиця позавівала грубим снігом всі знайомі їй лісові стежки, а падаючий сніг ділав все так неясним, так темним, що вона небавом збилась з правої дороги і заблукала в лісі. Чи знаєте ви, що то значить слабій женщині, з дитиною, серед острої зими блудити по карпатських лісах? Чи знаєте ви, що то значить спускатися раз за разом в темнії, глибокії чагарі і боятися за кождим шагом дикого звіра, що то значить дряпатися раз за разом в глибоких снігах і мілких заметях на височенні верхи, ставати щохвиля спочивати з утрудження, а вилізши наверх, в одчаянні, довго, машинально водити вкруг очима і не видіти в цілій далекій окресності нич, лиш сніжні ліси, сніжні полонини та велетні чола гір, котрі аж ген-ген в далечині невиразно рисуються на сірім, похмарнім небі, видітися єдиним живим, чувствуючим существом в цілій великій окресності?

Тяжело, в неописаній тривозі плила година за годиною для нещасної женщини. Уже сонце зійшло з полудня, – вона все ще блудила без відома, без цілі густими борами. Уже стало і вечоріти, мороз діймав її до кості, сили зачали ю оставляти, – вона не питала на зимно, котре ю мучило, вона остатком свого тепла гріла лиш своє дитятко. І ніч уже надійшла, – в лісі вчасніше, як на полі, – а ще не кінчився ліс, не уставала метелиця, тільки побільшився мороз. Одчаяння залізними, твердими стопами вступало в її душу, ранило глибоко її молоде серце, – о, такі хвилі в найпізніший вік огняними, пекучими буквами записані в груді матері!..

Уже ніч, глуха, темна, засіла землю, зірвався вітер, закурив снігами, – Мільці бракло сил дальше іти…

– Боже мій, – крикнула нещасна з глибини душі, угнетеної розпукою, – чи так же мені і погибати?

Втім, в далі крізь пітьму блиснуло слабе світелце, мов серед бурного неба одинока, непевна зірка надії. І надія додала сил бідній, змученій Мільці, вона в вихор і курявицю насилу доволоклася до місця, відки походило світло.

Була се одинока обширна коршма серед лісів, віддалена від села. Слабо забилося серце в скостенілій від зимна груді нашої подорожньої, вона ледве рушалася, спішила до дверей, до світла, до людського товариства.

В буді під коршмою лежав лютий пастирський пес. Той, зачувши кроки чужого чоловіка, зірвався з страшним гавканням і, заким із коршми здужав хто вибічи на рятунок, кинувся на нещасливу Мільцю, котра і так уже ледве на ногах держалася. Вона з слабим криком упала на сніг, почувши на груді своїй тяжелії лапи звіра.

Вибіг із коршми жид з слугою, оборонив напівмертву і окровавлену Мільцю, которої перший рух був той, що віддала свою дитину в руки спасителя.

Страшно виглядала вона, коли ю ввели в коршму! Кинувся, правда, жид сейчас рятувати нещасливу, але довгої треба було муки, щоби прикликати ю до себе.

– Де я, де моя дитина? – прошептала Мільця.

– Не бійся, молодице, ти межи чесними людьми, нічо тобі злого не станеся!

– Де дитина моя?

– Дитина твоя здорова, он моя жона взяла ю кормити!

– Бог заплать вам, бог заплать вам! – прошептала Мільця, і знов опустила ю притомність.

Два дні і дві ночі лежала Мільця в коршмі, два дні і дві ночі бушувала надворі страшна метіль, шумів грізний вітер і засипав заметями сніговими дорогу так, що ніхто з коршми не міг дістатися до села. Кромі того, жидова жона також злягла в тім часі і породила неживу дитину, на немалий смуток вітця. А тим часом хлопчика Мільці кормила жидівка, і він був зовсім здоровий.

Що ж недужна? Здоров’я її, до сеї пори не знавше таких тяжелих ударів, які мусило перебувати в послідній добі, видимо чахло і ув’ядало. Вступ її в людське товариство грозив бути посліднім кроком її життя, – вступом в могилу.

Нараз здавалося – давня її сила почасти вернулася. Вона сама просила перенести її в осібну комнату, просила подати собі стару псалтир, світло, перо і атрамент і цілу ніч, як догадувався жид, писала щось дрижачими руками. Просила також щоби дали їй її дитинку і замкнули за собою двері.

Аж десь над поранком почув жид слабий стук о двері, которі відімкнено зсередини. Слабим голосом зазвала його Мільця до себе і так відізвалась до нього:

– Добрий чоловіче, як я маю вам дякувати, що ви ласкаво приняли мене, бідную, і спасли від смерті то молоде житє. Мене вирятувати не було в вашій силі! Бог вам заплать за ваш щирий труд!

Тут послаб її голос – видно було, що се послідній, неприродний проблеск життя, котре уже зачинало погасати. Но ще раз скріпилась недужна, коротко оповіла жидові історію своєї жизні аж до тої доби, коли побачилася наєдині сама з трупом вітця (за котрого уважала Семіона) серед темного лісу в смертельній тривозі о себе і о своє новонароджене дитя.

– А тепер судьба тут мене загнала!.. Чи могла я о тім подумати коли?.. Боже мій милосердний, ти так судив!.. А на вас, добрий чоловіче, лишаю свій найдорожчий скарб! Віддайте го в село або в найближче місто, віддайте го межи хрещених людей, – я за вас буду бога молити на тамтім світі!..

То були її послідні слова. Вона упала на подушку, зачала тяжко носити грудьми, кілька раз ще витягала судорожно дрижачу руку до псалтирі, лежачої на столі, – видимо, силувалася щось промовити, – але уже заперло їй мову, движенія нещасної ставалися щораз слабші, – за кілька мінут Мільця не жила. Вість, що вона була жоною Довбуша, дуже поразила жида, він боявся, щоби йому не було якої пені, єсли стражники найдуть у нього її трупа, – він радився з жоною, і накінець стало на тім, щоби занести неживу в ліс, в поблизький камінь, і укрити в тайній печері, котра тільки жидові була звісна. Рад би був коршмар знати, що властиво хотіла умираюча з тою книгою, лишеною на столі. Но понеже не умів по-руськи читати, для того рішився для уникнення всякого підозріння в разі, сли би найдено тую книгу у нього, оставити при умерлій. Кромі того, щоби задержати живу дитину для себе і уникнути усякого пошляку, рішив з жоною мертвоуроджену свою дитину занести також з трупом Мільці в печеру. Думка була у нього, що хоть би припадком і найшов хто трупи слідуючого літа або коли пізніше, буде можна все дуже легко зложити на опришків, бушуючих в тих сторонах.

Як рішено, так і зроблено. Слідуючого дня, скоро світ, жид відніс з немалим трудом, серед вітру і снігової метелиці, два трупи і скрив їх в таємну печеру в камені, котрий ще і донині находиться близ села Розгірча. В тім самім камені, але в іншім місці, схована була під той час велика часть Довбушевого скарбу, но жид о тім не знав, йому ходило лиш о уникнення всякої можливої біди в разі, єсли би принялося пильно слідити за Довбушевою жоною. Но тоє не сталося. Стражники рушили вправді під Зелемінь, в хату пасічника, але немале мусило бути їх зачудування, коли застали хату зовсім пусту і до половини снігом закурену, а в ній зимного, як лід, і посинілого трупа Семіона.

А щодо жида-коршмаря, котрий таким способом стався вітцем Довбушевого сина, подібно, як Довбуш Семіона зробив вітцем Мільці, скажем, що називався Бляйберг.

Примічаніє автора. Читателям, котрі, запевно, здивовані читали тії картки, вирвані із далекої минувшості, скажу, що посліднє наше речення, запевно, об’яснило їм уже ціль тих двох розділів. Кромі того, я зрікаюся зовсім права авторства до них і освідчаю, [що] вони заімствовані мною із чужих письм, а іменно – перший із Довбушевого пам’ятника, а вторий почасти із Мільциної записки. Оба тії розділи най будуть яко вступ до другої часті нашої повісті, – а ми перенесемся знов у часи, в котрих проісходило наше попереднє оповідання, і займемся дальше судьбою осіб, котрі-сьмо перепровадили через попередні катастрофи.

Примітки

Устиянович Микола Леонтійович (1811 – 1885) – український письменник, певний час був парохом у Славському.

З упадком Польщі – тобто з першим розбором Польщі (1772 р.), коли Галичина перейшла під владу Австрійської імперії.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 123 – 131.