10. Подвиги обох братів

Іван Франко

Запровадивши Олексу в полонину, сини його остали майже цілий тиждень з ним, помагаючи дідові Максимові вівці пасти або роблячи що було треба коло колиби. Но в неділю рано пішли «на села», як виражався Максим, – мовили йому, що до церкви.

Де були цілий день, – хто їх там знає?

Настала темна ніч після тої сумної неділі. Сон і пітьма залягли Перегинськ. Петрій з жоною і старою служницею спали в світлиці, слуги по стайнях і оборогах – для осторожності.

Іванко спав також на оборозі. Йому, мабуть крізь сон, причулося, що хтось скочив через перелаз. Напівсонний, підвів він голову догори: тихо всюди, місяць світить серед погідного неба, видно ся, хоть гроші числи! Нараз здалося йому, що щось, мов тінь, перемкнуло попід пліт.

– Пек ти, маро! – воркнув сам до себе Іванко, протираючи очі і піднімаючи голову вище. Не видів, однако ж, нічого більше, тільки – чи дійсно, чи йому причулося – щось тихенько засичало, мов гадина. І знов стало тихо.

Довго ще не міг заснути Іванко, хоть уже зовсім нічого не було чути. Якось моторошно стало йому, він накрився з головою подігачкою, – і в тій хвилі знов причулося йому, якоби щось тихенько, осторожно рипнуло дверми сінними.

«Ex, може, старий господар не може спати та йде надвір проходитися», – подумав собі Іванко і небавом знов заснув.

Но не сон то був і не привидження, що бачив Іванко із оборогу. Не старий Петрій рипнув дверми, виходячи надвір! Се були наші хвати, котрі через тиждень, сидячи в колибі діда Максима, придумали новий, смілий план.

Зручно, тихо, притискаючися щосили до плоту, просовгався Ленько, мов гадина, аж до угла Петрієвої хати. Він добре знав, що на оборогах напротив вікон сплять слуги і що деякий може не спати і побачити його. Місяць ясно освічував передню часть хати, і неможлива була річ пробратися туди до дверей, не стягнувши на себе відки-небудь уваги. Він рішився прото крізь загату, припираючу до угла і заложену околотами соломи, продертись на другу сторону. Тамтуда, в тіні, легко йому буде достатися до дверей. Відразу, вправді, він не міг тамтуда удатися, бо з тої сторони була стодола, де також находилися пси. Поволі, уникаючи всякого шелесту, вдерся Ленько на загату і, сунучися поверх околотів аж попід самі кроковки, узрівся небавом на другім боці. Тут, однако ж, чекала його несподівана опасність. Пси лежали під стодолою, і видно було, що не спали. Один підняв навіть кудлату голову і гаркнув до місяця.

«Що ділати?» – подумав собі Ленько.

По хвилі намислу прийшов на слідуючий спосіб. Легенько, уникаючи шелесту, він припідняв трохи один околот і спустив його потиху надолину. При тій спосібності побачив, що там лежало їх ще два. Тоє урадувало нашого хвата.

«Маю спосіб, – подумав він собі. – Ану, чи занюхают мене собаки крізь деготь і солому?»

Мусимо тут замітити, що наш удалець, ідучи на нинішній подвиг, звичаєм всіх злодіїв, помастився сильно дьогтем, щоби змилити нюх собак.

Він спустив з попередньою осторожністю ще один околот, но не зовсім, – оставив його насторчак і за його покровом спустився і сам на землю. Собаки, задля повільності і тишини цілого того маневру, не зауважали його.

Но тепер приходила ще одна, трудна переправа – іменно до дверей. І тут винайшов дотеп Ленька добрий спосіб. Він тихенько прикучнув за лежачії на землі околоти, зручно ляг на землю і простерся на ній доразу, а потім почав стягати на свій хребет околот, лежачий поруч нього. По недовгій хвилі один околот лежав на його хребті, другий по правій, а третій по лівій руці. Він був таким способом так добре схований, що в грубій тіні і найвправніше око не було би під тою купою соломи дослідило живого чоловіка.

Розкрачивши звільна під околотами руки і ноги, мов жаба, він зачав незначно рушатися, не піднімаючи тулова з землі і двигаючи на собі всі три околоти. Хоть до дверей не було дальше як 10 кроків, то прецінь стратив при тій переправі більше як чверть години.

Вкінці приповз до дверей – знов треба було один околот поставити насторчак, щоб за ним встати і спробувати замка у дверей. Неймовірна терпеливість, витривалість і осторожність допомогли Ленькові і тоє зділати. Двері не були замкнені, і, кромі незначного скрипу, котрий, однако ж, учув Іванко на оборозі, не проізойшло при їх отвиранні нічо такого, що би могло було зрадити злодія.

Ввійшовши до сіней, він не замедлив замкнути двері зсередини, поповз навіть на пальцях до хатніх дверей, приложив ухо до шпари і довго прислухувався сапанню сплячих, стараючись з нього дізнатись, кілько людей в хаті спить. Результат того наблюдення, видко, задоволив його, но осторожність його не успокоїлася. Він намацав під стіною в сінях грубий дрюк, обмацав його з кінця до кінця, чи не запне о що і не наробить стуку, потім підняв його легко і осторожно вгору і опер одним кінцем о клямку дверей, а другим положив його на землю. Зробивши то, він поповз до того місця, де кінець дрюка стояв на землі, обмацав ціле місце добре, добув із-за ременя круцика і осторожно викопав ямку, в котру для ліпшого опору вложив кінець дрюка. Тепер свобідніше уже ступив до дверей і знов надслухував. Все в хаті було тихо, як поперед.

Де ж брат його, Сенько? Чи він дав брату самому іти на тоє небезпечноє діло, а сам сидить де збоку та чекає на готове?

О, Сенько не такий, Сенько також трудиться і бореться, – шкода, що не за чеснішу справу!

Після умовленого плану мав Сенько для більшої осторожності дістатися до сіней з противної сторони. Він осторожно приповз до угла і, остаючи в тіні, по довгім труді успів продерти стріху в причілку, все за поміччю малого круцика, котрим порозрізував повересла, котрими китиці були прикріплені до лат. Витягнувши відрізані китиці, Сенько піднявся вгору на руках і втиснувся на підро, що було над стайнею, – те підро складалося з самих кругляків, на котрих лежала тонко розтрясена солома. Перший крок, котрий зробив Сенько по тій небезпечній підставі, був дуже неудачний, – його нога звихнулася, а кругляки розсунулись, вправді потиху, но так, що межи ними зробився широкий отвір, в котрий Сенько шморгнув майже цілою половиною тіла, заледво успівши ухопитися руками скрайніх кругляків.

Власне під тим отвором стояла широка, з грубих брусів збита постіль, на котрій спали слуги. Сенько наступив ногою одному з них на грудь. Пригнетений пробудився.

– Бантромею, ти, тумане вісьмнадцятий, чи знов-єсь ми вивалив ножище на груди? – так воркнув пробуджений слуга і пальнув Сенька по нозі. Заперши в собі дух і держачися міцно кругляків, щоби не провалитися до решти, Сенько підхопив ногу догори. Парубок, позбувшися натиску, воркнув ще щось, обернувся сердито на другий бік і за мінуту захропів на всю стайню.

Перечекавши добрих 10 мінут, спробував Сенько піднестися догори, а коли йому тоє удалося, зачав звільна, обмацуючи руками кругляки, лізти к сіням. Ось уже і платов, за нею сіни. По платві поліз Сенько до угла, щоби ним спуститися вдолину.

Добру хвилю чекав Ленько під дверима на брата. Його слух був напружений, він добре чув воркотання парубка за стіною і хрупотання соломи в зубах коней, но не міг почути шелесту, котрий би, після його думки, походив від зближаючогося брата. Нараз ту ж над собою почув легке сичення, подібне до приглушеного сичення змії. То був условлений знак. Він таким самим сиченням відповів, – і Сенько, осмілений присутствієм брата, якраз зліз без драбини і став в сінях.

Не мовлячи і слова, поклякали оба на землю, щоби намацати двері від пивниці, о котрих говорив Іванко.

Сенько знов первий засичав. Ленько підліз до нього, – двері були знайдені, дірка від замка намацана.

Ленько добув із-за пазухи витриха, – без звичайного скрегінцання отворився замок, лиш пивничні двері, трохи неосторожно підняті вгору Сеньком, скрипнули злегка. Браття ввійшли по вигідних сходах до пивниці.

– Запри двері! – шепнув Ленько братові.

Сенько, однако ж, не міг витрихом нич зділати, – замок, видно, з трудністю заходив, – і він мусив його оставити, не хотячи наробити більше стуку.

– Тепер ми на добрій дорозі, – шептав Сенько братові. – Час засвітити ліхтарню!

– Пст! Чи чуєш? – шепнув Ленько, здригнувши.

В сінях зробився стукіт. Дрюк, котрим підперті були двері хатні, упав – не знати, чи сам від себе, чи стручений.

Ледве чутно скрипнули двері, – відай, хтось вийшов із хати.

Слабенький луч світла проник крізь шпарку при незамкнених дверях до внутрі темної пивниці…

Луч той стається чимраз ясніший, сильніший… В сінях чути шаркання босих ніг по землі… Хтось зближається до дверей пивничних…

Оба браття, мовби пхнені невидимою рукою, розскочилися і поставали в темних кутах, однако ж досить близько один від другого.

Протягло заскрипіли пивничні двері, потік світла бухнув до темного простору, на сходах показалися насамперед босі худі ноги, потому коліна, потому старий сердак, накінець рука з ліхтарнею.

То був Петрій…

– Ex, як же я мізерно спав! – воркотав на другий день сам до себе Іванко, будячись. – Що за паскудні сни! Чорт бере таке спанє!

Іванко, хоть невиспаний, встав, умився, помолився богу й хотів іти будити других парубків, коли нараз прийшло йому щось на гадку.

– Хіба най ще сплят півгодини, я побіжу на Довбущуківку. Так-єм вчора на зарінку загулявся, що-м бідній Демчисі забув і їдінє віднести. Скарай мя боже за таку недбалість! Мені ту добре спати-сапіти, а она, нещаслива, там коцябне на холоді та на росі!

І чесний парубок взяв кусень свого хліба, котрий дістав був на вечерю, і з півкопи печених бараболь та побіг щодуху в Довбущуківку.

– Відай, спит єще Демчиха, якось не чути єї співу! – говорив він сам до себе, зближаючися до буди, в котрій сиділа нещаслива божевільна.

Но що за страшний несподіваний вид представився йому, коли зовсім близько підійшов к буді! На землі, простерта, лежала мертва Демчиха, поцарапана і погризена зубами так, що годі було і лице її розличити. Кров давно уже застигла в ранах, – видно, давно уже, бідна, віддала богу духа. А страшно, відай, мучилась до смерті, пальці глибоко впила в землю, а ногами заперлась о перегнилу дилину.

Іванко остовпів на той вид. Хто міг у так страшний спосіб позбавити життя тую нещасливу жінку? Він не умів собі дати одвіту на той вопрос, а прецінь очевидно було, що хтось другий ю замучив. Довго стояв Іванко, не сміючи і доткнутись покаліченого трупа. Нараз затрясся судорожно і, мов стріла, пустився бігцем до Перегинська. Смертельна блідість засіла на його лиці, в бігу згубив навіть капелюх, задихався, – но біжить, не задержується…

Напівсумний, напіввеселий їхав Андрій на своїм гарнім конику до Перегинська. Ще рано він схопився, – і його тривожили погані сни. Графині Кралінській не полегшало, Дозя плакала, но він не остався при них, його щось перло додому. Чи не предчувала душа його нового нещастя?

На дорозі узрів він Іванка, біжучого без пам’яті, блідого, простоволосого, і серце голосно застукало йому в груді неіз’яснимою тривогою.

– Іванко, Іванко! – закричав він. Іванко оглянувся, а пізнавши Андрія, задержався. Він рад був з ким-небудь поділитися страшною новиною.

– Що сталося? Куда так біжиш?– питав Андрій, коли Іванко порівнявся з ним.

Іванко розповів йому все, що бачив. Андрій свобідніше відітхнув, – він думав, що, може, дома не знати що сталося.

– Заверніт-но, подивітся самі! – говорив Іванко, прийшовши до себе.

Андрій послухав його, – вони оба вернулися на місце, де лежав так страшно обезображений труп Демчихи.

Як здивувався Андрій, коли коло трупа побачив злощасну грубу ломаку, котра вчора тілько болю нанесла його тещі, графині Кралінській! Він добре бачив тоє нещасне орудіє і тепер пізнав його відразу. Йому стало ясно, що таємнича потвора, котра вчора кинулась була на його тещу, замордувала нещасну, божевільну Демчиху. Він розповів тоє Іванкові, котрий слухав того оповідання, мов казки о відьмах і острах[ах], з широко отвореним ротом і з вибалушеними очима.

Андрій осмотрив трупа і переконався, що нещаслива довго борикалася, заким улягла перевазі, – по чім, запевно, уже страшно покалічена, зістала удушена.

Андрій застав матір, занятую топливом і чогось неспокійную. Вітця десь не було в хаті. З упреком, крізь котрий світила ясно матерня любов, повітала мати Андрія.

– Де ж твоя молода жінка? Чи не ласкава була хоть заглянути в нашу хату? А правда, она графиня, а ми бідні хлопи, правда! Но єсли була ласкава піти за хлопського сина, чому ж не ласкава заглянути в хлопську хату?

– Дайте спокій, мамуню, – уговорював ю Андрій. – Ми єще вчора вибрались були вас відвидіти, та випадок, – видите, – нещастє сталось!

– Що такого? – спросила мати. – Може, що…

Андрій перервав її мову і оповів цілу річ. Петріїха одебеліла. Вона живо сочувствувала нещастю хоть би і зовсім чужого чоловіка, – вона була, як всі женщини.

– І що ж то за страшилище? – спросила вона.

– Хто знає? Но оно, бачу, єще бушує в нашій околиці! Нині бачив я новую єго жертву. – Андрій оповів матері, що видів в Довбущуківці.

– Боже милосердний, – скрикнула вона, – що то може бути? Та коби єще деякої пакості не наробило?

Тоє мовлячи, оглянулася по хаті і спостерегла, що старого не було.

– Де отець? Не видів ти вітця?

– Ні, або що такого?

– Та десь вийшов єще досвіта і не приходив до хати. Не знаю, чи взяв на себе кожух, – ти знаєш, він легко може перестудитися! Такий слабий чоловік, і ще му треба кудись досвіта волочитися?

Вона поглянула на жердку, де висіло шмаття, – кожух висів також.

– Боже милосердний, кожух єсть! Він без кожуха нігде не виходит! Він десь мусит бути туй! А я го ціле рано не бачила!

В тій хвилі ввійшов Іванко до хати.

– Іванко, не видів ти де господаря?

– Ні!

– Іди-но на обійстє, посмотри, де він діваєся. Уже час снідати, заклич го на сніданок.

Іванко побіг, но незадовго вернув, говорячи, що господаря ніде нема і що нікотрий із парубків його рано не бачив.

Зловіще предчувствіє тьохнуло в серці Петріїхи. Андрій дуже став неспокійний і вийшов.

– Господи мій, – сказала Петріїха, скриваючи свій неспокій, – десь старцунові треба волочитися по росі. Він, певно, досвіта пішов на поле оглядати жито. Ще де перестудится та буде хевкати!

Петріїха говорила так, щоби самій собі розтолкувати щезнення мужа і так прогнати свій неспокій.

– Ану-но, я збігаю на поле та закличу їх домів! – сказав Іванко.

– Збігай, збігай, а озьми кожух з собою. Тепер ще холодно надворі, най огорнеся!

Іванко взяв кожух і побіг на поле. Петріїха трохи успокоїлася, – взялася доварювати обід.

Сонце пречудно сходило понад горами, мла осідала по чагарях та тонула в темних борах, весело шумів потік за огородом, – весело було на світі.

Петріїха щохвиля виглядала через вікно, чи не вертає її муж. Уже обід був готовий – муж не вертав.

Аж ось дивиться вона, біжить Іванко, а на плечах несе кожух, так зложений, як його взяв із хати. Кров її ледом стялася.

Нараз страшний підземний крик затряс хатою. Вона зірвалася і вибігла в сіни. То був крик Андрія…

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 176 – 183.