10. Панич переховується у Гриця

Іван Франко

Було се д[ня] 25 лютого пізнім вечором. Небо ще було вкрите низько навислими олов’яними хмарами, але сніг уже не сипав, вітер не шумів і не курив снігами. Потемніло. В лісах тріщали смереки під вагою снігу, що грубезними плахтами лежав на їх гілляках і тут, то там з лускотом валився вниз. Було темно; тільки десь-десь на шпилях горбів або на стрімких берегах ярівся сніг синюватим фосфоричним блиском. У селі було глухо, та, дивлячися з південного боку на ту низку хат, порозкиданих здовж річки в досить великих відступах одна від одної, видно було ряд золотисто-кровавих цвяшків, – се світло, що миготіло з тісних віконець. По хатах ще майже ніде не спали, та зате на подвір’ях було глухо, тільки пси гавкали та чути було, як у стайнях сопуть та зітхають воли. Тільки на обох кінцях села в луб’яних колибах сиділи купки людей, голосно балакаючи та від часу до часу перекликаючися; се були вартові, що стерегли тут день і ніч. Нудно їм було, бо до їх відлюдного гірського села не доходила та кровава хуртовина, що так люто перейшла майже по всіх округах західної Галичини.

Того самого вечора Гриць Тимків був чогось дуже неспокійний. Він тепер сам був дома, сам мусив доглядати господарства, бо батько був у дворі коло пана. Розуміється, роботи взимі для його здорових рук і прудкої вдачі було не так-то й багато, і Гриць при помочі матері й служниці сяк-так давав собі раду. Та сього вечора якось усе не йшло йому в лад. Чи то такий уже день був, чи, може, він почув звістку про те, як мазурські хлопи ріжуть панів, як великими чорнявами (купами) ходять від села до села, грабують, палять і руйнують двори, мучать і мордують панів. Про все те вже прилетіла в село звістка, але наказу з Відня, ані навіть із Сянока не було. Люди прирадили держати свойого пана під дозором, на грабівництво не хапатися та держати острі варти і чекати, що буде далі.

Всі ті вісті кидали Гриця в дрож. Ось воно як! Повстання вибухло, та ті самі хлопи, що їх повстанці хотіли звільнити з тягарів і з панщини, кинулися на своїх добродіїв, б’ють, мучать, ріжуть їх! Що се таке? Як могло се статися? Відки така злість, таке засліплення у людей? Гриць не міг зрозуміти сього і тремтів при самій думці, що й панич Никодим мусив замішатися в те повстання і, певно, вже десь лежить забитий, замучений, помолочений ціпами або проколений вилами. Він не міг усидіти в хаті і, надівши кожух та кучму, пішов обійти ще раз стодолу, стайні і всі хлівці.

Коли проходив коло стодоли, ловлячи вухом кождий хоч і найлегший шелест, він нараз зупинився. Чи йому причулося, чи справді на найближчім оборозі щось зашелестіло сіном, а потім немов зітхнуло? Одним позирком він окинув цілу місцевість і побачив, що справді до оборога, досить високо накладеного сіном, була приставлена драбина.

«Як то може бути? Адже сей оборіг припущений, сіна з нього не береться, то й драбини до нього я не приставляв. Значить, приставив хтось. Агов! Знов шелестить».

Не було сумніву. На оборозі хтось був, хтось чужий. Зміркувавши се, Гриць в одній хвилі прискочив до оборога, вхопив драбину, відставив її до другого оборога, а тоді, певний, що незнайомий гість без драбини не злізе, значить, сидить на оборозі, мов у лапці, запитав не дуже голосно:

– Гей, хто там на оборозі? Зла чи добра душа? Обзивайся!

На оборозі було тихо. Ніхто не обзивався.

– Я чув, що там хтось є! – говорив трохи голосніше, але все ще здержано Гриць. – Обізвися, хто ти, бо нароблю крику і покличу варту. Втекти не думай, я драбину відставив.

– Чи се ти, Грицю? – здушеним полушепотом запитав хтось із оборога.

– Е, чи то один Гриць у селі! – відповів Гриць, не можучи пізнати по голосі, хто би се міг бути.

– Гриць Тимків! Се ти?

– Я. А ти хто?

– А ти там сам? Ніхто мене не вчує?

– Сам.

– Я панич, Грицю! – промовив голос із оборога, сим разом виразно і натурально, так що Гриць зараз пізнав його.

– Господи! – мало що не скрикнув парубок. – А ви де тут узялися, паничу? Що з вами? Ми всі думали, що вас уже нема й на світі.

– Грицю, голубе мій! – шептав далі панич. – Я вмираю з голоду.

– Ах, боже мій! – скрикнув Гриць. – Чекайте тут, я зараз принесу вам дещо попоїсти.

І Гриць поперед усього приставив знов драбину до оборога, потім метнувся до хати і по хвилі був уже на оборозі коло панича. Чарка горілки, горщик молока і кусень хліба підкріпили панича. Та Гриць не сидів при ньому. Він, доторкнувшися його, зараз почув, що панич увесь мокрий, і зараз же побіг знов до хати і приніс сухе шмаття, чоботи, холошні, кожух та тут же, на оборозі, допоміг паничеві переодягтися. Тільки тоді, прикривши продроглого сіном і обігрівши його, він почав розпитувати:

– Ну, що з вами? Де ви бували? І що там чувати в світі?

– Страшно, Грицю, страшно! Не доведи боже бачити, ані згадувати, ані оповідати нікому, що там діється! Та чекай! Чи бачив хто у тебе в хаті, як ти порався?

– Ні, не бійтеся! Ніхто не бачив. Тато в дворі, а мама і слуга сплять.

– Тато в дворі? Що ж там робиться в дворі?

– Та нічого! Громада приставила людей, аби пильнували двора. Не бійтеся, вашому татові нічого злого не станеться. Тілько вам не можна показуватися ані в дворі, ані в селі.

– Знаю се і для того сюди запхався. Ти мене не зрадиш, Грицю, не видаси на загибель?

– Що ви, паничу! Я мав би… Ні, що там було, то було, але від мене не бійтеся нічого!

Панич ухопив Грицеву голову обома руками і почав цілувати його в очі, в лице, в чоло, а Гриць чув, як на його лице з паничевих очей капали гарячі сльози.

– Та що ви, паничу! Заспокійтеся! Розповідайте, що було з вами? Як стоїть справа?

– Ах! – важко зітхнув панич. – Пропала наша справа, на довгі літа пропала! Страшно помстилася на нас наша неоглядність. Скористали з неї вороги і, поки ми снували рожеві думки про побіду, про відбудування вітчини, вони острили на нас ніж і ввіткнули його в руки темного брата, того самого, що ми хотіли потягти за собою і попхнути на ворога!

[Розуміється, п. Никодим говорить тут в дусі тодішніх польських патріотів. Та треба сказати – і навіть оборонці австрійського уряду не заперечують того, – деякі урядники в ту пору поводилися так, що серед селян могла повстати думка, буцімто уряд бажає собі різні. Розуміється, балакання про наказ із Відня, про фатальні «три дні» і т. і. легенда, а не історія. – І. Ф.]

– Значить, Осип правду говорив? – понуро мовив Гриць.

– Страшну, кроваву правду. Якби ти знав, що там виробляють з панами! Як там катують, мучать, знущаються! Як возами везуть накидані всуміш тіла повбиваних і ледве живих, а за возами по гостинцях кроваві річки лишають. Боже! Я бачив се на власні очі, і здається, що від того виду ніколи в життю не засну спокійно.

– Ну, але де ж ви були? Як вирятувалися?

– Ах! Краще й не згадувати! – зітхнув панич. – Поїхав до Сянока, там нелад, ніхто нічого не знає, балакають багато, гуляють, мов на празник готуються. Говорю їм, на що заноситься, сміються з мене, мов із дурня. Та знайшлися два-три розумніші, кажуть: «Се може бути правда, але ми самі не можемо нічого змінювати. Наказ є – 18 лютого починати повстання, і того мусимо держатися. Час уже короткий. Але, може би, ще далося щось зробити. Їдь до Ясла». Поїхав я до Ясла – там те саме. «їдь до Тарнова – там головна коменда». Поїхав я до Тарнова. Се забрало тиждень часу, а що муки, невигоди, гризоти! Приїхав; поки допитався до тих комендантів, знов день минув. Говорю їм: так і так. Кажуть: «Бачимо й самі, що недобре, та вже пізно. Не спинимо руху по всім краю».

Аж тут бух – із Кракова йде коменда, що не 18, а 20 вибух. От тобі й на! Настало цілковите замішання. Кому давати знати? Хто повідомлений про сю зміну? Нічого не знати. А тут з усіх боків вісті, що народ по селах буриться, варти стоять і не пускають нікого. Жиди дають людям горівку задармо, старости скликають війтів і урльопників, балакають з ними щось до пізньої ночі. Бачу я – біда! Згадав про тата, що тут лишився сам, і, не дожидаючи кінця, подався назад. Та вже в панській одежі годі було рушитися. Перебрався за хлопа, бороду зголив, вуси обстриг коротко, роздобув воза без драбинок, ніби по дрова їду, та й рушив. З тяжкою бідою добрався до Ясла, та тут уже наскочив на запусти.

Попав у хлопську чорняву, в саме пекло. Якраз там пару дворів спустошено, кільканадцять людий помордовано. Вхопили мене з фірою і, не питаючи багато, навантажили мій віз тими трупами. Я пізнав між ними кількох із тих, що перед тижнем балакали зі мною і сміялися з мене. Як то мені було везти їх на своїм возі! Я не міг витримати довше. На однім нічлізі, коли вся купа хлопів була п’яна, я взяв одного коня, ніби веду його напоїти, та за селом сів на нього та й чкурнув. У мене був значок від ватажка тої чорняви, хлопа Шелі. Де мене спиняє варта, там я покажу той значок і говорю, що везу пильні вісти в Сяніцьке, щоби й тут починати гулянку. І всюди мене пропускали і бажали доброго успіху.

Отак я приїхав аж до Сянока. Але тут у однім селі мене пізнали. Щастя, що я був на коні. Кинулася за мною погоня, та не догонила, але я зміркував, що далі годі мені їхати селами. Я продав жидові коня і рушив у гори стежками. Три дні я йшов, копаючися по снігах, не бачачи душі живої, ночуючи по оборогах. Сотки разів я вже лагодився вмерти чи то в снігових заметях, чи в вовчих зубах. Та дав бог, що все якось минуло. Я добрався до нашого села вчора коло полудня, просидів до вечора в лісі під смерекою, позираючи вниз і не знаючи, що тут діється; бачив; як варти ходять по селі, а коли смерклося, прокрався на ваше обійстя і виліз на оборіг, думаючи: або вмру тут, або діждуся тебе, Грицю.

Гриць з правдивим співчуттям слухав паничевого оповідання і при кінці горячо стиснув паничеву руку.

– Ну, богу дякувати, що ніхто не бачив вас, – мовив він. – У нас можете бути безпечні. Навіть, як мої старі дізнаються, то я певний, що вони не зрадять вас. Перечекаєте тут, поки все успокоїться.

– Ні, Грицю, – мовив панич. – Се не може бути! Мені не можна чекати.

– Як то не можна? Боїтеся мене?

– Ні, небоже. Я ж тобі казав, що в однім селі коло Сянока мене пізнали. Я певний, що зараз про се дали знати до староства. А в такім разі не нині, то завтра можна надіятися в село комісаря з ландсдрагонами.

– Ну, і що ж? Чей же, тут не знайдуть вас! – мовив Гриць.

– Дуже легко можуть знайти. Всі в селі посвідчать, що я з тобою товаришував, ну, то вони, не знайшовши мене в дворі, – перша річ, підуть сюди і будуть шукати.

– Так що ж думаєте робити? – запитав стурбований Гриць.

– Мушу тікати далі!..

– Куди далі?

– На Угорщину.

– На Угорщину? Бійтеся бога, як же ж ви тепер дістанетеся на Угорщину?

– Через верхи, бо на Сянок нема що й думати.

– А через верхи ще тим менше. Там сніги, стежок не видно.

– Що ж діяти, коли мус?

– Ні, се не може бути! – мовив Гриць. – Я знаю ті стежки не так, як ви, а якби мені хто тепер казав іти на Угорщину, то я би розсміявся йому в лице. Се ж очевидна смерть. По горах тепер ще снігом курить, не то що тут. І не швидко там потепліє. Ні, про се нема що й думати.

– А я таки тут не лишуся! – уперто твердив панич. – Подумай: зловлять мене тут, то не тілько моя смерть буде, але й татова.

– Ну, се ще хто його знає.

– Не потішай мене, Грицю! Тут не потіхи треба, а доброї ради. Я вже пізнав, що то значить потішати себе пустими словами. Ти мусиш провести мене на Угорщину.

– Се не може бути, говорю вам. За тиждень, за дві неділі, коли сніг по горах ствердне або розтає троха, то ще сяк-так, але тепер, після такої страшної сніговійниці – ані гадки.

– Ну, то сховай мене в яке інше безпечне місце, десь далеко за селом.

Гриць почав думати.

– Добре, – мовив по хвилі. – Се вже не те, що на Угорщину йти. Се вже можна. Знаєте, заведу вас під саму полонину. Там серед ліса є сіножать над потоком. На тій сіножаті є кілька повних оборогів. Там собі угніздитеся і пробудете, доки буде можна, а відтам можна буде вернути назад додому або й на Угорщину, коли настане ліпша хвиля. Відтам уже недалеко – через полонину та на Бескид, та й границя.

Панич згодився. Почали оба міркувати, що й як треба приготовити для сеї дороги. По довшій нараді стало на тім, що завтра Гриць піде до двора нібито закликати батька додому, а сам лишиться в дворі, постарається оповісти все старому панові і зажадає від нього для панича стрільби, пістолетів, пороху та набоїв – ану ж звір у горах наскочить або й лихі люди – трохи грошей, кілька хлібів, сиру, масла і що там ще можна буде дістати. Все те треба спакувати в бисаги і аби до вечора було готове, а вечором, аби ніхто на бачив, Гриць забере все з двора, принесе сюди і смерком оба рушать у гори. А панич весь день пробуде на оборозі, відпочине і покріпиться для нових невигод. Як прирадили, так і зробили.

Примітки

Шеля Якуб (1787 – 1862) – польський селянин, один з керівників селянського повстання в Галичині 1846 р. Очолював повстанський загін, що діяв у Тарновському і Ясельському повітах.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 255 – 261.