12. Комісар катує Гриця

Іван Франко

Другого дня, поснідавши, обійшовши худобу і позамикавши хату, старий Тимків і Гриць пішли до двора. Комісар уже був при роботі, пишучи протоколи. Коли йому донесли, що прийшов старий Тимків з Грицем, він аж підскочив і кинув перо на стіл.

– Ведіть його сюди!

Десятники впровадили Гриця.

– А! – мимоволі вирвалось з уст урядника. Грицева незвичайна врода і смілий, інтелігентний вираз лиця зворушили його. Урядник устав і підійшов до парубка.

– Як називаєшся?

– Гриць Тимків.

– Кілько тобі літ?

– Дев’ятнадцять.

– Умієш читати, писати?

– Вмію.

– Хто тебе навчив?

– Мої татуньо.

Комісар пильно вдивлявся в Грицеве лице. Воно було спокійне. Полонинський вітер ще пашів на ньому здоровим рум’янцем. Комісар сів на своїм місці, прилагодив собі чистий аркуш паперу і, обертаючися до Гриця, мовив:

– Слухай, хлопче, маєш говорити правду про все, що тебе буду питати. Розумієш?

– Розумію.

– Пам’ятай собі: правду, чисту правду! Коли тебе виловлю на однім маковім зеренці неправди, то буде біда! Ти бачив на подвір’ї лавку і купу палиць?

– Бачив.

– Ну, то вважай же!

І комісар похилився над папером і, розмахнувшися, написав титул, нумер і вступну формулу протоколу.

– Ти знаєш панича Никодима?

– Знаю.

– Товаришував з ним?

– Та… панич любили мене…

– Намовляв він тебе на що зле?

– Ні.

– А проти цісарських урядників?

– Говорив.

– Що говорив?

– Говорив, що вони кривдять нарід, що їх би треба повиганяти з краю.

– Ага! – заскреготав комісар. – Повиганяти! А хто ж то мав їх виганяти?

– Не знаю. Він говорив, що є вже такі люди, що змовилися на те.

– Ага! Змовилися! А тебе не кликав, аби й ти пристав до тих людей?

– Ні.

Комісар перервав допити і, похилившися над папером, записав Грицеві зізнання. Потім, заложивши перо за вухо і вперши в Гриця очі, запитав:

– Ну, а де ж він тепер, той твій панич?

– Не знаю.

– Не знаєш? Хлопче, говори правду!

– Не знаю, прошу пана. Я вчора рано лишив його на угорській границі. Думаю, що нині він уже десь на Угорщині.

– Що ж ти робив на угорській границі, що ти там його бачив?

– Я відпровадив його.

– Відпровадив? Відки?

– А відси, від нас.

– Ага, то він був у вас?

– Так, був.

І Гриць коротко розповів про свою стрічу з паничем на оборозі.

– А відки ж він узявся у вас на оборозі?

– Прийшов.

– Та то певно, що не прилетів, але відки?

– Не знаю.

– І чому ж власне до вас? Чому не йшов додому, до двора?

– Видно, боявся, а може, думав, що двір спалений так, як по інших селах. А про нас знав, що його не зрадимо.

– Ага, не зрадите! А знаєш ти, що твій обов’язок був зараз, скоро побачив його на оборозі, завідомити про нього війта?

– Мій обов’язок? Сего не знаю! Панич не злодій і не розбійник, нічого злого не зробив, не приблуда, ніякий.

– Але бунтівник! Против цісарського уряду виступав! – люто крикнув комісар, тупаючи ногою.

Гриць замовк. Комісар писав, аж перо скрипіло, літаючи по сірім, бібулястім папері. По добрій хвилі почалися дальші допити.

– А ти нікому не говорив, що панич на вашім оборозі?

– Нікому.

– Ані татові, ані мамі, ані служниці?

– Нікому.

– Ані старому панові? Говори по правді!

Гриць поблід і якось змішався, та по хвилі твердо промовив:

– Ні.

«Бреше, се видно по нім», – подумав комісар, та не сказав нічого. Він і так уже мав тверду постанову, що зробити зі старим паном.

– Куди ж ти запровадив панича?

– На угорську границю.

– В котрім місці?

– Не можу сказати.

– Якою дорогою ви йшли?

– Не можу сказати.

– Ага! Не можеш сказати? Значить, се неправда! Ти сховав його десь тут недалеко.

– Ні, пане комісарю, я завів його….

– Не бреши! – крикнув комісар. – Ви вийшли відси позавчора вечір, а до угорської границі відси сім миль. Хоч би ви йшли ніч, і день, і ще ніч, то тепер, по снігах, ви не зайшли би туди.

– А таки зайшли, пане комісарю, – спокійно запевняв Гриць.

– Хлопче, не доводи мене до гніву! – кричав комісар. – Скажи по правді, де ти дів панича?

– Кажу по правді.

– Брешеш! Виджу по тобі, що брешеш. І говорю тобі, що се тобі ні на що не придасться. Не хочеш добровільно сказати, то скажеш на лавці.

– Не скажу інакше, пане! Хоч мене бийте, хоч забийте, а інакше не скажу.

– Так? Ну, побачимо! Гей, там! Сюди! На крик комісара ввійшли десятники.

– Беріть його! На лавку. Два вояки нехай б’ють. Я там зараз вийду.

Гриця повели, а пан комісар сів писати протокол. Він силкувався писати спокійно, та се не вдалося йому. Рука дрижала, перо було непослушне, думки не йшли, слова не в’язалися одне з одним. Ухом він ловив гуки, які доходили знадвору, та довгу хвилю не було чути нічого, крім невиразного шуму і стукоту людських кроків у сінях. Щось так і тягло його встати і заглянути в вікно, та він переміг себе. Ні, нема чого дивитися! Запираючи в собі дух, він у мішанім шумі дочувся мірного лускоту, мов пари ціпів, що молотили десь далеко-далеко. Се був шелест, здавна привичний для нього, але звичайно його заглушували інші тони – несвітський крик і лемент катованого чоловіка. Та сим разом крику не було чути, тільки лускіт палиць доносився чимраз виразніше, немов усе в дворі, і люди, і вітер, і вогкий сніг під ногами, і кури на подвір’ї, все-все притаїло в собі дух, затихло при тій страшній сцені.

Комісарові зробилося недобре. Щось стисло його за серце. Він закусив зуби, нетерпеливо ждав першого крику катованого хлопця, щоб вийти надвір і закінчити його муку, а тепер, коли крику не було чути, не знав, що зробити з собою. Якась фальшива амбіція не позволяла йому виходити; йому здавалося, що зупинити бійку, коли битий не кричить і не плаче, значило би податися перед ним, понизити себе. А з другого боку, той ненастанний, мірний стук, що тепер, мішаючися з тривожним стуканням його серця, дуднів в його ушах і жилах, мов удари важких молотів! Він не міг сидіти на місці, не міг стояти, рвався кудись, судорожно стискаючи одну свою руку другою.

В тій хвилі прожогом відчинилися двері, і бліді, розхристані влетіли обоє старі Тимкові і бухнули комісарові до ніг.

– Паночку! Лебедику! – голосила стара Тимкова. – Змилуйтеся! Вони заб’ють його на смерть! А може, вже й забили! Ой божечку-божечку! Моя дитина! Пане! Моя дитина! Що вона вам зробила?

– Пане, він лежить, як дерево! Він зомлів, а може, вже неживий! – простогнав батько. – Він, відколи жиє, не мав прута на своїм тілі.

– А чому правди не говорить? – крикнув комісар і вибіг на подвір’я.

– Halt! Genug! – крикнув він воякам, що, поламавши на Грицевім тілі пару патиків, власне взяли до рук другу пару і били без тями, без милосердя, як дві добре заведені машини. Десятники, як дві колоди, сиділи один на голові, другий на ногах нещасного парубка. На крик комісара вояки перестали бити, а десятники повставали. Батько й мати прискочили до нерухомого, кров’ю облитого Гриця.

– Неживий! Боже мій! Неживий! – скрикнула мати, підводячи його голову. Грицеве лице було синє, зуби впилися в долішню губу так міцно, що з-під них капала кров, руки, зціплені судорогою, були холодні, мов у мерця.

Комісар, силкуючися бути спокійним, підійшов ближче, встромив свою руку за пазуху парубка і, подержавши її на його серці, промовив холодно:

– Живий. Зомлів. Відітріть його! А потім приведіть до мене.

І, не мовлячи нічого більше, обернувся і пішов до двора.

Минула добра година, поки Гриця відтерли і поки він настільки прийшов до себе, що міг рушитися з місця. Сам іти він не здужав; батько й мати, обливаючися слізьми, провадили його попідруки, як малу, немічну дитину. Гриць був блідий-блідий, очі без блиску, на посинілих губах видно ще було сліди крові. Комісар зирнув на нього і зараз похилив очі на свої папери.

– Ну, знаєш тепер, що значить брехати? – мовив він. Скажеш тепер правду?

Гриць мовчав.

– Скажеш, де панич?

Гриць мовчав.

– Хлопче! Не доводи мене до гніву! Я мушу знати, де він є! Я мушу мати його в руках.

– Таточку, – слабим голосом мовив Гриць, – ведіть мене на подвір’я. Ляжу на лавку, і нехай мене б’ють на смерть. Я більше не скажу ані слова.

Комісар з виразом німої розпуки глянув на Гриця. Його бюрократична душа не могла зворушитися героїзмом сього простого сільського парубка, він бачив тільки його впертість, непослух і злочинне завзяття.

– Так ти говориш? – мовив він. – Добре! То й я тобі іншої заспіваю! Гей, там! – крикнув він на десятників.

Десятники ввійшли.

– Маєте його пильнувати. Він поїде зо мною до міста.

Грицева мати заламала руки.

– Ой, горенько моє! Пропала наша дитина! Ой, синочку мій!..

– Мовчи, стара! – скрикнув комісар. – Ідіть додому і принесіть йому, що треба до дороги. Ми ще нині їдемо.

– Пане, куди ви його везете? Адже ж бачите, він ледво живий.

– То мені все одно. Арештую його, коли не хоче сказати правди. А вмре по дорозі, то я не буду тому винен. Я його остерігав.

В тій хвилі ввійшов у комнату старий пан.

– Пане комісарю, – мовив він поважно. – Я був свідком того, що робилося нині і вчора на моїм подвір’ю. Пам’ятайте, я постараюся, щоби про се знали не тілько в Сяноці, але також у Львові.

Губи комісара поблідли і затремтіли.

– Herr Schlachziz! – мовив він, здержуючи свою злість. – Я, власне, хочу вам дати нагоду до виявлення правди. Поїдете зо мною до Сянока. Кажіть зладити сани для себе і отсего парубка.

– Як то? Арештуєте мене?

– А так.

– Добре. Я того й хотів. А ви, люди добрі, – мовив, обертаючися до Гната і його жінки, – ідіть і прилагодьте для свойого сина, що треба для дороги. Не бійтеся! За те, що він зробив для мойого сина, що витерпів за нього, я буду пам’ятати його і вас. Ідіть і не журіться. Бог допоможе нам перебути сю лиху годину.

По обіді того дня комісар з вояками рушив із села. Серед компанії вояків їхали прості сани, запряжені парою коней, а на них, сковані кайданами за ноги і пообтулювані панською бараницею, сиділи в парі пан Пшестшельський і Гриць. Обік візника сидів пан комісар. Їхали мовчки, тільки вітер глухо стогнав у смерекових борах, віщуючи близьку відлигу, і коні порскали, потіючи та бродячи в глибокім снігу.

По двох тижнях ті самі сани вертали назад у село, везучи самого пана. Його подержав комісар у арешті, доки міг, та коли врешті передано його судові, сей по першім переслуханні випустив його на волю.

Грицеві не довелося вернути. Його просто завезли до військового шпиталю, а коли подужав від палиць, його на розказ політичної власті поставлено перед поборовою комісією і віддано в рекрути. Обсипалися розкішні Грицеві кучері під капральськими ножицями, і не було кому оплакати їх. Родичі аж через пана дізналися про долю, яка зустріла їх одинака. Даремно батько поїхав до Сянока, кидався з канцелярії до канцелярії, від одного пана до другого, даремно писав супліки і до генеральної команди у Львові, і до губернії, й до самого цісаря. Гриць був відданий до війська за «політичне», а для таких не було в ту пору жадної полегші, жадного милосердя.

А панич пропав безвісти, як камінь у воду. Може, його батько й мав коли про нього яку звістку, але не звірювався з нею нікому. Помалу втихла страшна буря, що розбурхала тихе від віків сільське життя в те пам’ятне пущення. Все пішло по-давньому, тільки Гриців батько не робив уже панщини, хіба десь-колись з доброї волі в гарячі роботи виходив на панське до помочі. Про сина згадував, як про покійника і не надіявся вже побачити його.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 265 – 271.