13. Зустріч у Львові

Іван Франко

Минули два роки. Був гарячий літній день. Над Львовом на заході висіла чорна хмара, а сонце, зсуваючися з полудня, золотило її береги. Здалека чути було гуркіт грому. На львівських вулицях було душно. Фіакри гуркотіли, піднімаючи за собою хмари куряви. Прохожі шукали тіні, холоду. Та проте по вулицях снувало багато людей. Від ринку неслися голосні крики, на одваху чути було гуркіт барабанів, по (тепер Мар’яцькім) з диким вереском бігла юрба вуличників.

– Niech żyje Polska! Niech żyje Polska! – верещали вони, граючи на носі перед поліціянтом, що силкувався втихомирити їх.

– Не вільно кричати! Розходіться! – не то кричав, не то благав поліціянт.

– Як то не вільно! Конституція! Тобі не вільно, а нам вільно! Niech żyje Polska! – сипалися окрики з юрби, до котрої приставало щораз більше перехожих.

Від ратуша надсунула нова юрба, зложена з старших, поважних людей, та й ті були всі мов п’яні, мов самі не свої – капелюхи набакир, руками розмахували, не то говорили голосно, а не то кричали.

– Niech żyje Dylewski! Hurra Dylewski! Nasz poseł Dylewski!

Ce був день вибору посла з міста Львова до конституційного сойму, що мав зібратися у Відні. Вибраний послом молодий адвокат Дилевський був звісний як чоловік дуже здібний і гарячий польський патріот.

– Гурра! Гурра! Niech żyje Polska! Niech żyje Dylewski! – заревла ціла юрба. – Далі! Перед дім Дилевського!

Величезна купа народу звернула на , а відси на , де жив новий вибранець народу в невеличкім партеровім домику. В одній хвилі маленьке подвір’я перед домиком заповнила юрба, поламала штахети, потоптала цвітник і знаку не лишила з грядок, оглушуючи притім цілу околицю окриками «гурра», гомоном пісні «Jeszcze Polska nie zginęła» і прокляттями на Меттерніха, Стадіона, бюрократів, шпіонів і святоюрців.

Але героя сеї овації не було дома. Довідавшися про се, юрба почала розходитися, не попускаючи свого ентузіастичного настрою, коли нараз на кінці вулиці Оссолінських, саме там, де підіймається вгору вузенька Цитадельна вулиця, зчинився крик:

– Łapaj go! Trzymaj! Bij szelmę! Łapaj! Łapaj!

Всіх очі обернулися в той бік, відки йшов крик. Ті, що стояли на краю юрби, могли бачити, як якийсь високий, уже шпакуватий чоловік, в куцім чорнім убранні і білім циліндрі, зігнувшися в дві погибелі, силкувався вирватися з рук цілої купи вуличних лобурів, підростків та термінаторів, що, почіплявшися за його сурдут, за руки та ноги, мотлошилися довкола нього і кричали щосили:

– Trzymać go! Nie puścić go! To szelma! Szpieg!

– Хто се такий? Хто се? – запитав один панок, підбігаючи до сеї незвичайної групи.

– То Курцвайль! Курцвайль! – закричали вуличники.

– А, Курцвайль? Бувший комісар! – крикнув панок, і, не думаючи довго, заїхав придержаного по пиці так, що йому злетів циліндр.

Його приклад був як зараза. Вся юрба кинулася бігти на те місце.

– Курцвайль! Курцвайль! Собака! Шпіон! А бийте його! Рвіть! На шматки його!

– Панове! Панове! – пищав, присідаючи до землі, заатакований з усіх боків бувший комісар. Та панок, що перший збив йому циліндр з голови, вже хопив його за довгі бакенбарди обома руками і, шарпнувши щосили, підтягнув догори.

– Пізнаєш мене, собако? – крикнув він.

– Ах, пан Никодим! Пан Пшестшельський! Uniżony sługa pana dobrodzieja! Aber ich bitte Sie, lieber Herr, was wollen Sie von mir?

Дальшу конверсацію перервав цілий град стусанів та кляпсів, що посипався на голову і плечі Курцвайля.

– Бийте його! Бийте собаку! – ревіла юрба, а дитячі голоси завищали проразливо насмішливу співанку, передражнюючи німецький виговір:

Póki Stadion we Lwów był

Poty Kurzweil dobrze żył;

Stadion siadał na woza,

Machaj, Kurzweil, do koza!

Нещасливий комісар, котрого Никодим усе ще держав за бакенбарди, не даючи йому причакнути до землі, а котрого били і штуркали з усіх боків, з болю і з розпуки заричав не своїм голосом. Розжерта юрба відповіла диким реготом. Та в тій хвилі від Цитадельної вулиці почувся мірний гуркіт і брязкіт. Се з цитаделі йшли дві компанії вояків і рушили просто в середину юрби.

– Halt! Розходіться! – крикнув офіцер, поступаючи наперед з голою шаблею.

Юрба мов і не чула. Крик Курцвайля всередині не втихав.

– Weg da!– ревнув офіцер і, обертаючися до вояків, закомендирував:

– Gewehr in die Balanz!

Блисли до сонця багнети, брязнули карабіни, і раптом лава вояків наставила перед себе сталеву щетину. Юрба розскочилася, мов опарена. Тільки насеред вулиці лишилися два чоловіки в незвичайній поставі: Никодим Пшестшельський, посатанілий зі злості, все ще не випускав комісарових бакенбардів і торгав їх, затопивши в них свої пальці, а Курцвайль стояв перед ним зі зложеними руками, пищачи, мов дитина, з болю і страху.

– Halt! Loslassen!– крикнув офіцер до Никодима.

Сей витріщив на нього очі, мов і не розуміючи, хто і що до нього говорить.

– Се якийсь божевільний! – буркнув по-німецьки офіцер. – Хлопці, – додав по-руськи, – а скочте-но два вас і розірвіть їх обох.

Один із тих вояків, що скочили розривати зчіплених панів, зареготався, а другий сплеснув в долоні.

– Се ж наш панич, Осипе! – скрикнув Гриць.

– А се той самий комісар, що катував тебе! – додав Осип.

– Паничу, пізнаєте мене? – промовив Гриць, злегка віднімаючи Никодимові руки від комісарського лиця. Та хоч як злегка він відняв їх, половина волосся з прикрас комісарської фізіономії таки лишилася в паничевих руках.

Офіцер підійшов до Никодима.

– Herr, Sie sind verhaftet. Folgen Sie mir auf die Hauptwache.

Курцвайль підбіг до офіцера і почав притишеним голосом говорити йому щось по-німецьки. Офіцер відвернувся.

– Schon gut! Folgen Si mir auch.

Та Никодим уже отямився і запротестував.

– Арештуєте мене? – кричав він. – Яким правом?

– Ви робили галабурду на вулиці, – спокійно відповів офіцер.

– Не я, але отсей поганець!

– Schon gut! Там побачимо.

– Ні, не побачимо! Не діждете бачити мене там.

– Herr! – скрикнув офіцер.

Та в тій хвилі надійшов відділ гвардії народової. Комендант відділу салютував перед офіцером, а сей був рад позбутися клопоту і віддав йому Никодима і Курцвайля для дальшого урядування. Військо пішло в один бік, а гвардія з обома арештантами в другий, їх завели до ратуша. Розуміється, що Никодима, свойого чоловіка, зараз пустили на волю, а з Курцвайлем списали протокол і по добрій годині, коли дощ лив, як з відра, його випустили. Не обійшлося й без того, щоби в темнім ратушевім коридорі деякі патріотичні гвардіяки не дали йому на прощання пару порядних стусанів по плечах та по карку.

Примітки

Меттерніх Клеменс (1773 – 1859) – австрійський реакційний державний діяч. Відстоював феодально-абсолютистський лад, політику соціального і національного гноблення, зокрема населення Західної України.

Стадіон фон Вартгаузен Франц Серафим (1803 – 1853) – австрійський реакційний політичний діяч, у 1846 – 1848 рр. – цісарський намісник у Галичині.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 271 – 275.