2. Пан катує Гната Тимкова

Іван Франко

Була субота. Вечоріло. Небо вияснилося після кількаденної снігової заметі. Тис мороз. З невеликої сільської дзвіниці на далекім кінці села почувся власне плачливий голос вечірнього дзвона. Село в синявім сутінку лежало, мов вимерло. Ніде не було видно ані живої душі, не чути ані одного згука. Тільки понад стріхами вився білявими клубками дим, піднімаючися просто вгору.

Зате в дворі було шумно і гучно. В стодолі, що стояла в глибині просторого гумна, розлягався на тоці до такту лускіт ціпів. Кільканадцять парубків кінчило власне чистити стайні. Інші носили міхами провіяне і вищиняне зерно до шпихліра. На другім тоці, де віяно і щиняно і відки котилися густі клуби пилу, осідаючи сірою плахтою по снігу, чути було цокотання жінок і дівчат. Отамани та десятники з нагайками і костурами ходили від одної купки робітників до другої, жартуючи, покрикуючи, втишуючи надто голосні розмови або відразу на місці завдаючи кару непослушним. Пан дідич був у шпихлірі і записував число принесених міхів, міру і якість висипаного в засіки зерна.

– Ну, годі вже! – крикнув він голосно крізь двері до економа. – Веліть кінчити! Вечірню дзвонять.

І він виняв із рота люльку на довгім цибусі, зняв шапку і перехрестився, шепчучи: «Anioł pański».

– Годі вже! Годі вже! – пішли з уст до уст панські слова, і розрушена по всіх закутках широчезного гумна сторука панщизняна машина почала звільна, не відразу, зупинятися. Перші жінки покинули решета, що ними щиняли провіяне зерно, і висипали на гумно, обтріпуючись від пилу, чихаючи та регочучись. Усі вони, не зупиняючись, посунули півперек подвір’я, попри шпихлір, де власне стояв пан дідич з невідступною люлькою в зубах. Кожда з жінок підходила до пана, кланялась йому, доторкаючись рукою аж до самого снігу, і цілувала його в руку. Пан ласкаво глядів на них, до сеї або тої забалакав кілька слів.

– Ну, Оришко, а як же там твій чоловік? Здоров?

– Та все однако, прошу ясного пана. Ніби здоров і їсти хоче, а на ноги не зведеться ані руш.

– А маєте що їсти?

– Та, дякувати панській ласці, маємо.

– Ну, тепер і Осипа маєте дома. Робить він що?

– Та робить, прошу ясного пана. Ходить молотити, а нині пішов з парубками в ліс клепки рубати.

– Так? Ну, добре, добре. Тілько вважайте мені на нього! Він непокірна голова! Коли почую про нього щось найменше недобре, зараз напишу до циркулу, щоб його взяли знов до війська і не пускали більше.

– Ой, паночку, лебедику! Та де там! Він тепер такий добрий, такий послушний! Я сама не раз не можу пізнати його. От і з тим Грицем Тимковим як уперед не любилися, а тепер Осип сам пішов до нього, перепросився з ним.

– Так? Ну, то дуже мене се тішить. Видиш, як ти мене проклинала тоді, як я віддав його до війська, а тепер сама бачиш, що се вийшло йому на добро. Що було би з нього тут, у селі? Шибеник, дармоїд, кримінальник. А тепер може з нього вийти порядний чоловік.

– Та дай боже ясному панові здоровля! – кланяючися, мовила Кострубиха, не знаючи, що іншого сказати на сю моральну проповідь. А коли пан не говорив нічого більше, вона поцілувала його в руку і пішла.

Майже рівночасно з жінками перестали стукати й молотники. Та вони не виходили ще зараз. Треба було повитрясати приколотки, поскладати їх на купу, попідмітати вимолочене зерно, повиносити трину до половника. Все те робилося якось мляво, неохоче, мовчки, немов ті люди бажали проволікти час. Не видно було ані сліду тої радості, яка звичайно являється в чоловіка при закінченні тижневої роботи.

– Ану, живо один з другим! Рушайтеся! Рушайтеся! – покрикали панські доглядачі.

Ще кілька міхів чистого зерна перенесено з току до шпихліра, зв’язано кілька околотів соломи, постелено в стайнях і поприпинано худобу, напоєно телят, насипано свиням посліду в коритця, накладено вівцям за драбинки пахучого гірського сіна, дрібного та зеленого, як барвінок, і тижнева панщина була скінчена.

– Ану, до пана! На обрахунок! – загуло по подвір’ї. На небі, в безмірній темній безодні, почали моргати перші зорі.

Пан Пшестшельський, пихкаючи люльку, замкнув шпихлір і сів на колоді, що стояла близько дверей, під навислим дахом сього невеличкого мурованого будинку. Звільна, тяжкими кроками сходилися робітники від ціпів, вил та віячок, випростовуючи плечі, обтрясаючи з пилу довге, по плечах розсипане волосся, важко зітхаючи. Два слуги принесли дубову лавку і поставили її праворуч пана. Два отамани з палицями стали коло неї, знаючи свій обов’язок. Економ подав панові тижневий рапорт. Пан глянув на нього, поводив очима, а зупиняючися на однім місці, підвів голову і грізно глянув на юрбу.

– Гнат Тимків!

Старий пленіпотент поклонився, виступив із купи сусідів і, знявши шапку, підійшов ближче до пана.

– Гнате! – мовив пан. – Що се має значити?

І він тикнув пальцем у розложений перед ним рапорт.

– Ти знаєш, що тут записано?

– Ні, прошу пана.

– А що ти говорив економові?

– Що говорив? Усяке говорив. Що він мене питав, я йому відповідав.

– Чи лиш те? А тут записано, що ти відгрожувався на панів.

– Я не відгрожувався, – спокійно, але рішуче промовив Тимків.

– Добре! От економ тут стоїть живий. Пане Домагальські, що говорив Гнат до вас?

Економ виступив наперед, випростувався і мовив:

– То так було. Підходжу я до молотників та чую здалека, що ціпи не бухають, а ведеться голосна розмова.

– Приколотки перетрясали, – втрутився Гнат.

– Став я за углом і слухаю. Аж чую, Гнат говорить: «А я гадаю, що то не добром пахне, що пани знов якесь повстання задумують. Занадто добре їм діється, замало їх москаль бив». Був би ще далі говорив, але котрийсь побачив мою тінь із-за угла, і в тій хвилі розмова затихла.

– Чи то правда, Гнате? – запитав пан.

– Правда.

– Як ти смів таке говорити?

– Бо так є.

– Так є? Відки ти знаєш, що так є? Як смієш говорити, що пани задумують повстання?

– А хіба не задумують? А хіба ваш панич від самої осені не намовляє наших парубків до повстання? Таже ми, пане, не сліпі і не глухі, знаємо, що до чого йде.

Пан поблід, як стіна, при тих словах. Його руки дрижали, губи рушалися, мов говорили щось, але з горла не йшов голос. Осмілені тим люди і собі ж обізвалися.

– Що правда, то правда! Ми то всі знаємо. Нам діти говорять.

Та пан уже переміг своє зворушення і зірвався з місця.

– Мовчіть! Усе те неправда! Панич з вашими синами добрий, учить їх бути чесними і послушними, а ви, дурні, от що з сього зробили. Ви самі бунтівники! Пахне вам кримінал, бо там їсти дають, а робити не велять. Ей, люди!

Гнат затремтів при сих словах.

– Пане, – промовив, – коли нас попрікаєте кримінальським хлібом, то дай боже й вам закуштувати його!

– Хлопе! – ревнув пан, і вся накипіла злість прорвалася наверх у його душі. – Ти мені смієш таке говорити? Гей, гайдуки! На лавку його!

Гнат випростувався.

– Пане, – промовив спокійно, – ви не будете мене бити.

– Певно не буду. Я маю таких, що се зроблять за мене.

– Пане! Пам’ятайте, пожалуєте того!

– Ти ще грозиш мені? Кладіть його!

Гайдуки приступили до Гната і взяли його за руки. Між людьми зчинився гомін.

– Пане! Не маєте права! За що його карати? Що він злого зробив?

– Що? Ви бунтуєте? Забули вже недавнє? Гей там! Запріть браму! Всім по двадцять п’ять, а сему старому бунтівникові, кілько влізе.

Та люди не перелякалися. В них, очевидно, кипіло. Їх було стільки, що, кинувшися нагло, могли ногами потоптати і пана, і всю його двірню. Пан, очевидно, й сам бачив се, та злість засліпила його. Гайдуки стояли коло Гната і не знали, що робити.

– Беріть його! Кладіть! – кричав пан.

– Геть від нього! Пане, опам’ятайтеся! Досить того збиткування! – гомоніли люди. – Досить, бо буде лихо!

Гнат бачив, що у його сусідів зачинали в очах грати злі іскри, що кулаки стискалися, а погляди зверталися на купу ломаччя, що лежала під парканом. Ще хвиля, і могло прийти до нещастя.

– Люди добрі, – крикнув він. – Заспокійтеся! Нехай сей ворог збиткується наді мною! Будьте свідками! Я вам говорю, що вже недовго його панування! Але ви будьте спокійні, не накликайте ще більшої біди на село!

– Заткайте йому рот! Кладіть його! – кричав пан, і серед гробової мовчанки розпочалася огидлива сцена панського самосуду над безпомічним підданим. Гната били досхочу; пан не мав охоти числити, а, фукаючи і спльовуючи, ходив по подвір’ї. Вкінці, коли крик старого перемінився на глухе стогнання і крізь полотно почала бризкати кров, він крикнув:

– Досить!

Гната підвели. Він стогнав.

– Щоб ти знав на другий раз, як говорити з паном! – крикнув пан Пшестшельський. – Марш усі додому!

І, ще раз плюнувши, він пішов до двора.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 226 – 230.