8. Готується селянська різанина

Іван Франко

Того самого вечора досить пізньою годиною старий пан Пшестшельський сидів у своїй спальні над якимись господарськими рахунками, коли нараз з лускотом відчинилися двері і влетів Никодим, блідий, мов із хреста знятий. Не мовлячи ані слова, він знесилений упав на софу і вхопився обома руками за чоло, стискаючи його, немов боявся, щоб воно не трісло. Батько дивився на нього спідлоба, гнівний ще за вечірню розмову, але бачачи, як син важко дихає і закусує уста мало що не до крові, промовив:

– Що тобі, Димцю?

Никодим мовчав. Тільки якесь важке стогнання вирвалося з його грудей.

– Сину, що тобі? Чи сталося яке нещастя? – вже стурбований, промовив батько.

– Страшне нещастя! Страшніше, ніж я коли-будь міг надіятися.

– Що, що таке? Говори-бо!

– Все пропало! – з розпукою в голосі мовив Никодим. – Уряд знає про наше повстання, знає реченець, знає цілий план до найдрібніших дрібниць.

– А видиш! Не остерігав я тебе? Не говорив я, що то дурниця – оті ваші печатки, і змови, і втягання різних гулящих графиків, а? Ну, але скажи, відки ти довідався так напевно, що уряд знає все?

– Осип мені говорив от тепер.

– Осип? Ну, то в такім разі се брехня, – спокійно і рішуче мовив пан.

– Ні, таточку, не брехня! Осип сими днями був у Сяноці і розповів мені докладнісінько все, що ми задумуємо. Від кого міг се дізнатися? Адже від мене ні, від Гриця також ні, бо Гриць не знає сего всього.

– Але дещо знає? – перебив йому старий пан.

– Знає, – ледве чутно відповів панич.

– То недобре! Ну, та вже все одно. Говори далі!

– Те, що далі мовив Осип, таке страшне, що хіба сам чорт у пеклі міг се вигадати. Слухайте! Урядники постановили собі не арештувати нікого з нас, ждати спокійно вибуху повстання, але вже тепер пускають по селах наказ, аби в хвилі вибуху хлопи кинулися на двори.

– Боже мій! Що ти говориш? – скрикнув старий пан.

– В тій цілі комісари і старости потаємно скликають війтів і урльопників і видають їм накази. По селах мають стояти варти і не пускати нікого. А на випадок повстання – слухайте, таточку!..

– Ну-ну! – говорив старий пан, увесь тремтячи, мов осиковий лист.

– На випадок повстання вже розпускають таку вість, що з Відня понадходили запечатані накази до кождого староства і мають бути розпечатані аж тоді, коли вибухне рухавка. А в тих наказах нібито стоїть написано: позволити хлопам через три дні нападати на двори, мордувати, мучити, грабувати все, що їм сподобається.

Ті слова, висказані Никодимом холодно, різко, мов неохибний засуд, не прибили і не перелякали старого пана.

– Ну, се вже дурниця, Димцю, – мовив він. – Сього вони не зроблять. Сього ніякий уряд не зробить.

– А я боюсь, таточку, що зробить. Занадто люто вони ненавидять нас, щоб мали завагуватися і перед сим страшним ділом. А коли би не думали зробити сього, то пощо пускали би між хлопство такі поголоски?

– Як то, то й се ти довідався від Осипа?

– Розуміється.

– А йому хто говорив се?

– Не хоче сказати. Та нам байдуже, чи се говорив йому сам староста, чи комісар, чи який інший урядник. Досить, що там є така думка і комусь залежить на тім, аби вона розійшлася між народом.

Старий пан понурив голову. Аж тепер він почув, як його душу холодною гадюкою обкручувала тривога.

– Що нам робити, таточку? – питав Никодим.

– Роби, що знаєш! – прикро огризнувся батько. – Сам ти помагав заварити сю кашу, то сам думай, як її з’їсти.

– Ви гніваєтеся, а тут не пора на гнів. Треба робити щось. Треба рятувати себе й інших.

– Інших! Тобі ще інші в голові! – скрикнув батько. – Ах ти, непоправний ідеалісте! Інших рятувати! Ми самі на волоску висимо над безоднею, а ти ще інших рятувати збираєшся. І кого? Адже я певний, що з них самих хтось побіг до уряду і розповів усі ваші плани! Адже через духа святого уряд не дізнався про се.

– Ну, я думаю, що поки що не маємо ще чого так дуже боятися, – мовив Никодим. – До вибуху ще дві неділі. Зараз завтра я поїду до Сянока і остережу наших. Розповім їм усе і буду благати, аби відкликали повстання. Адже ж се грозить загубою не самим повстанцям, а всій шляхті, тисячам невинних людей.

– А я думаю, Димцю, що то дурниця. Наплюй ти на них! Нехай радять собі, як уміють, а ми завчасу забираймося відси і їдьмо за границю, хоч би тілько на Угорщину. Перебудемо там, доки не мине небезпека.

– Ні, таточку. Я мушу попробувати! Адже подумайте: три дні різні! Я здурів би потому, якби, не дай боже, справді прийшло до вибуху, а я знав би, що міг остерегти людей, запобігти сьому нещастю, і не зробив того. Се було б обридливо, нечесно з мого боку. Ні, я їду зараз завтра рано. Сам їду, ніхто нехай не знає, куди і до кого. Постараюся справитися якнайшвидше. Може, застану ще Дембовського в Сяноці, се було би дуже добре, бо в його руках усі нитки сходяться. Та сяк чи так, я верну за кілька день, і тоді поміркуємо, що нам робити далі. А ви тут…

– Ну-ну, вже ти не давай мені ніяких наук! – понуро мовив батько. – Я й сам буду знати, що маю робити. Тілько ти вертай швидко, поки ще проїзд можливий.

На тім і стало. Серед важких думок батько й син попрощалися і пішли спати, та довго ще один і другий неспокійно кидалися на ліжках, обмірковуючи, що їм робити в тих тяжких хвилях, які мала принести недалека будущина.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 247 – 250.