4. Пан з паничем обговорюють повстання

Іван Франко

– Таточку, повстання буде! – скрикнув Никодим не дуже-то голосно і не дуже-то радісно, входячи до батькового покою.

– Маєш, бабо, редути! – буркнув старий пан. – А коли?

– Вісімнадцятого лютого.

– Що-що-що? Вісімнадцятого…

– Так є. Реченець в Парижі уложили. Вибух має наступити рівночасно в Галичині і в Познанщині.

– Чи вони подуріли? Вибух! Ну, хто і з ким має вибухнути?

– Кождий дідич має узброїти своїх свояків, здатних до оружжя, своїх льокаїв, мандаторів, лісничих і всяких офіціалістів і тягти з ними на означене місце.

– На зломану голову.

– Таточку, як ви говорите? Тут кров’ю пахне, тут історичний момент безмірної ваги…

– Іди до дідька з своїми історичними моментами! – гнівно скрикнув батько. – Коли всі вони такі бездонно дурні, то я волю жити без ніякої історії.

– Таточку! Боже мій, що ви говорите?

– Ну, скажи, хіба не правду? Узброювати слуг і льокаїв! І вести їх – куди?

– До Сянока. Дня 18 лютого вночі маємо зібратися з цілого циркулу, напасти на гарнізон, пов’язати вояків, забрати оружжя, а тоді опанувати місто, уряди, каси.

– Шах, мах! Ори, мели, їдж! З льокаями і мандаторами напасти, забрати, опанувати… Ну, скажи мені, Димцю, – і батько, ставши перед сином, узяв його обома руками за плечі і дивився йому просто в очі, – ти, здається, ще розумний чоловік, з глузду не зсунувся… Скажи мені по щирості: віриш, щоб се далося зробити?

– Не дуже, – приниженим голосом мовив Никодим.

– Не дуже! Значить, віриш хоч троха.

– Ну, що ж! Так зовсім неможливий той план не є, – живо мовив Никодим. – Якби з нашого циркулу зібралася хоч половина шляхти, а кождий привів з собою хоч по п’ять людей, то була би зовсім показна сила. Гарнізон у Сяноку малесенький, усього один баталіон піхоти і два шкадрони драгонів. Уночі не трудно би було…

– І невже твій головусий график піде на се?

– Видно по нім, що не дуже його серце тягне до сего. Але там Дембовський був. Ах, таточку, якби ви почули, як він говорить! Яким полум’ям бухають його слова! Як палять душу і путають розум! Здається, слухаючи його, чоловік сам один з голими кулаками пішов би против гармат. Усі трудності, всі вагання щезають. Сила волі, запалу, посвячення у того чоловіка величезна! Попросту стидно робиться сперечатися з ним за дрібниці, коли бачиш, які широкі горизонти він обхоплює своєю думкою, коли знаєш, що ціле життя того чоловіка – то одно безграничне посвячення для вітчини, одна любов, одна боротьба, одно ходження перед багнетами і шибеницями. Стидно, таточку! Ми зовсім відвикли від воєнного стану, від пороху, живемо в тихих норах, мов ніколи не думаємо вмирати. Жий ми так і тисячу літ, ніяка народна справа не рушиться ані кроком наперед.

Старий пан понурив голову.

– Отсе й є нещастя! Нема на світі такої дурниці, такої безглуздої справи, котра б не знайшла свойого запаленого апостола і свойого мученика. А такий один тягне за собою тисячі навіть недурних і чесних людей. І дурниця робиться великою ідеєю, робиться безсмертною.

А потім, пройшовшися кілька разів по покою, він нараз зупинився перед сином і запитав.

– А уряд знає вже про ваші плани?

Никодим поблід, як стіна.

– Що ви, таточку? Як же можна? В тім ціла річ, щоб уряд не знав, аби не міг приготовитися, щоб заскочити його несподівано.

– Несподівано! – з гірким насміхом мовив старий. – Де стілько тисяч людей знає про се, говорить про се, переписується про се, де навіть листи запечатують косами і повстанськими емблемами! Димцю-Димцю! Погану історію ви робите! Не подякують вам за неї ваші потомки.

– Так ви думаєте, що уряд знає щось? – мовив змішаний Никодим.

– Що я маю думати? Я з урядом на розмові не буваю. Я тілько пригадаю тобі, що кілько разів у нас бували ті емісари, уряд усе дізнавався про них.

– Догадуюся, що се Осип доносив.

– Осип чи не Осип, а хтось із слуг, із хлопів. І тепер хлопи вже, мабуть, знають про ваш план.

– Хлопи? Ні, не думаю. Я з парубками про всяку всячину говорив, але про близьке повстання ніколи.

– А проте вони все знають. Тут у мене сьогодні історія була.

– Ну, що за історія? – ледве чутно запитав Никодим. Його серце тьохнуло, прочуваючи якесь лихо.

– Сьогодні вечером, – якось знехотя мовив пан Пшестшельський, – прибігає до мене Домагальський і говорить, що хлопи на тоці говорять про близьке польське повстання. Які хлопи? Показується, що говорить твій коханий Тимків.

– Ну, і що ж говорив?

– Те й говорив, що пани ладяться до повстання. Вечером я запитую його, що се таке і пощо він говорить, а він до мене остро, знаєш, ставиться так, мов він тут пан. А хлопи також за ним. Ну, сим разом я не дав собі по носі грати…

– Таточку! Бійтеся бога! – скрикнув Никодим. – Чей же ви не веліли бити Тимкового?

– А ти думав, що що? Було його по головці погладити?

Панич обома руками вхопився за голову і, мов божевільний, почав бігати по покою. З його горла виривалися глухі стогнання.

– Ну, що дурієш? – понуро мовив батько.

– Не я дурію, а ви! – люто скрикнув син. – Адже ж те, що ви робите, то стричок на наші шиї.

– А дідько вас знав, що ваші шиї такі близькі стричка.

– Ні, я справді зовсім одурію з вами! Боже, рятуй мене! – з розпукою скрикнув Никодим і, вхопивши шапку, вибіг із покою.

Старий пан довго дивився на двері, мов ждав, що він ось-ось верне. Потім сам рушив до дверей, щоб іти за ним, але на півдорозі зупинився, вернувся назад і, сівши на софі, закурив люльку. Він любив сина, але надто сильно привик ходити утертою стежкою, жити в старім традиційнім ладі і світогляді, щоби міг зрозуміти подуви нового часу і його потреби. Клуби диму, що бухали з його уст, успокоїли його.

– Зле сталося, що я велів побити того Тимкового, се так. Але знов так надто зле не сталося. Непокірного хлопа ламай в першій хвилі. Остро з ним! Без слабості, без чутливості. Rustica gens optima flens, pessima ridens. А Димцьо позлоститься і перестане, я його знаю. От з тим повстанням, то справді біда, але, може, то ще якось буде. Може, воно обійдеться і без нас.

І він завзято запихкав, тягнучи щосили люльку і пускаючи такі клуби диму, що його голова зовсім закрилася ними. Виглядав у тій хвилі, як правдивий гомерівський Зевес Хмарозборець.

Примітки

Дембовський Едвард (1822 – 1846) – польський революційний діяч, філософ, літературний критик.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 234 – 237.